До кінця поточного року українське військо матиме можливість проводити двосторонні тактичні навчання ротного, а можливо й батальйонного рівня із застосуванням систем лазерної імітації стрільби та ураження цілей. Фахівці переконані: використання подібних технічних пристроїв зможе перевернути всі нинішні уявлення щодо бойової підготовки військ. Та чи станеться, як гадається?

Іще два десятиріччя тому, у 1989 році, в складі Яворівського навчального центру було сформовано незвичний підрозділ. Про його існування, а тим паче про справжнє призначення мало хто знав навіть у високих коридорах орденоносного Прикарпатського військового округу. Задля дотримання режиму таємності він одержав нічим не примітну назву — батальйон забезпечення навчального процесу. Таких у радянській армії були десятки і сотні, однак насправді схожість з іншими БЗНП лише назвою й обмежувалася.

***

Озброєння та військової техніки у підпорядкуванні командира підрозділу налічувалося непомірно багато — стільки, що можна було повністю укомплектувати танковий полк з двома стандартними мотострілецькими батальйонами на додачу. Втім унікальність батальйону полягала зовсім не в кількості штатних танків і бойових машин піхоти — 110 та 78 одиниць відповідно. Гігантоманія у ті часи була буденним явищем. Від усіх інших існуючих у радянській армії БЗНП цей відрізнявся тим, що вся його техніка та озброєння оснащувались надсекретною розробкою союзної «оборонки» — лазерними імітаторами стрільби та ураження цілей (ЛІСУЦ).

Відповідним було й призначення підрозділу. Зводилося воно не до звичайного тестування технологічних новинок, оскільки перш ніж потрапити до батальйону всі вироби вже були «обкатані» на одному з полігонів у Середній Азії і за висновком державної комісії відповідали технічним вимогам. Головне завдання, покладене на новостворене формування, мало конкретну прикладну мету — апробувати нову форму тактичної підготовки військ із застосуванням встановлених на озброєнні систем.

Лазерні «іграшки» виявилися справді унікальними пристроями. Над їх створенням паралельно працювали фахівці двох «почтових скриньок»: системи «Зоркий–1» та «Зоркий–2», які призначалися для бойових машин, були розроблені у Мінську, а імітатори «Бесстрашие» для стрілецької зброї — у Новосибірську. В ході двосторонніх навчань ці вироби давали змогу повністю відтворювати бойові можливості зброї, фіксувати результати стрільби з урахуванням реальних балістичних, природних та топографічних умов і миттєво передавати всю інформацію щодо бою на центральний пульт управління. Лазерний імітатор на «знищеній» цілі автоматично відмикався, і таким чином екіпаж бойової машини чи окремий піхотинець втрачали можливість продовжувати вести вогонь.

Ефект від використання імітаційних систем очікувався колосальний. На той час, наприклад, програмою вогневої підготовки танкових екіпажів радянської армії передбачалася одна штатна стрільба на рік: три снаряди на танкіста. Мало це було чи багато? Все пізнається у порівнянні. А порівнювати було з чим. У другому номері журналу «Зарубежное военное обозрение» за 1990 рік наводилася таблиця, ознайомитися з якою міг будь-який громадянин СРСР. Вказувалися в ній річні норми витрат боєприпасів на основні типи танків збройних сил США. На М48 протягом року виходило 93 постріли, на М60 — 150, на М1 «Абрамс» — 110 відповідно.

Коментарі, як то кажуть, були б зайвими. Тож не дивно, що на техніку, створену завдяки зусиллям мінських та новосибірських науковців, покладалися великі надії. А й справді — з використанням лазерних пристроїв стріляти можна було скільки завгодно, адже з технічного боку вони віддзеркалювали все те, що робить екіпаж танка зі своєю зброєю у процесі підготовки та ведення вогню. Більше того, якби ставилося за мету досягнення ще й візуального і звукового ефекту, постріли могли виконуватися холостими снарядами, значно дешевшими за бойові і витрачати яких дозволялося до тридцяти штук на рік.

Звісно, застосування імітаторів не могло замінити повноцінних вогневих тренувань — навчитися влучно стріляти можна лише стріляючи. Однак для тактичного вишколу лазерні системи виявилися тією «знахідкою», яка давала шанс вивести підготовку військ на якісно вищий рівень.

— На той час ми знали, що в Сполучених Штатах лазерні імітатори використовують вже давно, — згадує колишній командир того самого батальйону забезпечення навчального процесу, а нині полковник запасу Сергій Поляков. — Однак детальних відомостей про американські прототипи нам не давали. Єдине, про що вдалося тоді дізнатися, так це те, що заокеанські імітатори були менших розмірів і, можливо, дещо досконаліші. Втім в ефективності ані «Зоркий», ані «Бесстрашие», я певен, не поступалися заокеанським аналогам.

Проблема полягала в іншому. Справа була новою, тож перш ніж приступити до виконання програми експериментальних навчань, потрібно було укомплектувати особовим складом навчальний відділ батальйону, підготувати кваліфікованих інструкторів-посередників, розробити методичні матеріали тощо. На все це пішов рік. За напрацьованою схемою алгоритм підготовки бойових підрозділів був такий: мотострілецький батальйон прибуває на польовий вихід і протягом двох тижнів, використовуючи імітаційне обладнання, послідовно проходить бойове злагодження від відділення і вище. На завершальному етапі передбачалося проведення двосторонніх батальйонних тактичних навчань, коли кожна із сторін з максимальною наближеністю до бойових умов виконує певне завдання — на реальному полі, з реальним противником.

