Після візиту міністра оборони РФ до КНДР «анонімні джерела» повідомили, що серед потенційних покупок в цій країні фігурували і САУ «Коксан». На мою думку, це вкрай малоймовірно. Та все ж – давайте пильніше придивимось до цієї самохідки.

Розвиток самохідної артилерії у Корейській народній армії (КНА) має давню історію. Під час війни в Кореї КНА використала приблизно три сотні самохідок СУ-76 (до липня 1953 року в строю залишалося лише 127 таких САУ). Після війни КНА отримала з Китаю незначну кількість ІСУ-122. З’явилися і СУ-100 — за деякими оцінками, близько сотні. А наприкінці 1960-х років корейці розпочали власні розробки. Спочатку вони, як то кажуть, ліпили самохідки з того, що було. Так з’явився цілий ряд САУ, що використовували шасі гусеничного тягача АТС-59 та різні варіанти 130-мм та 152-мм гармат. Західні спостерігачі виділяють чи не десяток модифікацій таких САУ, і розбиратися у всьому їхньому різноманітті ми в даному матеріалі не будемо. Звернемося до іншої артсистеми, більш відомої та добре вивченої.

Дістати до Сеула

Специфікою військово-стратегічного становища Республіки Корея є вразливе розташування її столиці – від демілітаризованої зони (фактичного кордону з КНДР) Сеул відокремлюють лише півсотні кілометрів. Тому серед керівництва КНДР рано чи пізно мала виникнути ідея: а чи не побудувати нам гармату, здатну добивати до ворожої столиці? До практичної реалізації цієї ідеї взялися на початку 70-х років.

Результатом зусиль північнокорейських інженерів стала самохідна гармата калібру 170 мм. Походження такого незвичайного калібру не з’ясовано. У західних публікаціях зустрічається версія, що ця зброя створювалася на основі німецької 17 cm Kanone 18 in Mörserlafette — нібито кілька таких трофейних гармат із запасом снарядів передав північнокорейцям Радянський Союз. Втім, жодного матеріального чи документального підтвердження цієї версії поки що не виявлено. Найімовірнішою є версія про те, що артилерійська частина північнокорейської гармати створювалася на основі японської облогової 15-см (149-мм) гармати «тип 96». Ця зброя зі стволом довжиною майже 53 калібри мала дальність стрільби 26,3 км. Японці виготовили всього 30 таких гармат, які відзначилися в 1942 при облозі Коррехідора на Філіппінах, а надалі використовувалися в береговій обороні і укріплених районах Маньчжурії. Декілька гармат «тип 96» дісталося КНДР — з-поміж тих, що обороняли порти Расін і Вонсан.

Підсумком зусиль північнокорейських фахівців стала гармата калібру 170 мм зі стволом завдовжки 50 калібрів (понад 8 м) з щілинним дульним гальмом. Гармата має роздільне заряджання, а практична скорострільність оцінюється у 2 постріли протягом 5 хвилин. Дальність стрільби звичайним осколково-фугасним снарядом досягає 43 км, а активно-реактивним – 54-60 км.

 Бойова машина

З самого початку нова далекобійна гармата проєктувалася як самохідна — у причіпному варіанті вона була б надто громіздкою і маломобільною. Для САУ використали шасі танкового типу, запозичене від радянського середнього танка Т-54/55 чи його китайського «клону» «тип 59». Гармата встановлена відкрито, а сам спосіб монтажу досить цікавий. На даху корпусу шасі встановлені рейки, по яких може переміщатися артилерійська частина. У похідному положенні вона знаходиться в центрі машини – цим забезпечується більш-менш рівномірний розподіл маси по опорних котках. На вогневій позиції гармата зміщується у корму. Завдяки цьому полегшується зарядження з ґрунту, а головне — основна частина енергії віддачі передається не на корпус, а на ґрунт (за допомогою двох сошників, які опускаються гідроприводом).

Перший варіант 170-мм САУ відомий під позначенням М1978. Як і всі інші позначення північнокорейської військової техніки, воно є умовним і означає не рік взяття на озброєння, а рік, коли самохідка вперше потрапила в поле зору західних експертів. Умовними також є назви «Коксан» (містечко на півдорозі між Пхеньяном та демілітаризованою зоною, де вперше було помічено САУ) та «Чучхе-по» («Гармата Чучхе»). Справжнє ж позначення САУ наразі невідоме. Вважається, що виробництво М1978 почалося приблизно 1973 року. Публічно самохідка вперше була продемонстрована на параді 1987 року.

У першому варіанті «Коксан» був типовим самохідним лафетом, а не повноцінною САУ — боєкомплект транспортувався додатковими машинами. Жодних спеціальних транспортерів боєприпасів створено не було — снаряди підвозилися звичайними вантажівками, переважно «Сунгрі-58» та «Сунгрі-61» (північнокорейськими «клонами» ГАЗ-51 та ГАЗ-63).

