Фортифікації: брак часу і людей — інтерв’ю з командиром інженерного батальйону

Дмитро Москалюк, командир інженерного батальйону інженерно позиційного полку, що будує фортифікації, високий, блакитноокий хлопець, енергійний, і насправді живе тим, що робить. Під час евакуації техніки з переднього краю ворожий FPV вибухнув, наблизившись до його машини. Дмитро отримав контузію, вже третю за його службу. Однак одразу повернувся до своїх людей.

Як для вас почалась повномасштабна війна? Як взагалі потрапили у Збройні Сили України?

Коли почалась повномасштабна війна, у нас був достроковий випуск, і я по розподілу попав у Збройні Сили. До того служив і працював у Державній прикордонній службі. По розподілу потрапив командиром роти матеріально-технічного забезпечення.

Коли потрапив на цю посаду, було важко: людей фактично не було, техніка вся була законсервована. На початку займалися укомплектуванням своїх підрозділів і ставили техніку в стрій.

Скажімо так, посада командира роти з матеріально-технічного забезпечення не дуже, як то сказати, пов’язана з виконанням бойових завдань, це більше про забезпечення підрозділів. Але мав нагоду, випросив в командира поїхати на виконання в район Сум. Обладнувати опорні пункти.

Зараз ви на посаді командира батальйону. Але чим конкретно ви займаєтесь?

Мій батальйон зараз виконує завдання дуже широкого спектру: це стосується і невибухових загороджень, і так само зараз хлопці проходять навчання на дистанційне мінування. Також обладнання опорних пунктів, встановлення пірамід, відривання ровів — все, що стосується інженерії, окрім наведення переправ.

З чого складається лінія суцільних загороджень?

Лінія суцільних загороджень, вона складається з всього: і з невибухових загороджень, з фортифікації, це також протитанкові рови, мінування. Воно йде в сукупності, одне не буде виходити без іншого.

І як вона будується?

Є загальноприйнята затверджена схема, і по ній працюємо. Починаємо з рекогносцировки, вибираємо ділянку, де вона може проходити. Тому що лінія сама по собі шириною 120 метрів, і не на всіх ділянках місцевості вона може проходити. Вибравши, підібравши місцевість, розмістивши її, і починаємо з першої позиції, це невибухові загородження. Далі відривання протитанкового рову, і за ним вже йде встановлення пірамід. Після пірамід знову протитанкові рови, і закінчуємо невибуховими загородженнями.

Ну і поки планомірно виконуємо цю лінію загороджень, обладнуємо опорні пункти для прикриття. У цій роботі немає нічого складного. Все залежить від організації робіт, від людей самих. Можна сказати, мені пощастило, що я потрапив у цю частину, в саме цей підрозділ. Люди найкращі, не знаю, чи так співпало, але мені пощастило з людьми. І найтяжче це, щоб ворог давав працювати. А так все планомірно, всі все виконують.

Чого найбільше бракує для побудови якісних фортифікацій?

З часом завжди брак, тому що ворог так само не спить. І він кожен день, кожну хвилину, кожну секунду удосконалюється, щось придумає, як обходити наші ці пастки, загородження. І не тільки в нашій справі, але і в загально-військових підрозділах так само стикаються, що дня мало і ночі мало. Завжди потребуємо часу.

Треба експериментувати, якусь імпровізацію включати, тому що ворог удосконалюється. Все ж він помічає, що ми робимо, як ми діємо. І кожного разу треба змінювати обстановку: пору дня, годину, саме виконання задач. Сьогодні ми там, сьогодні тут — треба маневрувати. Дуже в них розвинулися FPV, вони ж дрони або безпілотники. І зараз вони літають на велику відстань. На цей момент, буквально вчора, за 40 кілометрів за ніч була уражена певна кількість наших машин

Розкажіть, як розвивається фортифікація зараз?

Зараз ми відійшли від колишніх стандартів. Має бути мінімальне пошкодження природного маскування. Ховати в посадці або в лісі, у лісосмузі, щоб позиція була менш помітною. Тому що технології зайшли вперед, ворог бачить не тільки своїм зором, а також безпілотниками, йому не важко підняти безпілотник і на відстані навіть 5 кілометрів побачити, що робиться у нього перед переднім краєм.

