Огляд реалізації державного оборонного замовлення Росії

2011 і 2012 роки у багатьох росіян стійко асоціюються зі словами «Державне оборонне замовлення» (ДОЗ) та «Програма переозброєння збройних сил». Орієнтовна вартість проекту близько 20 трильйонів рублів, які держава планує на нього витратити до 2020 року, вражає і мимоволі приковує увагу більшості громадян. Новітня історія Росії не має прецедентів реалізації таких глобальних і дорогих проектів.

    У 2012 році на національну оборону Росії було витрачено близько 1,9 трильйонів рублів (3% від ВВП країни). Відповідно у 2013 році цей показник повинен скласти 3,2% (2,1 трильйона рублів), у 2014 році – 3,4% (2,5 трильйона рублів) і в 2015 році – 3,7% (понад 3 трильйонів рублів) від ВВП. Для порівняння, США в 2013 році виділили на оборону 3,2-3,5% від свого ВВП.
    Після «біловезької вечері» і розпаду СРСР, Росія, в силу географічних особливостей своєї території, успадкувала велику частину озброєнь радянської армії та 100% запасів ядерної та хімічної зброї. Потрібно визнати, що незважаючи на всі старання «реформаторів» середини 80-х років збройні сили зуміли зберегти свій потенціал на досить високому рівні. Наявні на озброєнні зразки техніки та озброєння відповідали кращим світовим зразкам. Оновлення техніки проводилося своєчасно, відсоток сучасних зразків озброєння ніколи не опускався нижче 75-80%. Військово-промисловий комплекс країни володів необхідним науковим і виробничим потенціалом для забезпечення паритету в галузі оборони.
    Високий військовий потенціал і явний надлишок озброєнь, що дістався російській армії в спадщину, на жаль, неправильно були витлумачені політичним керівництвом країни. Цьому об’єктивно сприяв і процес виведення колишніх угруповань радянських військ з території Угорщини, Чехії, Польщі та Німеччини. З цих колишніх країн-членів Варшавського договору виводилися елітні загальновійськові, танкові та авіаційні об’єднання і з’єднання, укомплектовані по вищому розряду усім найкращим. Без перебільшення можна стверджувати, що це були найбільш боєготові та боєздатні частини і з’єднання  радянської армії. А виводилися вони, як не дивно, найчастіше в чисте поле під розформування.
    До 1993 року на базах зберігання озброєння і техніки за Уралом скопилася величезна кількість озброєння. Згідно з відкритими джерелами, на них знаходилося більше 8000 танків Т-72 і близько 5000 танків Т-80.
    Скорочення авіації призвело до того, що до цього ж часу у ВПС скупчилося кілька тисяч льотчиків першого класу, що знаходяться за штатом, тобто без посад. Ніхто тоді не хотів замислюватися над тим, скільки держава вже вклала в підготовку цих пілотів і у скільки обійдеться підготовка їх гідної заміни. У результаті «реформи» більшість з них були звільнені, а потім російська авіація пізнала досить тривалий період свого «розвитку», коли середній наліт льотчиків винищувальної авіації рідко перевищував 10-12 годин на рік, а для багатьох стройових пілотів і ці показники так і залишилися незбутньою мрією.
    Не менш сильному удару піддався і оборонно-промисловий комплекс країни. Розпад СРСР призвів до розриву десятиліттями напрацьованих тісних технологічних і наукових зв’язків, багато підприємства-суміжники в відразу виявилися в різних державах, різко змінювалася структура управління державою, в стислі терміни припинили своє існування цілі міністерства і навіть галузі.
    Ці обставини самим негативним чином позначилися на здатності промисловості підтримувати справне функціонування озброєння і техніки, вже поставлених збройним силам, а також своєчасно проводити їх модернізацію та вдосконалення.
    Забиті військовою технікою склади і бази були серйозним аргументом у суперечці військових і політиків про подальші шляхи розвитку російської армії і всього оборонно-промислового комплексу. Військові, на жаль, цей бій програли.
    Реформа військової сфери призвела до чергової спроби випуску сковорідок і чайників на підприємствах, раніше спеціалізуються на випуску ракетної зброї або оптико-електронного обладнання, закриття більшості науково-дослідних робіт по розробці перспективних зразків військової техніки і озброєння, масового відходу висококваліфікованого інженерного-технічного складу та робочого персоналу з галузі і прийняття концепції «добивання» ресурсу наявного озброєння.
