Популярні
Європа володіє значним ядерним потенціалом завдяки зусиллям двох країн – Франції та Великої Британії, які є єдиними європейськими державами з повноцінним ядерним арсеналом.
Цей арсенал представлений як виключно місцевими засобами, так і спільними або американськими. У цій статті ми розглянемо два найважливіших питання: незалежність сил ядерного стримування та їхні можливості.
Велика Британія є однією з п’яти офіційно визнаних ядерних держав за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) поряд зі США, Росією, Китаєм та Францією. Її ядерний арсенал відіграє ключову роль у національній оборонній стратегії та політиці стримування, спираючись на концепцію «безперервного стримування в морі» (Continuous At-Sea Deterrence, CASD).
На відміну від країн із повноцінною ядерною тріадою, як-от США чи Росія, Велика Британія зосередила свої ядерні сили виключно на морському компоненті — атомних підводних човнах.
Точна кількість ядерних боєголовок Великої Британії засекречена, але, за оцінками незалежних фахівців, як-от Стокгольмський міжнародний інститут досліджень проблем миру (SIPRI) та Федерація американських учених (FAS), станом на 2024 рік країна має приблизно 225 ядерних боєголовок. Із них 120–150 вважаються розгорнутими, тобто готовими до використання на підводних човнах, а решта перебуває в резерві або на зберіганні.
У 2021 році уряд Великої Британії в межах «Інтегрованого огляду безпеки, оборони, розвитку та зовнішньої політики» оголосив про зміну своєї ядерної політики. Було заявлено про намір збільшити верхню межу арсеналу з 180 до 260 боєголовок до кінця 2020-х років. Це стало відповіддю на зростання геополітичних загроз, зокрема з боку Росії та Китаю.
Що стосується самих боєголовок, то Велика Британія використовує виключно термоядерні боєголовки (двоступеневі ядерні пристрої, що поєднують поділ і синтез) вітчизняної розробки та виробництва — Holbrook. Їхня потужність є регульованою й становить від 5–10 до 100 кілотонн.
Точні технічні характеристики боєголовок засекречені, але, відповідно до офіційної інформації, дизайн Holbrook частково базується на американській боєголовці W76, адаптованій британськими інженерами для підтримки незалежного виробництва ядерної зброї.
Виробництво та обслуговування цих боєголовок здійснюється в Atomic Weapons Establishment (AWE) у Беркширі, Велика Британія.
AWE є ключовим центром ядерних досліджень країни, який тісно співпрацює з американськими партнерами, зокрема з Лос-Аламоською національною лабораторією.
З огляду на те, що підводні човни типу Vanguard наближаються до кінця свого терміну служби (2030-ті роки), Велика Британія розпочала програму їх заміни на човни нового типу Dreadnought.
Ці субмарини, розроблені BAE Systems, також нестимуть ракети Trident II D5, але будуть адаптовані для можливого використання нових ракет у майбутньому.
Перший човен, HMS Dreadnought, планується ввести в стрій у 2030-х роках.
Щодо самих ракет Trident II D5, вони регулярно модернізуються в межах спільної американсько-британської програми. У 2024 році компанія Lockheed Martin отримала контракт на 2,1 мільярда доларів від США, частина якого стосується підтримки британських ракет і розробки нових систем.
Планується подовжити термін служби Trident II D5 до 2040-х років.
У довгостроковій перспективі розглядається можливість розробки нової балістичної ракети наступного покоління, але конкретних планів наразі немає.
Також у 2024 році Велика Британія розпочала програму розробки оновлених боєголовок Mk4/A, яка синхронізована з американською програмою розробки боєголовки W93 та має замінити боєголовки Holbrook.
Основними носіями є атомні підводні човни типу Vanguard, які несуть балістичні ракети Trident II D5. Цей вибір пояснюється стратегічною концепцією «безперервного стримування в морі» (Continuous At-Sea Deterrence, CASD), коли щонайменше один підводний човен завжди перебуває на бойовому чергуванні.
