Війна в родезійському буші, як і будь-яка війна, не могла не зачепити цивільне населення.

І вона зачепила.

Терористи ЗАНУ і ЗАПУ вважали, що всі проблеми країни йдуть від білих. Вони мріяли знищити білих за будь-яку ціну, але вочевидь не могли достатньо ефективно воювати із армією у відкритому бою. Всупереч гарній оснащеності своїх підрозділів (країни соцблоку не шкодували коштів і ресурсів на озброєння терористів), флоппі найчастіше обирали цілями своїх нападів цивільних. Суть тероризму в тому, щоб залякувати населення – так їх вчили їх радянські інструктори.

Цілями нападів терористів були як чорні, так і білі. Напади на чорних служили для залякування населення і вербування молодиків в свої ряди силою. Чорні, в більшості своїй, проживали в невеличких родоплемінних селах і поселеннях. Дехто з них займався фермерством, втім воно було не дуже популярним. Хоча земля для ведення сільськогосподарської діяльності була розділена практично навпіл між білими і чорними (з невеличкою перевагою на користь чорних), всього 5% аграрної продукції поступало з чорних ферм. Земля часто залишалась у невикористаному стані: чорношкіре населення сіл не бажало жити землею.

Біле ж населення було в основному сконцентроване в містах. Ті білі, що займалися фермерством, а таких було немало, досить розсіяно проживали навколо міст у свої маєтках. Часом, дистанція між усамітненими фермами могла сягати десятків кілометрів. Напад на гарно укріплені міста, повні поліції і військових був майже неможливим для відносно невеликої терористичної групи. А от ферми… Тільки уявіть собі: одинока будівля, стоїть собі сама, повна білих багатіїв, із жінками і дітьми, геть беззахисними. Ідеальна ціль для нападу. Так думали і терористи.

Флоппі не знали жалю. Вони катували і вбивали чоловіків, гвалтували і вбивали жінок. Вони забивали дітей насмерть на очах у батьків. Через раптовість таких нападів, армія чи поліція рідко встигала прибути на допомогу. Фермери лишались із терористами сам-на-сам.

В багатьох країнах світу постійні напади на цивільних могли б принести бажаний результат, посіявши жах і паніку, що неодмінно призвело б до масової втечі населення з країни і падіння діючого політичного режиму.

Але не в Родезії. Населення цієї країни було рішуче налаштоване залишитись. Крім того, цивільні не чекали смиренно своєї долі: вони були готові давати рішучу відсіч. Родезійський уряд добре розумів ситуацію, а тому для цивільних майже не ісунувало обмежень щодо володіння зброєю. Будь-який фермер міг придбати собі зброю на будь-який смак: пістолети-кулемети, автомати, військові гвинтівки були у вільному продажу. На прилавки зброярських магазинів потрапляла найрізноманітніша зброя: починаючи від старих армійських запасів, що по наслідству передалися Родезії від Британії, як от гвинтівки Lee-Enfield, чи револьвери Webley, закінчуючи різноманітними контрабандними зразками та навіть трофейними радянськими автоматами та кулеметами. Крім того, всередині країни ряд приватних компаній розгорнув виробництво зброї для цивільних.

Існувала висока кількість різноманітних навчальних курсів для цивільних, де діючі і відставні військові інструктори навчали всіх бажаючих тактиці і користуванню зброєю. Фермерська сім’я, озброєна неначе невеличкий партизанський загін- була нормою для країни.

Терористи використовували декілька типових тактик: нічні напади на ферми, мінування доріг та засідки на поодинокі фермерські автомобілі. На кожну із цих тактик у фермерів знайшлася відповідь.

Стратегія боротьби із прямими нападами на фермерські господарства була простою і напрочуд ефективною. Крім того, що фермери та їх сім’ї постійно були озброєними, вони ще й укріплювали свої будинки. Майже в кожній фермі був свій укріплений бункер, а самі території навколо будинків були обнесені парканами із колючим дротом. Фермери швидко зуміли організувати систему сигналів, багато будинків мали власні радіостанції- у випадку атаки на ферму, дуже скоро всі сусіди про це дізнавались і вирушали на допомогу.

Більш того, держава створила Родезійські сили охорони, спеціальний підрозділ, бійці якого знаходилися на бойових чергуваннях на фермах та шахтах. Самі ж фермери часто наймали цивільних охоронців, зазвичай відставних військових, з усього світу. У сімдесятих фермерські будинки радше нагадували невеличкі військові бази. Більшість нападів на такі будинки закінчувалися для терористів повним провалом.

Контроль доріг був приорітетною задачею поліції і армії. Дороги постійно патрулювались і розміновувались, але все ж прикрі випадки траплялись.

Для захисту від мін на дорогах та засідок, фермери модифікували свої автомобілі. Крім бронювання днищ автомобілів і встановлення спеціальних рам, що захищали пасажирів у випадку перевертання авто, на машини встановлювалося різноманітне озброєння. Кожен власник автомобіля додавав зброю на свій смак: хтось чіпляв стійки для автоматів калашникова чи пістолеів-кулеметів, хтось встановлював повноцінну турель.

Дуже популярними також були системи залпового вогню “kill-quick”, що представляли собою декілька трубок 12 (і більше) калібру, заряджених картеччю.

Вони встановлювались по бортам автомобіля (подекуди і спереду) і, в разі активації, одночасно вистрілювали цілим залпом металу по обидвом сторонам дороги, знищуючи все живе в певному радіусі. Через специфіку місцевості- густий кустарник вздовж доріг- трерористи були змушені знаходитися дуже близько до дороги, аби мати змогу вести вогонь. Завдяки такому розміщенню флоппі, кілл-квік був надиво ефективним, а тому і напрочуд популярним видом озброєння. Його, врешті, почали встановлювати і військові. Доходило до абсурду: деякі кілквіки мали калібр у 50 мм, що вже тягне на повноцінну артилерію.

Отже, Родезія була державою, громадяни якої були озброєні не гірше деяких державних армій і пересувалися на автомобілях, яким би позаздрили рейдери із кіноциклу “Шалений Макс”.

Дуже важко підкорити країну, де цивільні б’ються з ворогом, як дияволи. Дуже важко підкорити країну, де влада довіряє своїм виборцям кулемети і артилерію.
Важко, але можливо, якщо проти неї об’єднається весь світ.