1 червня 1919 року розпочався Проскурівський прорив Армії УНР. Період першого півріччя правління Директорії УНР сповнений білих плям і досі мало вивчений.

Можна констатувати факт, що на сході, маючи триразову перевагу, Болбочан не зміг протистояти спочатку проксі більшовиків – 1 Українській дивізії, а потім і наступу Червоної Армії. Внаслідок чого вже в лютому було втрачено Київ, війська південно-східного угруповання виявилися притиснутими до Румунії, а частини східного фронту були розбиті поблизу Вінниці і відступили спочатку на Кам’янець-Подільський, а потім за Збруч.

Потужне північне угрупування Армії УНР разгорнуло наступ на Житомир та Бердичів силами Корпусу Січових Стрільців Коновальця, але червоні змогли вистояти і підтягнувши резерви відкинули українські війська.

Перед військовим керівництвом УНР постало питання про подальші дії, а саме: життя диктувало необхідність ліквідації одного з фронтів, бо воювали ще й з поляками, допомагаючи ЗоУНР.

Нарада вищих чинів Армії, де був присутній Петлюра, не ухвалила жодного рішення. Як результат через наступ поляків на Луцьк та червоних на Рівне сталася катастрофа найсильнішого Північного угрупування Армії УНР. В результаті Армія УНР контролювала лише маленький клаптик території біля Почаєва.

Ймовірно, у цій ситуації владу в штабі взяв до своїх рук молодий помічник начальника штабу Василь Тютюнник та його команда. УНР уклала перемир’я з Польщею та спромоглася зосередити свої зусилля проти Червоної Армії, яка рвалася на допомогу комуністам в Угорщині.

У травні розпочалася реорганізація Дієвої армії УНР: ліквідовувалися більшість «отаманських» частин, дивізії отримали однорідну структуру і складалися з трьох полків, самі дивізії могли з’єднуватися у групи, дивізії, а полки почали отримувати наскрізну нумерацію.

На момент початку контрнаступу реформу армії не встигли закінчити, і вона тривала. Війська південно-східного фронту, основу яких становив Запорізький Корпус, були перевезені через Румунію на територію ЗУНР до Заліщиків і маршем дісталися району Почаєва.

Василь Тютюнник виїхав автомобілем із Тернополя до Почаєва, щоб особисто командувати головним ударом.

За задумом, основний удар забезпечував Запорізький Корпус, реорганізований у групу тридивізійного складу, далі в прорив вводилися сили Корпусу Січових Стрільців, реорганізованого в групу з двох дивізій. Прикривала прорив Волинська група, до якої звели частини, що вціліли після розгортання Північного групування.

Лінією залізниці Підволочиськ-Волочиськ мала наступати Друга дивізія «Запорізька Січ», сформована за рішенням Петлюри і, фактично, єдине отаманське формування, що залишилося в Армії УНР.

Зі вцілілих частин східного фронту, які протистояли червоним на лінії Збруча поблизу Скаля, була сформована третя дивізія, яка пізніше отримала почесне звання «Залізна» і яку очолив Олександр Удовиченко, соратник Симона Петлюри та колишній начальник штабу Червоних Гайдамаків. Його завдання було наступати на Кам’янець-Подільський.

Таким чином, на 1 червня 1919 Дієва армія УНР складалася з Волинської групи, начальником групи було призначено Всеволода Петріва, у складі:

• 1 «Північної» дивізії;
• 4 «Холмської» дивізії;
• Житомирської юнацької школи.

Запорізької групи, начальником якої було призначено полковника Володимира Сальського, у складі:

• 6 пішої дивізії;
• 7 пішої дивізії;
• 8 пішої дивізії.

Групи Січових стрільців Євгена Коновальця, у складі:

• 9 Залізничної дивізії;
• 10 дивізії Січових Стрільців;
• 11 дивізії Січових Стрільців.

Також поза групами були:

• 2 дивізія «Запорізька Січ» Юхима Божка;
• 3 дивізія Олександра Удовиченка.

Продовження згодом…