Світові компанії виробляють відносно невеликі ракети класу «повітря — повітря», які ефективно вражають цілі на відстані близько 50 — 60 км.

І якщо для комплексного використання власного повітряного компонента цих ракет може вистачити для протистояння з невеликими країнами, то у разі битви авіаційних наддержав такі дальності є дуже небезпечними.

Тому через протистояння США з Китаєм американський флот вирішив розробити та взяти на озброєння ракету класу «повітря — повітря» великої дальності, яка отримала індекс AIM-174B.

Повернення до старої ідеї

Після розвалу Радянського Союзу у 1991 році палубна авіація США та американський флот продовжували утримувати великі авіаносні з’єднання, які на той час були головною ударною силою американського флоту та діяли у будь-якому куточку нашої планети. Відповідно до великих завдань була й велика відповідальність, яка, окрім забезпечення кораблів, їх підтримки та дозаправки, полягала у створенні надійного протиповітряного щита.

У період з 1974 до 1991 року, коли ще існував Радянський Союз, однією з головних загроз для ударних авіаносних з’єднань були радянські ракетоносці, а також літаки ДРЛВ та літаки цілевказання, які могли виявляти американські авіаносці на значних відстанях та здійснювати пуски протикорабельних ракет як з повітряного базування, так і з багатоцільових підводних човнів.

Такий розподіл сил не давав американцям змоги відчувати себе королями океанів. Тому в межах забезпечення дальньої протиповітряної оборони авіаносних з’єднань флот у 1974 році взяв на озброєння радіолокаційну ракету класу «повітря — повітря» AIM-54 Phoenix, яка мала значно підвищити можливості протиповітряної оборони та розширити активну зону перехоплення загроз.

Носієм цієї далекобійної та важкої ракети був палубний винищувач F-14, який був єдиним носієм ракет цього типу та мав змогу нести до шести ракет у межах оперативного розгортання у ролі літака-перехоплювача.

Уже після 1991 року та цілковитої домінації американського надводного флоту у світовому океані, флотські адмірали почали втрачати бачення того, для чого потрібен літак F-14, якщо активність дій тодішньої Росії була низькою, а американському флоту вже не загрожували далекобійні та потужні ракети через кардинально змінений вектор відносин з РФ.

Окрім цього, дехто переслідував ідею уніфікації палубної авіації, яка давала б можливість використовувати один літак для багатьох завдань. На 1992 рік таким літаком був представлений F/A-18 Hornet, який хоч і не повною мірою задовольняв потреби американського флоту, але став чудовою основою для розробки більшого літака F/A-18 Super Hornet.

Новий Super Hornet отримав потужнішу радіолокаційну станцію, більше вузлів для підвіски авіаційного озброєння, і найголовніше, на відміну від F-14, він мав можливість використовувати нові радіолокаційні ракети AIM-120, які у кількості до десяти одиниць могли бути підвішені на літак.

Таким чином остання бойова місія американського F-14 була завершена 8 лютого 2006 року, коли пара «Томкетів» приземлилася на борт USS Theodore Roosevelt після того, як один із них скинув бомбу над Іраком.

З винищувачами F-14 були списані й авіаційні ракети AIM-54 Phoenix, які на той час були єдиними ракетами, що здатні пролетіти близько 180 км, при цьому зберігаючи високий запас енергії.

Таким чином із теоретично розрахованої системи протиповітряної оборони, яка на папері мала охоплювати понад 100 морських миль (180 км), американський флот значно обмежив її, оскільки серйозних загроз для авіаносних ударних угруповань на той час уже не було.

Становище американського флоту кардинально змінилося у 2015 році, коли в межах нового оборонного плану Китай зажадав отримати військово-морський флот, який, окрім надводних бойових кораблів (ракетних есмінців, фрегатів, корветів), мав би близько п’яти авіаносних ударних з’єднань, щоб посунути ВМФ США як домінанта у Тихоокеанському регіоні.

Окрім цього, Китай розпочав активну модернізацію власних збройних сил, у межах якої протистояння США та американським авіаносним з’єднанням було визначене як пріоритетна загроза для НОАК.

На сьогодні китайський флот уже має три авіаносці: два радянського типу — «Ляонін» та «Шаньдун», і третій американського типу — «Фуцзянь» з електромагнітними катапультами та розроблюваними повноцінними бойовими літаками на зразок J-35 та палубними літаками ДРЛВ KJ-600.