    Ще однією напастю на голову військових і російського ВПК стало підписання Росією договору СНО-1, що обмежує не тільки кількість носіїв ядерної зброї і боєголовок, але і кількість важкого озброєння, яке Росія могла розміщувати до Уралу.
    У структурі МО з’явилася ціла структура, яка контролює виконання цих вимог, а у військових округах відділи по контролю за реалізацією цього договору. «Надлишки» озброєння варварським способом знищувалися на «ремонтних» підприємствах сухопутних військ і контролювалися американськими супутниками і численними зарубіжними інспекціями. Військові якось намагалися виходити з положення, іноді це призводило до того, що за ніч на бортах у кількох десятків механізованих тягачів з’являлися медичні хрести, але на танках ці «фокуси» повторити вже було неможливо.
    У результаті російська армія була поставлена в «смішні» умови – на європейській частині території в прямому і переносному сенсі «добивалась» далеко не найсучасніша бронетанкова техніка, а на складах за Уралом гнили і приходили в непридатність тисячі тоді ще справних і боєготових одиниць бронетехніки.
    Перша ж військова кампанія, в якій російської армії довелося взяти участь – війна  в Чеченській Республіці майже моментально оголила всі ці протиріччя. Відсутність у необхідній кількості запасного майна та приладдя, запасних блоків, дефіцит деяких видів боєприпасів та неможливість викликати з ближнього зарубіжжя кваліфіковану ремонтну бригаду заводу-виробника для усунення складних відмов, – все це негативно позначалося на загальній боєздатності діючої армії.
    Одним з найяскравіших прикладів, що наочно демонструють небезпека розриву технологічних зв’язків в оборонній сфері, можна назвати катастрофу АПЧ «Курськ». Підводний крейсер, тільки що повернувся з бойової служби, не зміг по прибуттю на базу приписки здати на арсенал бойові ракети і торпеди, і був змушений вийти в море на навчання з ними на борту з дуже банальної причини – у крана, який повинен був ці операції виконати , закінчився міжремонтний ресурс, а завод-виробник залишився на території України. Наслідки всім дуже добре відомі.
    Оборона – це така сфера діяльності держави, в якій, як кажуть всюдисущі американці, «щоб стояти на місці, потрібно швидко бігти вперед». Росія з початку 90-х вирішила «повісити рушницю на стіну» і без особливого інтересу досить довго і безтурботно спостерігала за тим, як учорашні «друзі» масово вступають в НАТО, а найпотужніша армія в світі проводить показові уроки покарання непокірних в безпосередній близькості від кордонів Федерації. Потім з’ясувалося, що всі вже давно переозброїлись, а в Росії все таж  дідівська зброя, зразка … року.
    Російські політики середини 90-х років сильно сподівалися на сили ядерного стримування, але реалії сучасності такі, що ядерна зброя виступає серйозним аргументом тільки при захисті територіальної цілісності країни в разі загрози зовнішньої агресії.
    Сьогодні переділ світу і сировинних ресурсів ведеться далеко за межами кордонів, а стан російського флоту, авіації і сухопутних військ дозволяють росіянам бути тільки статистами на цьому «святі життя». Чотирма далеко не найсучаснішими десантними кораблями важко налякати атомні авіаносці ударні угруповання, що складаються з десятків найсучасніших надводних та підводних кораблів.
    Рішення про прийняття дорогущої програми переозброєння збройних сил приймалося на тлі інформації про те, що відсоток сучасних озброєнь в російській армії впав до рівня 12%. Ситуація ускладнювалася тим, що російський ВПК останні 20 років не жив, а вів жалюгідне існування. З урахуванням змін, що відбулися з ним він ні фізично ні морально не був готовий в такі стислі терміни перебудуватися і налагодити випуск сучасного озброєння, яке повинно таким залишатися хоча б на найближчі 8-10 років з моменту його передачі збройним силам.
    За останні два роки взаємні претензії військових і російських зброярів неодноразово ставали предметом серйозної розмови на найвищому рівні. Втім не відразу, але процес вдалося запустити, і він явно має позитивну динаміку.