Ви казали, що часу на побудову фортифікацій завжди обмаль. Та ми все одно будуємо. Як брак часу впливає на вигляд опорних пунктів та загороджень?

Коли все обладнується заздалегідь, на відстані 10-15 кілометрів, є можливість часом і зробити туалет для особового складу, щоб вони не виходили з опорного пункту, не демаскували себе.

Коли обладнується у близькості двох кілометрів, півтори, і обладнували її вручну без техніки, тоді вже немає часу. Тут основний акцент на обладнанні – це місця для ведення вогню і укриття особового складу.

Дуже швидке — це якщо ворог не дає швидко обладнати, щоб звідти відійти, і щоб зайшла піхота. А просто “дуже швидке” буває коли багато роботи, і швидко потрібно закінчити, тому що на виконанні задач, які на нас покладаються, стоять терміни, і в них треба вкладатися. Часто проблема – це брак часу і брак в людях, у техніці.

Чи працюєте ви з цивільними? Як саме вони допомагають? Чи ефективно це?

Так. На мою думку, те, що цивільні працюють на нас, на нашу спільну перемогу, це дуже допомагає, тому що в Збройних Силах всі знають, що мало людей. Звісно, на передній край цивільних ніхто не бере. А ось в якомусь тилу, за кілометрів 15-20…

Розкажіть більше, що впливає на побудову фортифікацій? Погода?

Погодні умови дуже впливають. Як допомагають, так і унеможливлюють виконання задач. Наприклад, коли туман, сильний вітер, це допомагає нам, тому що ворог менше нас бачить, менше літає безпілотниками, і ми можемо спокійніше працювати.

Коли дощ або сніг, це унеможливлює нашу роботу, екскаватори не можуть заїхати в землю. Та ж доставка людей до позицій — працюємо з колісною технікою, якій важко пересуватися в болоті.

А як щодо взаємодії з іншими підрозділами?

Взаємодія з іншими підрозділами завжди є. Тому що із загальновійськовими підрозділами, як піхотою, так і з іншими, ми мусимо співпрацювати. Бо це зона їхньої відповідальності. Вони мають знати, що ми, де ми і коли пересуваємося. Якщо це передній край, це обов’язкове поняття. Щоб не було дружнього вогню, ми мусимо заходити у взаємодію. І також мусимо співпрацювати, тому що вони обороняються, вони наступають, вони краще знають тактику свого підрозділу, а ми вже під них підлаштовуємось.

Як виглядає майбутнє фортифікацій?

Якщо згадувати 23 рік і цей, я думаю, що ми прогресуємо. За масштабом взялись за невибухові загородження, за фортифікацію. Коли раніше (я скажу не тільки за 22 рік) обладнували просто ходи сполучення метр в землю, це вже було добре.

Як і розвиваються засоби повітряної розвідки, так і артилерія б’є вже далі, точніше, кучніше. Я думаю, ці всі моменти вплинули на те, що ми зараз обладнуємо: як і на яку глибину, перекриваємо, добре маскуємо. Можна сказати, що поняття тих років і цих дуже відрізняються. Ми йдемо вперед, і я думаю, на цьому не будемо зупинятися.

Чи можна пройти подібні невибухові загородження?

Немає нічого ідеального, але ось ця система, яку ми зараз використовуємо, ешелонованої оборони і загороджень, вона унеможливлює просування на 90%, як і особового складу, так і техніки противника.

Самі невибухові загородження, дротяні, для особового складу противника важкопрохідні. Без якихось додаткових засобів розмінування. Бо є установки розмінування, які пророблюють проходи в цих загородженнях. Або взяти техніку, так само, вона, якщо потрапляє без розгородження у ці засоби, просто стоїть на місці. Заплутує колеса, гусянку в тих загородженнях. Поєднані з танковими ровами, з пірамідами додаються, як бутерброд. І з кожним елементом все тяжче і тяжче цей бутерброд пройти.

Для чого нам взагалі облаштовувати фортифікації?

Фортифікація захищає у плані ураження засобів противника. Коли ти будеш під землею, накритий трьома шарами дерева і ще прослойкою землі, то не страшна ні куля, ні артилерія, ні осколок. Люди почувають себе в безпеці.

Нещодавно ви отримали поранення. Розкажіть, будь ласка, як це трапилось?