У строю перебувають чотири підводні човни — HMS Vanguard, HMS Victorious, HMS Vigilant і HMS Vengeance. Кожен із них може нести до 16 ракет Trident II D5, хоча в мирний час їхня кількість зазвичай обмежена вісьмома ракетами на човен, а кількість боєготових човнів становить лише один.
Кожна ракета може нести до 8–12 боєголовок Holbrook із незалежним наведенням (MIRV), але в межах політики стримування Велика Британія скоротила цю кількість до 3–5 боєголовок на ракету, щоб відповідати міжнародним договорам і власним зобов’язанням щодо скорочення арсеналу.
Ракети Trident II D5 є основою ядерного арсеналу Великої Британії. Перехід на Trident II D5 відбувся в межах угоди між США та Великою Британією, підписаної в 1982 році, яка дозволила британцям закуповувати американські ракети та технології для їх адаптації.
Перший підводний човен типу Vanguard, HMS Vanguard, увійшов у стрій у 1994 році, тим самим розпочавши еру використання ракет цього типу.
Технічно Trident II D5 — це триступенева твердопаливна балістична ракета, розроблена американською компанією Lockheed Martin Space Systems.
Ракета має дальність польоту до 12 000 кілометрів залежно від кількості боєголовок на борту, а її точність становить 90–120 метрів за круговою ймовірною похибкою (CEP). Вага ракети дорівнює 59 тонн, що дозволяє їй нести до 8–12 боєголовок із незалежним наведенням. Сама ракета оснащена інерційною навігаційною системою з корекцією за зірками.
Ядерний арсенал Великої Британії часто називають «незалежним» у контексті її національної оборонної політики, але на практиці він значною мірою залежить від Сполучених Штатів у технологічному, логістичному та стратегічному аспектах.
Ракети Trident, які є єдиним і головним засобом доставки ядерних боєголовок, обслуговуються на спільній базі в Кінгс-Бей, штат Джорджія (США), де британські та американські ракети зберігаються в єдиному пулі.
Це означає, що Велика Британія не має повного контролю над логістикою та технічним станом своїх ракет без участі США.
Британія не бере участі в розробці Trident II D5, а лише адаптує їх до своїх потреб, оснащуючи власними боєголовками. Таким чином у разі припинення поставок або співпраці з боку США британський арсенал залишиться без нових ракет і можливості їх модернізувати або провести капітальний ремонт.
На відміну від ракет ядерні боєголовки, які встановлюються на Trident II D5, розробляються та виготовляються у Великій Британії.
Боєголовки Holbrook та перспективні Mk4/A, хоч і базуються на американських технологіях, але їх розробка та виробництво відбуваються на території Великої Британії в Atomic Weapons Establishment (AWE) у Беркширі. Це дає Британії певний рівень автономії у своєму арсеналі, адже у разі припинення підтримки ракет країна може розробити або закупити альтернативу.
Носіями ракет Trident II D5 є атомні підводні човни типу Vanguard, а в майбутньому — типу Dreadnought. Ці субмарини проєктуються та будуються у Великій Британії компаніями BAE Systems (корпуси) і Rolls-Royce (ядерні реактори).
Човни, незважаючи на використання певних компонентів із США та Європи, мають контрольну частку технологій власної розробки та виробництва, що робить їх незалежними у технічному плані.
З погляду управління та використання ядерного арсеналу Велика Британія зберігає повний оперативний контроль. Рішення про запуск ракет Trident ухвалює виключно британський уряд, зокрема прем’єр-міністр, без необхідності консультацій із США. Про це не раз наголошують в офіційних заявах уряду, де ядерний арсенал називають «оперативно незалежним».
З огляду на зазначене Велика Британія покладається на ядерний арсенал як частину ширшої стратегії стримування НАТО, де США відіграють провідну роль. У разі конфлікту британські сили, ймовірно, координуватимуться з американськими військовими.
Ядерний арсенал Великої Британії, хоч і заявляється як «оперативно незалежний» (оскільки країна самостійно контролює використання своїх сил і носіїв), у технологічному плані значною мірою залежить від США. Особливо це стосується ракет Trident II D5, які є основою системи, а також частково — розробки боєголовок.