    Є всі підстави вважати, що 2013-2015 роки можуть стати переломними у справі реалізації ДОЗ. За цей період планується витратити на національну оборону Росії 7700 млрд. рублів, а всього до 2020 року близько 20 трильйонів рублів, що повинно дозволити довести відсоток нового озброєння ЗС Росії до 70% від загальної кількості. При цьому в ряді родів військ цей показник буде мати і більші значення, аж до 90-95 відсотків.
    Незважаючи на труднощі реалізація ДОЗ в 2012 році, в кінці року військово-морський флот таки прийняв до бойового складу атомний підводний човен «Юрій Долгорукий» (ракетоносець проекту 955, один з чотирьох підводних крейсерів, спроектованих під нові твердопаливні МКБР Р-30 « Булава », що йдуть на зміну рідинним ракетам Р29 «Синева» і твердопаливним ракетам Р-39. Ракетоносці «Олександр Невський» та «Володимир Мономах» – спущені на воду, «Князь Володимир» – знаходиться в будівництві). Разом з підводним човном на озброєння прийнята і ракета «Булава», яка протягом усього року буде рахуватись в дослідній експлуатації.
    У цьому ж році авіаційна промисловість передала ВПС Росії 127 гелікоптерів і 32 літаки.
    Для Росії, безсумнівно, такі темпи переозброєння явно недостатні. 32 літака – це один авіаційний полк, але мова йде про загальну чисельність авіаційної техніки, поставленої у війська. Розкидання по 5-6 нових літаків по полкам  проблему боєготовності ВПС не вирішить. Переозброєння полками – один з найбільш ефективних шляхів досягнення максимальної ефективності від поставок у війська нового озброєння. В радянські часи цей принцип дотримувався неухильно.
    Радянська авіаційна промисловість завжди успішно справлялася з подібними завданнями. Наприклад, московський завод «Знамя труда», на якому в 80-і роки збиралися винищувачі МиГ-29, випускав щорічно до 200 літаків потужностями однієї виробничої лінії, а при розгортанні трьох складальних ліній міг забезпечити випуск до 600 літаків на рік.
    Стан авіаційного парку Росії викликає найбільші побоювання з погляду забезпечення обороноздатності країни. Військові конфлікти останніх двадцяти років наочно демонструють, що в основі військової стратегії США та їхніх союзників по НАТО лежить проведення масштабних повітряно-наступальних операцій при обов’язковому забезпеченні панування своєї авіації в повітрі.
    За станом на січень 2013 року в бойовому складі ВПС Росії перебувало всього близько 350 літаків типу Су-27, багато з яких знаходяться в строю більше 15 років, і близько 240 літаків МиГ-29, які масово знімаються з озброєння, унаслідок неможливості їх подальшої експлуатації (знос силових агрегатів настільки великий, що випадки їх корозії прийняли масовий характер).
    300 літаків-винищувачів для такої величезної (поки ще величезною) країни як Росія – це майже що нічого. Це бойовий склад всього трьох повноцінних авіанесучих крил американської палубної авіації (у бойовому складі ВМФ США в строю знаходяться 12 повністю боєготових авіаносців). Для порівняння, ВПС Ізраїлю налічують в бойовому строю у повній боєготовності близько 70 літаків F-15 і близько 320 F-16. Погодьтеся, є над чим замислитися.
    Всього на закупівлю нової техніки і озброєнь в минулому році в Росії було витрачено більше 900 мільярдів рублів з 1,9 трильйона рублів, виділених на оборону країни в цілому.
    У 2013 році на переозброєння буде витрачено близько 1,3 трильйона рублів. При цьому, в подальшому, для реалізації фінансових планів у період з чотирнадцятого по двадцятий рік передбачається щорічно виділяти не менше 1,9-2 трильйонів рублів.
    Сьогодні неможливо чітко позначити скільки і якого озброєння отримають ЗС Росії в поточному році. Роботу над формуванням всього пакету держоборонзамовлення на поточний рік буде завершена Міністерством оборони РФ лише до кінця першого кварталу 2013 року.
    За результатами реалізації програми у 2012 році стало відомо, що ряд раніше прийнятих рішень зазнав змін. Замість будівництва чотирьох французьких універсальних десантних кораблів типу «Містраль» прийнято рішення зупинитися на вводі в лад тільки двох кораблів, з подальшим прийняттям рішення про доцільність будівництва на російських верфях ще двох.