Окрім цього, у планах є побудова четвертого авіаносця за проєктом Type 004, який отримає ядерну силову установку та повна водотоннажність якого понад 110 тисяч тонн. Наразі невідомо, чи відбувається будівництво корабля, але точно відомо, що він буде побудований на корабельні Dalian Shipyard.

Окрім цього, 5 березня 2024 року політичний комісар ВМФ Юань Хуачі дав інтерв’ю журналістам, де повідомив, що проєкт нового авіаносця наразі перебуває в процесі ухвалення, і чи матиме він ядерну силову установку, оголосять дещо пізніше.

Переродження «Фенікса»

У межах швидкого розширення китайського флоту Пентагон без зайвого розголосу у ЗМІ почав шукати оптимальне та швидке рішення для посилення протиповітряної оборони ударних авіаносних з’єднань. Це стало необхідним у зв’язку з посиленням китайської присутності в індо-тихоокеанському регіоні, де Китай почав домінувати за кількістю важких протикорабельних ракет, а також літаків розвідки та дальнього радіолокаційного виявлення.

Велику роль у цьому почали відігравати й штучно створені острови, які стали плацдармом для нових аеродромів, де розміщується авіація, здатна нести надзвукові крилаті ракети та берегові протикорабельні комплекси з дальністю ураження надводних цілей понад 200 км.

Про розробку нової далекобійної ракети для морської авіації США стало відомо у 2021 році випадково, коли один із споттерів фотографував літаки, що злітали з авіабази у Чайна-Лейк, випробувальної бази авіаційного озброєння ВМФ США.

Після публікації фотографій літака F-18F Super Hornet з невідомими ракетами більшість користувачів інтернету не звернули на це уваги, а особливо уважні почали помічати дивну схожість ракети з корабельною зенітною ракетою SM-6, яка на той час тільки починала надходити на озброєння ракетних есмінців ВМФ США.

Літак на фото ніс одну ракету з помаранчевими елементами, які використовуються для випробувань різного роду високошвидкісного озброєння. Сам літак належав до складу 31-ї випробувальної ескадрильї VX-31 морської авіації США.

Після появи цієї світлини інформаційний простір навколо цієї ракети вщух, і така тиша тривала до літа 2024 року, коли морська авіація США офіційно продемонструвала нові ракети на літаках F/A-18E/F Super Hornet під час проведення міжнародних навчань RIMPAC 2024. На цих навчаннях палубна авіація відпрацьовувала забезпечення протиповітряної оборони проти китайських бомбардувальників та крилатих ракет.

Основна частина винищувачів, що брали участь у навчаннях, несли ракети NAIR-174B, де літера “N” означала, що це розробка виключно для Військово-морського флоту США. Під час навчань літаки злітали з чотирма ракетами нового типу. Порівняльні фото AIM-174 поряд з AIM-120 демонстрували значне збільшення габаритів порівняно з основною ракетою морської авіації ВМФ США, яка тривалий час використовувалася для забезпечення протиповітряної оборони.

Окрім фактичної демонстрації нової ракети, навчання RIMPAC 2024 стали першими, де палубна авіація США повернулася до реалізації тактики забезпечення дальньої протиповітряної оборони, використовуючи літаки ППО та літаки дальнього радіолокаційного виявлення. Це значно збільшило зону патрулювання та можливості ураження цілей.

Під час навчань використовувався не бойовий варіант ракети, а навчальний. Незважаючи на це, із застосуванням систем імітації американські пілоти змогли відпрацювати тактику дальнього запуску ракети та провести відповідні навчання для поліпшення своїх навичок.

Потенціал та можливості AIM-174

Як вже описувалося вище, ракета AIM-174 є авіаційним варіантом корабельної зенітної ракети великої дальності RIM-174 (SM-6), яка призначена для перехоплення повітряних та балістичних цілей на значних відстанях. Компанія Raytheon офіційно не розкривала точні можливості корабельного варіанту ракети, але на основі замовлень та інформації від представників міністерства оборони Південної Кореї та Японії, максимальна дальність її польоту становить близько 500 км.

Враховуючи ці факти, можна припустити, що максимальна дальність авіаційного варіанту ракети AIM-174 становить близько 400 км при запуску з висоти приблизно 6 — 7 км та швидкості близько 0,8 Маха. Окрім цього, варто зазначити, що на відміну від корабельного варіанту, авіаційний не використовує розгінний блок, тому його вага є меншою, ніж 1500 кг у версії RIM-174 (SM-6). За інформацією різних неофіційних джерел, маса авіаційного варіанту становить приблизно 800 — 850 кг, з яких 64 кг — це вага бойової частини ракети.

