Популярні
Інформація про те, що підрозділи Головного управління розвідки двічі вивели ракети-носії з території України у космос під час повномасштабної війни, спонукає до перегляду можливостей України в космічній сфері.
Заявлено, що запуск ракети-носія відбувався з транспортного літака на висоті близько 8 тисяч метрів, а технічні засоби зафіксували досягнення висоти понад 100 і 204 кілометри.
До початку повномасштабного вторгнення українська ракетно-космічна галузь традиційно оберталася навколо КБ «Південне» та «Південмашу» у Дніпрі. Після 1991 року підприємства зберегли виробництво та інженерні компетенції і продовжили роботу в рамках міжнародних програм запусків. Основу становили носії, створені на базі радянських міжконтинентальних ракет або як окремі розробки для космічних задач.
Українські проєкти повітряного старту виникли як спроба розв’язати базову проблему — відсутність власного космодрому. Ще наприкінці радянського періоду КБ «Південне» та КБ Антонова почали опрацьовувати схеми, за яких літак бере на себе функцію першого ступеня або стартової платформи.
На відміну від класичного космодрому, такий комплекс не потребує дорогих стаціонарних стартових споруд. Літак виводить ракету в заданий район, підіймає її на висоту близько 10 км, після чого ракета відокремлюється і запускає власні двигуни. Це спрощує вибір траєкторії, зменшує обмеження за азимутом запуску і дає змогу організовувати пуски над нейтральними водами, що особливо важливо для країни без безпечного наземного стартового коридору.
Одним із найамбітніших українських проєктів став авіаційний космічний ракетний комплекс «Світязь» початку 2000-х років. Його розробляли на базі літака Ан-225 «Мрія» та ракети-носія, створеної з використанням вузлів, агрегатів і систем ракети «Зеніт».
За оприлюдненими характеристиками, максимальна злітна маса всієї системи мала становити 600 тонн, а максимальна стартова маса ракети — 250 тонн. Комплекс розраховували на виведення до 6600 кг на низьку кругову орбіту висотою 400 км, до 2400 кг на перехідну орбіту і до 700 кг на геостаціонарну орбіту.
Однак практичної реалізації «Світязь» не отримав і залишився на стадії концептуального опрацювання через брак коштів.
Паралельно зі «Світязем» розглядали проєкт «Оріль» — двоступеневий авіаційно-космічний комплекс, у якому першим ступенем мав стати літак Ан-124 «Руслан», а другим — ракета-носій корисного навантаження розробки КБ «Південне».
«Оріль» прямо виростав із напрацювань теми Space Clipper, ескізне проєктування якої тривало у 1989–1991 роках, але зупинилося з розпадом СРСР. За розрахунками, ракета мала виводити на низькі орбіти близько однієї тонни корисного навантаження. Але проєкт так само не дійшов до стадії льотних випробувань.
Ще наприкінці 1980-х дослідження показали, що безпечно скинути довгу ракету з такого літака складно через аеродинамічні вихори в задній частині фюзеляжу. Саме ця проблема змусила шукати іншу схему розміщення ракети.
Проєкт UAirLaunch сформували як спробу перейти від великих і складних схем повітряного старту до компактного комплексу для запуску малих супутників. Базовим носієм обрали модифікований транспортний літак Іл-76Т(ТД), який має достатню вантажопідйомність і доступний на ринку, на відміну від літаків типу Ан-124 або Ан-225.
Проєкт передбачає модернізацію літака-носія з інтеграцією вузлів кріплення, систем управління відокремленням і бортових систем взаємодії з ракетою. Це включає доопрацювання силової конструкції фюзеляжу, систем енергоживлення та бортової електроніки. Така інтеграція дозволяє виконувати пуски без створення окремого спеціалізованого літака.
Для комплексу UAirLaunch мали розробити ракету «Мікрон» із двигуном на рідкому кисні та гасі. Особливістю мала стати відмова від традиційних турбонасосних агрегатів у частині двигунів. Подача компонентів палива здійснюється за допомогою електроприводів насосів. Джерелом енергії для них виступають літій-полімерні батареї, розміщені на ступенях ракети. Така схема дозволяє спростити конструкцію двигуна, зменшити кількість обертових вузлів і потенційних точок відмови.
Оцінка вартості створення комплексу становила близько 100 млн доларів. У цю суму входять розробка ракети, модернізація літака та створення мінімальної наземної інфраструктури. Проєкт розглядали як державний інвестиційний і пропонували включити до Національної космічної програми.
Проєкт Orbit Boy, на відміну від інших, пропонує повітряний запуск не як проєкт ракети чи літака-носія, а як комерційний сервіс. Система передбачає інтеграцію корисного навантаження на мобільному комплексі з подальшим переміщенням на аеродром. Після підготовки виконується політ літака-носія в заданий район і запуск ракети. Заявлений час підготовки до запуску може становити до 24 годин із моменту доставки супутника.
Виводити корисне навантаження у космос пропонують за допомогою триступеневої твердопаливної ракети, а також вантажного літака, який скидатиме ракету на висоті 9 км.
Масу ракети заявили на рівні 14,5 тонни, максимальну масу корисного навантаження — до 200 кг, діаметр — 1,4 метра, а довжину — 11,6 метра. У 2022 році вперше продемонстрували її інженерну модель, яку виготовив «Південмаш». Прототип готували до випробувань із десантуванням у 2023 році.
Водночас компанія опублікувала фото прототипу ракети Boy Launcher, яка надзвичайно схожа на ракету 5В21 або 5В28 від ЗРК С-200. При цьому варто зазначити, що ці ракети є рідкопаливними, що може свідчити про певний відхід від початкової концепції з твердопаливною ракетою.
