«Щоб з повною упевненістю стверджувати, якими будуть військові конфлікти років за 10-15, і які загрози стануть найбільш актуальними, треба бути ясновидцем. Тому багато держав діють, виходячи з концепції адаптивної оборони: армія повинна володіти здатністю оперативно підлаштовуватися під будь-яку ситуацію. Замість традиційної організації збройних сил, коли бойові завдання виконують заздалегідь сформовані бригади, роти і полки, в силу вступає модульний принцип. Армія розбита на „фрагменти конструктора”, з яких збирається підрозділ для проведення конкретних операцій. Що стосується нових озброєнь — то з ними найскладніше. Іноді повний цикл виробництва сучасної військової техніки — від рішення про розробку до прийняття на озброєння — може зайняти десятки років, а потім ці зразки експлуатуються ще 30-50 років. А умови за цей час можуть змінитися, і зброя, в яку вкладені сотні мільйонів, виявиться безкорисною.

Наприклад, винищувач «Єврофайтер»: Західна Європа почала роботу над ним у 80-х роках, продовжує фінансувати проект, але зараз потрібні не винищувачі, а вертольоти і транспортні літаки. Але це не означає, що правильним рішенням була б відмова від винищувачів — через 10 років вони можуть бути знову потрібні. А може, ні? Ціна помилки дуже висока. І не лише в грошовому обчисленні.

Українській армії зараз не до модернізації: вона намагається вижити і зберегти кадри. Втім, обмежене фінансування сьогодні та відсутність райдужних перспектив в осяжному майбутньому повинні стати приводом для ретельнішого визначення пріоритетів і перегляду прожектів на предмет їх реалістичності».