Розрахунок САУ складається з восьми осіб – механіка-водія, командира, навідника та п’яти заряджальників / піднощиків. У похідному положенні на самохідці знаходяться лише механік-водій і командир, інші переміщаються на машинах супроводу.

У 1989 році був помічений удосконалений варіант «Коксана», який отримав цілком логічне позначення М1989. Він відрізняється радикально переробленим корпусом, який нагадує корпус радянської самохідки 2С7 «Піон» – з великим переднім звисом і винесеною вперед кабіною. Збільшений об’єм корпусу дозволив розмістити не двох, а чотирьох бійців розрахунку, а також організувати відсік для перевезення 12 снарядів із зарядами. Окрім того, на САУ перевозиться ПЗРК.

Кількість виготовлених САУ «Коксан» невідома. Західні аналітики оцінюють її приблизно у півтисячі екземплярів. Точно не встановлено і структуру частин, озброєних цими самохідками. Вважається, що «Коксани» зводяться в дивізіони трибатарейного складу (по чотири гармати в батареї). Чисельність особового складу дивізіону оцінюється у 150-190 осіб. Крім дюжини гармат, у ньому є близько 20 автомобілів. Якщо ці викладки аналітиків вірні, то дивізіон «Коксанов» має обмежену автономність — наявний автопарк не здатний забезпечити підвезення значної кількості боєприпасів. У свою чергу, дивізіони зводяться у полки або бригади, що нараховують по 36 САУ.

Наскільки можна судити з наявної інформації, тактика КНА передбачає масоване застосування важкої артилерії. Зокрема, у ході навчань, проведених 25 березня 2016 року в присутності північнокорейського лідера Кім Чен Ина, близько сотні самохідок М1978 і М1989 зайняли позиції на морському узбережжі біля аеропорту Вонсан і вели вогонь островом Хвангто-до. Щоправда, постає цілком резонне питання: а чи не є зосередження на невеликій ділянці такої значної маси артилерії звичайною полігонною показухою? Адже в умовах реальних бойових дій скупчені на позиції самохідки можуть бути легко уражені авіацією чи контрбатарейним вогнем.

На Близькому Сході

Популярність «Коксану» приніс експорт. Після початку ірано-іракської війни КНДР стала одним із основних постачальників зброї до Ірану. Туди постачалася, головним чином, зброя радянської та китайської розробки, «клонована» у КНДР. На загальному тлі виділялося кілька десятків оригінальних самохідок М1978, поставлених до Ірану до початку 1987 року. Їхній бойовий дебют відбувся у січні 1987 року під час операції «Кербела-5» у районі Басри. «Коксани» застосовувалися для масованих артилерійських нальотів, у тому числі із застосуванням активно-реактивних снарядів на повну дальність стрільби. Як відомо, операція, яка мала забезпечити перемогу Ірану у війні, завершилася невдачею. Іракські війська взяли численні трофеї, у тому числі кілька «Коксанів» (зустрічається навіть інформація про тридцять захоплених САУ цього типу). Вцілілі «Коксани» досі залишаються на озброєнні армії Ірану.

Цікавою сторінкою в історії самохідки є епізод з іракським «Коксаном». Надихнувшись трофеями, іракці спробували створити аналогічну артсистему. Обмеженість промислової бази країни не дозволяла скопіювати артилерійську частину, тому іракці взяли готове рішення — 180 мм гармату С-23. Ця гармата радянського виробництва мало ствол завдовжки 47 калібрів і забезпечувала дальність стрільби звичайним осколково-фугасним снарядом 30 км, а активно-реактивним – 44 км. Як шасі іракці використовували танковий мостоукладач BLG-60 східнонімецького виробництва. Відкрите розташування артилерійської частини, сошники з гідравлічним приводом та інші деталі іракського «Коксана» значною мірою повторювали північнокорейський оригінал. Очевидно, САУ була виготовлена в єдиному екземплярі, захопленому американськими військами в місті Аль-Анбар в 2003 році.

***

Самохідна артилерійська установка «Коксан», створена у 1970-х роках, стала першим зразком північнокорейської «стратегічної» зброї, своєрідною «довгою рукою» військово-політичного керівництва КНДР. До появи ракетної зброї ці гармати були єдиним засобом, здатним з території Північної Кореї вразити ключові центри Республіки Корея – столицю Сеул та порт Інчхон. З розвитком ракетних технологій значення «Коксанів» як стратегічного засобу зменшилось, проте ці самохідки залишаються важливою складовою озброєння Корейської народної армії.

Тактико-технічні характеристики САУ М1978 «Коксан»

Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9