Ракети сімейства «Циклон» створили на основі міжконтинентальної балістичної ракети Р-36 ще за часів СРСР. Однак їх виробляли повністю з нуля, а не шляхом конверсії старих ракет, як це було з ракетами «Дніпро», які створювали шляхом переробки РС-20 «Сатана».
Ракети типу «Циклон-2» та «Циклон-3» продовжували використовувати до 2006 та 2009 років відповідно. Надалі їх мала замінити нова ракета «Циклон-4» — триступеневий носій середнього класу.
Ракета призначалася для запусків із космодрому Алкантара в Бразилії. Географічне розташування космодрому дозволяло збільшити масу корисного навантаження завдяки близькості до екватора.
Україна та Бразилія підписали угоду про реалізацію проєкту у 2003 році, а у 2004 році створили спільне підприємство «Алкантара Циклон Спейс». Перший запуск кілька разів переносили — з 2006 року на 2009, 2012, 2013 і 2014 роки. Українська сторона завершила випробування двигуна РД861К для третього ступеня у 2010 році. У 2015 році Бразилія припинила участь у проєкті, що фактично зупинило програму.
Після закриття бразильського проєкту КБ «Південне» запропонувало нову конфігурацію — «Циклон-4М». Це двоступенева ракета середнього класу, яку створили з урахуванням попереднього досвіду, але з переходом на іншу силову установку першого ступеня.
Висота ракети становить 38,7 метра, діаметр — 4 метри. Перший ступінь використовує чотири двигуни РД-870 на парі рідкий кисень/гас. Ці двигуни розробляли як українську альтернативу радянським силовим установкам, так і як базу для нових носіїв. Другий ступінь зберігає напрацювання «Циклона-4» і використовує двигун РД-861К.
Ракета розрахована на виведення до 5 тонн на низьку навколоземну орбіту, до 3,45 тонни на сонячно-синхронну орбіту висотою 500 км і до 0,9 тонни на геоперехідну орбіту. Такий діапазон відповідає сегменту середніх комерційних запусків, зокрема для супутників дистанційного зондування Землі та угруповань малих апаратів. Інтегрований верхній ступінь, створений для «Циклона-4М», у 2019 році пройшов вогневі випробування, що підтвердило працездатність ключових систем.
Проєкт «Циклон-4М» із самого початку орієнтували на використання ще неіснуючого на той момент космодрому Spaceport Nova Scotia в Канаді. Це дозволяло уникнути залежності від пострадянських космодромів і інтегруватися на ринок комерційних запусків Північної Америки.
Ракета «Зеніт» стала основною українською розробкою середнього класу, на яку припало найбільше запусків за часів незалежності. Розробкою ракет займалося КБ «Південне», а виробництво здійснював «Південмаш».
Перший запуск «Зеніта-2» відбувся 13 квітня 1985 року і завершився аварією. Другий запуск також був невдалим. Перший успішний пуск виконали 22 жовтня 1985 року. Загалом ракета здійснила 37 запусків, із яких 30 були успішними.
На базі «Зеніта-2» створили кілька модифікацій серії «Зеніт-3». Першу з них, «Зеніт-3SL», використовували в програмі «Морський старт». Ракета отримала третій ступінь — розгінний блок ДМ-SL. Запуски виконували з плавучої платформи Ocean Odyssey у Тихому океані поблизу екватора.
Існувала також версія «Зеніт-3SLБ» для запусків з Байконура в рамках програми «Наземний старт» із розгінним блоком ДМ-SLБ. Модифікація «Зеніт-3SLБФ» використовує розгінний блок «Фрегат», що дозволяє працювати з ширшим набором орбіт.
Однак ці ракети були досить сильно зав’язані на кооперацію з Росією, тому їх виробництво поступово згорнули після 2014 року. Останній запуск ракети-носія сімейства «Зеніт» відбувся 26 грудня 2017 року о 21:00 за київським часом.
«Циклон-1М» — проєкт української триступеневої ракети-носія легкого класу, яку розробили на базі напрацювань лінійок ракет «Циклон» і «Зеніт» та представили у квітні 2025 року.
Ракету розрахували на сегмент малих супутників і на запуски на низькі навколоземні та сонячно-синхронні орбіти. Її висота мала становити близько 30 метрів, діаметр корпусу — 2,25 метра, стартова маса — 63,8 тонни. Заявлена вантажопідйомність — до 1500 кг на низьку навколоземну орбіту і до 750 кг на сонячно-синхронну орбіту висотою 600 км.
Перший ступінь має один двигун РД-870 на парі гас/рідкий кисень із тягою на рівні моря 777,7 кН, створений на основі напрацювань ракет «Зеніт». Другий ступінь використовує двигун РД-809К, створений на основі рішень, що поєднують камеру маршового двигуна РД-861К третього ступеня космічної РН «Циклон-4» і агрегати кермового двигуна РД-8 другого ступеня РН «Зеніт».
Третій ступінь може використовувати РД-840 на парі НДМГ/АТ із можливістю багаторазового вмикання або установку малої тяги на основі водного розчину нітрату гідроксиламіну.
Особливість цієї ракети полягає в тому, що, на відміну від інших українських проєктів, її пропонували застосовувати з універсального пускового комплексу легкого класу на півдні України.
За планом космодром мали збудувати на узбережжі Чорного моря на межі Одеської та Миколаївської областей. Вибір цієї ділянки пов’язаний із можливістю запусків у південному напрямку над морем.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