Ну, поранення, це так важко назвати, це контузія. У мене вона вже третя за мою службу. Як це трапилось? Ворог використовує FPV-дрони на досить велику відстань, дійшов до того, що вже залітає у лісову смугу і маневрує собі між деревами. Це для нього вже не перешкода.

І все ж, що відбувалось у той день?

Було ураження нашої техніки. Вона виконувала задачі відриття протитанкового рову. І у місці стоянки, де вона була замаскована, була уражена. Ми виїхали першого дня розвідати, що трапилось, які пошкодження в техніці, і прийняти рішення для її евакуації. У перший день ми відвинулися туди в темну пору доби. Було трохи некомфортно, тому що безпілотники літали дуже інтенсивно. Але провели дефектовку техніки, визначили, які запасні частини нам потрібні. Видвинулися в ППД, підготувалися, і на наступний день було прийняте рішення не їхати вночі, оскільки це буде три одиниці техніки: перша, в якій я сидів, другий пошкоджений екскаватор і третя машина – це група прикриття із антидроновими рушницями.

І щоб ми могли побачити щось, прийнято рішення було не виїжджати в темну пору доби, а по світлому. В той день якраз було тихо, дуже тихо. Ми собі без проблем заїхали туди, замаскувалися, відремонтували техніку, стартували вже, проїхали десь метрів 300. Моя машина їхала перша. Просто в якийсь момент повернув голову вправо і побачив, що в нашу сторону, в мою машину, прямує в FPV. Включили зразу засоби РЕБ. Ну, не знаю, чи допомогло чи ні. Нижче він не опустився.

Ми вискочили з машини. Колега, який був зі мною, вискочив зразу в лісосмугу, заховався. Я ще щось там хотів, була рушниця само з собою, хотів його посадити. Але нічого не вдавалося. Дивлюся, що якщо я не втічу, то може бути трохи печально. Обіг машину і вже чую, що підлітає. Але, слава Богу, не попало в нас. За метрів п’ять здетонувала в гілляках. Бо їхали якраз понад посадкою. Пощастило, можна так сказати. Такі моменти секундні. Просто на інтуїції, на якихось умовних і безумовних рефлексах ти все робиш. Просто треба до цього привикнути.

Цивільній людині не зрозуміти того, що розуміє кожен військовослужбовець. Коли там десь якось хтось побачить, як прилетить шахед чи ракета в одиночних випадках, а коли військовослужбовець стикається кожен божий день, виїжджає на виконання задач і кожен день бачить і FPV, і артилерія як працює, стрілецька зброя, танки. Це закарбовується в голову, що починаєш привикати. Коли ти привик, це дуже погано, бо вже відчуття страху зникає в людини, але людина в той момент екстремальний починає імпровізувати. Все складається на рефлексах.

Але ви одразу повернулись на службу. Чому?

Чому я повернувся швидко після лікування? Бо у мене люди, у мене задачі, у мене мій підрозділ. Я відповідаю за нього, я мушу бути біля людей.

І так само не проводив би ту евакуацію техніки. Я не знаю, що було б з людьми. Коли я впевнений, що там я буду біля них і проконтролюю, десь щось підкажу, я тоді спокійний. Бо перш за все не техніка, не якісь матеріальні засоби, нічого. Саме головне – це люди. Ті самі солдати, сержанти, які своїми руками вже день при дні на періоді багатьох років це все роблять і обладнують. Як їх не буде, то не буде ні фортифікації, ні оборони ніякої, ні захисту. Нічого.

І останнє питання, але не менш важливе. Чи отримували ви зворотній зв’язок від підрозділів, які заїжджали у ваші ВОПи?

Багато випадків, що хлопці дякують, тому що, якби ми не обладнували, піхоті, чи іншим підрозділам, прийшлось би все обладнувати самим. Невідомо якими засобами, навіть вручну. А так, коли група чи відділення заходить вже в обладнану позицію, яка перекрита, обшита, нічого тобі не капає, не валиться земля на тебе, укриття для особового складу закопане на глибину чотири метри в землю і обладнано захист в три накати.

Тоді, так, люди кажуть: дякую, хлопці. Тому що це їхнє життя та здоров’я.

Фото та текст для Мілітарного підготувало Командування Сил підтримки ЗСУ