Курдська “Рожава” – утопія в нескінченній війні.

«Сирійські курди хотіли автономії, натомість отримали нескінченну війну», під таким заголовком вийшла стаття на The New York Times. В своїх дописах я багато приділяю увагу саме «курдському питанню» оскільки українській спільноті притаманна емпатія до курдів, як розділеного народу, який позбавлений власної країни.

Регіон «Рожава», що означає курдською «Захід», була створена у 2012 році, за рік після початку сирійської революції проти режиму башара асада. Ця назва є відсиланням до Західного Курдистану, як частини території етнічного розселення 25 мільйонів курдів в курдських районах Сирії, Іраку, Ірану та Туреччини.

У самій Сирії вони становлять до 10 відсотків від 18-мільйонного населення країни, за довоєнними даними. Щонайменше 55 відсотків з приблизно 4,6 мільйонів людей, які проживають в автономному регіоні Рожава, складають курди. Але серед населення є також велика кількість арабів і ассирійських християн, а ще менша частина населення складається з туркоманів, вірмен, черкесів та єзидів.

Але як так сталося, що мрія навіть не про незалежну курдську державу, а хоча б автономію у складі Сирії, така омріяна курдськими ідеалістами, досі залишається лише мрією за яку продовжують гинути молоді люди? Авторка статті – досвідчений журналіст Джейн Арраф, не знайшла відповіді.

Причому авторка наводить інтерв’ю курдської матері Суад Шукрі, яка втратила сина у 16 років на війні, на яку він пішов у 13 років. І не згадує, що факт використання дітей-солдат є однією з претензій до курдської влади, яка потурає такій практиці близьких до РПК угруповань, оскільки в молоді голови легше запхати ідеологічну марксистську маячну.

Так дійсно, курди на противагу арабським органам самоврядування, які здебільшого традиційно чоловічо-племінні, долучили жінок до керування та створили жіночі підрозділи самооборони, що свідчить про відмінну роль курдської жінки в житті суспільства.

Однак, після того, як курди стали основною наземною силою у боротьбі з ІДІЛ і отримали беззастережну підтримку з боку США, вони не позбулися анклавів підконтрольних режиму асаду посеред своїх територій, як-то в Камишли, Хасаке, Ракка та ін. Причому саме, повстання проти сирійського режиму, частиною якого є курди, було причиною початку громадянської війни.

З іншого боку, курди продовжують вважати Туреччину основною небезпекою для себе. Війна з якою десятиліттями тривала в самій Туреччині, а зараз перемістилася на територію Сирії.

В статті також звертається увага на те, що іракські курди мають тісні економічні зв’язки з Туреччиною, і минулого місяця правляча партія в Іракського Курдистану закрила кордон регіону з Сирією, що створило дефіцит основних товарів в Рожаві та спричинило великі черги в магазинах та біля заправних станцій.

Однак, в статті не наводиться причина такого рішення з боку уряду Курдської регіональної автономії Іраку, яка полягала в організації заворушень в КРАІ з боку представників РПК та нападах на сили безпеки Пешмерга.

Авторка статті звинувачує Трампа у рішенні про вивід частини американських військ з півночі Сирії, що на її думку дало «зелене світло» турецькій агресії, але не згадує що на колишні американські бази зайеяли не турки, а русня.

Нещодавній напад бойовиків Ісламської держави на в’язницю, нагадав що курди не впоралися зі своєю основною задачею – боротьбою з ІДІЛ, і терористична організація знов набрала сили. І тому, командувач СДС Мазлум Кобані, який переховується на військовій базі США від турецьких ударних БПЛА, заявляє що 700 американських військових в Сирії явно не достатньо для протидії цій загрозі.

Кобані так сказав для The New York Times: “Якщо ви мене запитаєте, я б сказав, що нам потрібно більше американських військ”. Тобто, СДС і плюс інші курдські місцеві формування які налічують від 80 000 до 100 000 бійців потребують ще 100 чи 500 американців, щоб не розбігтися як афганська армія?

В цілому, після аналізу статті знов переконуюсь, що проблеми сирійських курдів знаходяться лише в площині самих сирійських курдів і ніхто крім них, не зможе вирішити за них їхні проблеми. У цьому висновку, є єдина подібність курдів до українців, як би не хотілося б кому іншого.

Позитивним моментом статті є те, що американцям пропонується до усвідомлення проблема, яка була відкинута на призволяще після перемоги над ІДІЛ. Так, поки в американському суспільстві домінує більша емпатія до сирійських курдів, однак просте «закидання грошима» взагалі не вирішує ситуацію. І тут, курдська ситуація може повністю стати тотожною до афганської.

Але поки рішення не має. І нове покоління молодих 14-16 річних сирійській курдів вже готове стати до зброї, щоб взяти участь у цій нескінченній війні, в якій вони вже втратили з 2014 року близько 13 000 бійців. «Це наше життя», – сказала Суад Шукрі про цей вразливий куточок Близького Сходу.