    Запуск у серію нового фронтового бомбардувальника Су-34, ймовірно, виявився занадто поспішним. Практично всі раніше поставлені літаки відкликані на завод виробник для доробок.
    Не завершені дискусії щодо доцільності прийняття на озброєння комплексу бронетехніки “Армата” – широкого спектра бойових машин, об’єднаних загальною транспортною платформою.
    Сьогодні закладається фундамент обороноздатності Росії на багато десятиліть вперед. І армія в цьому процесі несе значно більшу відповідальність, ніж оборонна промисловість. Грамотна постановка завдання неможлива без ретельного моделювання воєн майбутнього і чіткого розуміння того, що завтра буде потрібно російським збройним силам для забезпечення національних інтересів Росії.
    Що в цьому плані впадає в очі сьогодні? На думку мимоволі приходить відомий вислів, що «програла армія завжди готується до війни, яку програла». Поки росіяни з  великими труднощами намагаються  налагодити випуск вітчизняних БПЛА-розвідників, США вже активно використовують їх ударні варіанти.
    У пресі все частіше обговорюється необхідність кібернізаціі озброєнь, створення автономних роботизованих ракетних арсеналів морського і повітряного базування, здатних у найкоротші терміни забезпечити масоване застосування високоточних засобів ураження по збройним силам та інфраструктурі потенційного супротивника. Але тут ми спостерігаємо серйозне відставання російської армії в галузі зв’язку та інформатизації систем бойового управління.
    До цих пір росіянам не вдалося створити повноцінний аналог американського літака дальнього радіолокаційного виявлення  Е-3А «Сентері» (Е-2С «Хокай»), а на показах керівництву країни «замилюють очі» високими пілотажними якостями літаків Су-27, Су-35 та МиГ -29. Але ці літаки не призначені для ведення маневреного повітряного бою з використанням ракетно-гарматного озброєння. Їх основна зброя – бортова радіолокаційна станція і складна система управління озброєнням. Клас винищувача визначається характеристиками саме цього обладнання і максимально можливої дальністю пуску ракет. Як правило, мова йде про дальності 50-70 км. У цьому контексті дуже важливо взаємодія літаків типу Е-3А і фронтової авіації, для якої літаки ДРЛО можуть підсвічувати цілі на дальностях понад 200 км. Це все вже було в Лівані в червні 1982 року. Авіація Сирії, незважаючи на наявність сучасних літаків і непогано підготовлених пілотів, нічого не змогла протиставити тандему F-15 і Е-2С «Хокай».
    Близький повітряний бій – швидше виняток сучасної концепції застосування авіації. Американські «робочі конячки» F-16 і F/А-18 взагалі рідко роблять маневри з перевантаженнями більш 4g. Але ця тактика поки працює безвідмовно.
    Друга світова війна, що коштувала людству десятків мільйонів загиблих, з перших днів показала, що деякі помилки бувають фатальними. Використовувана німцями тактика ведення повітряних боїв на вертикалях, радянські ВПС нічого протиставити не змогли. Розгром радянської авіації в перші ж дні війни багато в чому визначив успіх Вермахту на землі.
    Бурхливий розвиток військових технологій чинить серйозний вплив на сучасні форми і методи збройної боротьби. Наприклад, стосовно до ВПС очевидно, що без тісної взаємодії розвідувальних засобів космічного і повітряного базування з ударною авіацією, а також можливості оперативно введення координат цілі в авіаційні засоби ураження і застосування їх поза досяжністю дії основної маси засобів ППО супротивника ні про яке успішне застосування авіації говорити не доводиться.
    Авіація розвинутих країн з середини 1990-х масово застосовує авіаційні боєприпаси з GPS-наведенням, вартість яких майже на порядок менше боєприпасів з лазерним наведенням, при порівнянних точностних характеристиках. Інформація стала справжнім засобом ураження противника. Авіаційна бомба з датчиком GPS, здатна коригувати свій політ для точного ураження цілі з заданими координатами, набагато ефективніше десятків тон боєприпасів, що застосовуються по старинці по площах.
    За майбутні 8 років Росія планує  зробити гігантський ривок уперед в галузі національної оборони. Хочеться сподіватися, що зі сформованої ситуації будуть зроблені правильні висновки і модернізація критично важливих систем держави буде проводитися своєчасно, не чекаючи поки їх залишковий ресурс опуститься до скандально малих величин.

О. Іванніков