Британський уряд і військові фахівці часто називають арсенал «незалежним стримуючим фактором», однак ця незалежність є умовною через глибоку інтеграцію з американською ядерною інфраструктурою.
Франція є однією з п’яти офіційно визнаних ядерних держав за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і має власний ядерний арсенал, відомий як Force de Frappe («Ударні сили»). Цей арсенал розроблений для гарантування національної безпеки та незалежності, що є ключовим принципом французької оборонної політики з часів Шарля де Голля.
На відміну від Великої Британії Франція створила повністю автономну ядерну програму, яка охоплює всі етапи — від видобутку матеріалів до виробництва боєголовок і носіїв.
Станом на 2024 рік, за оцінками Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), Франція має приблизно 290 ядерних боєголовок, із них близько 280 розгорнуті, а решта — в резерві.
На сьогодні Франція підтримує ядерну діаду (два компоненти: морський і повітряний), на відміну від тріади США чи Росії, відмовившись від наземних балістичних ракет у 1990-х роках. Її стратегія базується на концепції «достатнього стримування», що передбачає мінімально необхідний арсенал для захисту життєвих інтересів.
Франція має значні запаси урану на своїй території (наприклад, у регіонах Лімузен і Вандея), хоча видобуток у країні припинився в 2001 році. Сьогодні уран імпортується з таких країн, як Нігер, Канада та Казахстан, через французьку компанію Orano (раніше Areva), яка є світовим лідером у сфері ядерної енергетики.
Слід зауважити, що після 1996 року Франція припинила виробництво плутонію для військових цілей, підписавши Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (CTBT).
Нинішній запас плутонію (близько 6–7 тонн для військових потреб) вважається достатнім для підтримання арсеналу, а нові боєголовки створюються з використанням наявних матеріалів.
Усі виробничі процеси, необхідні для підтримки сил ядерного стримування, відбуваються на території Франції. Це стосується літаків, підводних човнів, тактичних ракет, балістичних ракет та ядерних боєголовок.
На сьогодні у Франції функціонують дві установи, що займаються розробкою та виробництвом ядерних боєголовок: Commissariat à l’énergie atomique et aux énergies alternatives (CEA) та Direction des Applications Militaires (DAM).
Вони є ключовими гравцями у французькій ядерній програмі, поєднуючи наукові дослідження, технологічний розвиток і військове застосування ядерної енергії. Оскільки багато деталей про діяльність цих організацій засекречені, більшість інформації не є загальнодоступною.
Одним із ключових об’єктів DAM є Centre de Valduc у Бургундії, де зосереджено виробництво та обслуговування ядерних боєголовок. Тут обробляють плутоній і тритій, а також виготовляють бойові заряди для ракет M51 і ASMPA.
У 2024 році Франція оголосила про відновлення виробництва тритію, що, ймовірно, відбувається саме у Valduc, де є відповідна інфраструктура. Інший важливий центр — Centre de Bruyères-le-Châtel поблизу Парижа, який є серцем комп’ютерного моделювання ядерних вибухів. Тут розташований суперкомп’ютер Tera 1000 — один із найпотужніших у Європі, що дозволяє проводити віртуальні тести боєголовок у межах програми Simulation.
Centre de Le Ripault у Centre-Val de Loire спеціалізується на неядерних компонентах, як-от вибухові речовини та детонатори, підтримуючи виробництво для нових боєголовок. Centre de Cesta у Nouvelle-Aquitaine зосереджений на лазерних технологіях, зокрема на комплексі Laser Mégajoule (LMJ), який імітує термоядерні реакції для перевірки конструкції боєголовок.
Водночас Centre de Moronvilliers у Grand Est, хоча й частково закритий у 2014 році, продовжує роботу над проєктом EPURE у співпраці з Великою Британією для тестування радіаційної стійкості матеріалів.
CEA підтримує свою репутацію інноваційного лідера, а DAM забезпечує Францію сучасним ядерним арсеналом, розробляючи нові боєголовки для ракет M51 і підтримуючи проєкт нових підводних човнів SNLE 3G. Основні центри активно працюють над новими проєктами, як-от відновлення виробництва тритію та розробка міжконтинентальної балістичної ракети M51.4, що планується на 2035 рік.