Наразі невідомий точний рівень модернізації ракети, яка встановлюється на літаки, але в межах флотської системи протиповітряної оборони існує ймовірність застосування цих ракет із винищувачів Super Hornet навіть проти балістичних цілей. Система наведення ракети складається з інерційної системи, корекції за каналом Link 16 та активної головки самонаведення. Крім того, флот використовує окрему систему NIFC-CA, яка дозволяє забезпечити точніше коригування ракет у системі протиракетної оборони.

NIFC-CA (Naval Integrated Fire Control-Counter Air) — це система передачі даних, що працює за принципом «корабель — літак — ціль». Вона дозволяє здійснювати запуск зенітної ракети за заданими координатами з подальшою корекцією від літака дальнього радіолокаційного виявлення (ДРЛВ) E-2. Це значно збільшує дальність ураження цілей. Крім того, в межах нових випробувань американський флот тестував модернізовану систему NIFC-CA, де в ролі літака наведення та корекції був використаний новітній винищувач F-35C. Система отримала можливість наведення не лише на повітряні, а й на надводні та наземні цілі.

Що це дає американському флоту? Палубна авіація США отримує значну перевагу в повітрі, оскільки літаки можуть забезпечувати цілевказання для ракет, забезпечуючи максимальну дальність ураження ворожих цілей, що важливо для захисту авіаносних ударних з’єднань. Хоча поки що невідомо, чи буде винищувач F/A-18E/F Super Hornet активно використовуватися для реалізації цієї стратегії, ймовірність того, що роль цих літаків у забезпеченні протиповітряної оборони авіаносних з’єднань зросла та продовжить зростати, є досить високою.

А що далі?

Ідея використання далекобійної корабельної зенітної ракети на літаку за умови якісної підготовки проєкту та наявності матеріальної бази є чудовим прикладом уніфікації та перспективності озброєння. Отримавши далекобійну зброю, здатну уражати як повітряні, так і балістичні та наземні цілі, США підвищують позиції морської авіації та військово-морського флоту, знову досягаючи домінування в регіоні та знижуючи ракетну загрозу з боку Китаю. Однак для досягнення справжньої переваги, окрім технічної складової, необхідна масовість виробництва ракет, щоб забезпечити ефективний захист в усіх можливих сценаріях.

Цей крок демонструє розуміння флотським командуванням важливості важкої далекобійної ракети. На відміну від них, повітряні сили США поки що не приділяють достатньо уваги цій ідеї, хоча вони і здійснюють дослідження щодо ракети AIM-260, яка має стати заміною для AIM-120. Однак, на сьогодні характеристики ракети AIM-260 невідомі, і жодних публічних демонстрацій поки що не було.

Ця ситуація виявляє, що Пентагон повністю усвідомлює потреби збройних сил і шляхом оптимізації витрат на розробку інтегрує перевірені рішення на різні платформи, забезпечуючи максимальну ефективність у реалізації завдань.

Чи потрібна ця ракета Україні?

Наявність на озброєнні російських Повітряних сил далекобійних ракет Р-37М кардинально коригує плани Повітряних сил ЗСУ на проведення операцій та польотів, аби не входити у зону ураження ракетами цього типу і здійснювати низьковисотні польоти без виявлення літака носіями Р-37М.

Потенційне використання ракет AIM-174B або перспективних аналогів для України матиме великий сенс, оскільки головним фактором буде наявність далекобійного засобу ураження, який також значно змінюватиме плани росіян щодо застосування своїх авіаційних УМПК.

Не дивлячись на це, залишається відкритим питання систем наведення та цілевказання для ракет цього типу, оскільки бортова радіолокаційна станція винищувачів F-16 має доволі скромні можливості, які не дозволяють їй реалізувати мінімальну перевагу далекобійних ракет.

Окрім безпосередньо ракет, ПС ЗСУ мають додатково використовувати літаки дальнього радіолокаційного виявлення, а також стаціонарні РЛС з можливістю здійснювати корекцію для польоту ракети, аби убезпечити як носій, так і надавати постійні поправки під час польоту.

Такий підхід потребує дуже великих коштів для створення подібної системи, яка на сьогодні існує тільки у США та Японії, оскільки витрати на її розробку та підтримку складають понад мільярд доларів США.