Французькі ядерні сили використовують кілька типів термоядерних боєголовок, призначених для різних носіїв.
Боєголовка TN 75 була розроблена для балістичних ракет M45 і ранніх версій M51, що базуються на підводних човнах. Її потужність становить 100 кілотонн, і вона була введена в експлуатацію у 1990-х роках. Поступово TN 75 замінюється більш сучасною TNO (Tête Nucléaire Océanique), яка має потужність до 150 кілотонн і оснащена системою MIRV, що дозволяє одній ракеті нести кілька боєголовок із незалежним наведенням на різні цілі. TNO була введена в експлуатацію у 2016 році разом із версією ракети M51.2.
Для повітряного компонента ядерного стримування використовується боєголовка TNA (Tête Nucléaire Aéroportée), яка встановлюється на крилаті ракети ASMP-A (Air-Sol Moyenne Portée Amélioré). Ці ракети несуть винищувачі Dassault Rafale, а потужність TNA досягає 300 кілотонн. Вона була введена в експлуатацію у 2009 році.
Виробництво боєголовок зосереджено в Commissariat à l’énergie atomique et aux énergies alternatives (CEA), зокрема в його військовому підрозділі Direction des Applications Militaires (DAM).
Підводні човни є основою морського компонента французьких ядерних сил. Вони належать до типу Triomphant і складаються з чотирьох субмарин: Le Triomphant, Le Téméraire, Le Vigilant і Le Terrible.
Кожен із цих човнів може нести до 16 балістичних ракет M51, які оснащені термоядерними боєголовками TNO. Ці підводні човни мають водотоннажність близько 14 335 тонн і оснащені ядерним реактором K15 потужністю 150 МВт, що дозволяє їм плавати необмежену відстань і залишатися в морі протягом тривалого періоду.
Завдяки здатності ховатися в глибинах океану вони забезпечують безперервне стримування, оскільки їх місцезнаходження важко виявити.
Французька стратегія передбачає, що один човен завжди перебуває на патрулюванні, другий — у готовності, а два стоять у порту на базі Іль-Лонг у Бретані. Це гарантує, що принаймні один підводний човен готовий до запуску ракет у будь-який момент.
Авіаційний компонент ядерного арсеналу Франції представлений винищувачами Dassault Rafale, які озброєні крилатими ракетами ASMP-A (Air-Sol Moyenne Portée Amélioré) з ядерними боєголовками TNA.
Приблизно 70 літаків Rafale версій B (для ПС) і M (для ВМС) готові до виконання ядерних місій.
Ракети ASMP-A мають дальність до 500 кілометрів і розвивають швидкість до 3 Махів, що дозволяє їм швидко досягати цілей. Літаки базуються в Сен-Дізьє (ПС) і на авіаносці Charles de Gaulle (ВМС), забезпечуючи гнучкість у розгортанні.
Франція постійно оновлює свій ядерний арсенал. До 2035 року планується введення в експлуатацію нової ракети M51.4 з боєголовками, які матимуть підвищену точність і поліпшений захист від протиракетної оборони.
Також розробляється нове покоління підводних човнів SNLE 3G, які замінять субмарини типу Triomphant у 2030-х роках і будуть оснащені оновленими ракетами M51.
Для повітряного компонента передбачена модернізована версія крилатої ракети ASMPA-R з дальністю до 600 км і вищою швидкістю. Ці проєкти забезпечують адаптацію до сучасних геополітичних викликів і підтримку стратегії «безперервного стримування».
Франція вирізняється повною незалежністю у створенні своїх боєголовок і носіїв на відміну від Великої Британії, яка використовує американські ракети Trident.
Ця автономія є результатом давньої політики де Голля, спрямованої на створення власної ядерної програми без зовнішньої залежності. Усі етапи — від проєктування до обслуговування — здійснюються на території Франції, що забезпечує повний контроль над арсеналом.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408
PayPal - paypal@mil.in.ua
Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