У 1990 році таке навчання відбулося. Безпосередню участь у ньому взяв один з батальйонів 310-го мотострілецького полку 24-ї «залізної» дивізії.

Рота з танковим взводом була в обороні, а посилений танковою ротою батальйон — у наступі. Між ними — 12 радянських генералів, які прибули спостерігати за перебігом навчань. Час «Ч» давно сплинув, а ніякої динаміки не відбувається. На запитання, де війська, їм доповідають:

— Батальйон зупинений і розбитий, бій закінчився.

— Але ж ми нічого не бачили! Де комбат?

З доповіді командира батальйону з’ясовується: його підрозділ було «знищено» за два кілометри від переднього краю противника, тільки-но роти, не зробивши жодного пострілу, почали розгортатися у бойову лінію.

Офіцер виявився людиною амбітною, не любив програвати. Він вів батальйон красиво, чіткими лініями в колонах, з дотриманням встановлених інтервалів і дистанцій. Його підлеглі висувалися на рубіж розгортання атаки так, як цього вимагав командир полку, який не розумів, що застосування нової імітаційної техніки позбавить шансів на перемогу будь-кого, хто притримуватиметься «парадної» тактики.

Фактично, з початку 1970-х років і до останнього дня свого існування радянська армія навчалася не веденню бойових дій, а постановці «спектаклів на військову тему». Головною вимогою під час кожного тактичного навчання будь-якого рівня незмінно залишалася видовищність дійства. Це створювало ілюзію керованості: я їм кажу — і вони роблять. Постановці кожного такого «шоу» передували десятки репетицій, і будь-яка зміна, не передбачена сценарієм, незмінно призводила до руйнування всього дійства.

У радянській армії кожен командир, починаючи з ротного, мав за плечима досвід участі в десятках, а то й сотнях подібних вистав. Тож розмовляючи з керівництвом навчань, свою поразку комбат прокоментував жорстко:

— Я діяв так, як навчали з училища, тому результат — катастрофічний. Дайте час на організацію бою за статутом!

Активну фазу перенесли на наступний день. Усю ніч тривала підготовка до наступу — були розвідані вогневі точки противника, відповідним чином проведена організація вогневого ураження тощо…

Друга спроба атаки виявилася майже успішною, батальйону вдалося наблизитися до противника на відстань 500–1000 метрів, однак він знову зазнав поразки. Висновок був таким: неправильно були розраховані сили та засоби.

На цьому історія використання лазерних імітаторів радянського виробництва добігає кінця. У 1992 році батальйон, яким командував Сергій Поляков, було розформовано, а унікальну техніку здали на зберігання. Кілька років ящики із запакованими в них «Зоркими» та «Бесстрашиями» припадали пилом на складах ПрикВО, аж доки про свої дітища не згадали у Мінську. За згодою української сторони всі системи були передані міністерству оборони республіки Білорусь.

***

Минуло двадцять років, і нам знову доводиться повертатися до того, від чого свого часу ми так легко відмовилися. Нині в тактичній підготовці армій усіх провідних країн світу системи ЛІСУЦ використовуються повним ходом. Більше того, протягом останніх п’ятнадцяти років постійний аналіз всього, що відбувається на тактичному полі, як на рівні окремого солдата і підрозділу, так і на рівні організації бою штабами, тричі призводив до змін у бойовому статуті сухопутних військ Сполучених Штатів. Тобто сьогодні застосування новітніх лазерних та комп’ютерних технологій стало тим фактором, який реально впливає на формування тактичних доктрин найпотужніших збройних сил світу.

Американці готові ділитися з нами власним досвідом. Але чи готові ми сприймати цей досвід?

У Росії після розпаду Радянського Союзу про застосування новітніх технологій у ході тактичної підготовки військ забули, як і у нас. Як і у нас, там і досі влаштовуються феєричні вистави на військову тему. Переписати бойові статути російської армії змусила Чечня. А що спонукало зробити те ж саме українських військових керівників і, головне, яким чином це було зроблено? Якщо не знаєте — відкрийте Бойовий статут Сухопутних військ ЗС України і порівняйте його з першоджерелом, написаним у білокам’яній…

Хіба таким чином мало б вирішуватися питання удосконалення тактичного вишколу військ?

Відповідь на це зовсім не риторичне запитання, здається, таки почали шукати в стінах Національної академії оборони України та колишнього танкового училища на Дегтярівській. Завдяки зусиллям і розумінню проблеми з боку нинішнього командувача Сухопутних військ генерал-полковника Івана Свиди ще на початку року під Житомиром, у 240-му центрі підготовки підрозділів відбулися демонстраційні навчання із застосуванням ротного комплекту лазерних імітаторів MILES американського виробництва.

Результати навчань, гадаю, стали поштовхом для подальших роздумів на цю тему. Система MILES дозволяє не тільки візуально бачити, як хтось когось вражає на полі бою, а й наглядно демонструє: це є наслідком певної тактики дій — з боку тих, хто обороняється, чи навпаки, наступає. Встановлені на зброї та спорядженні кожного бійця пристрої посилають на сервер центрального пункту управління дані щодо всього, що відбувається на полі бою. Надаючи власний номер кожній бойовій одиниці, після навчання можна проаналізувати, скільки з неї було зроблено пострілів, скільки було влучень у ціль та промахів, скільки разів було відкрито вогонь по тій самій цілі, скільки результатів «уражено». Це дає можливість провести ретельне вивчення тактичного застосування підрозділу зовсім іншого якісного рівня. Не «куди біг, і що робив», а набагато глибше. Показово, що між тими, хто оборонявся, та тими, хто наступав, був приблизно однаковий рівень втрат, чого в принципі не може бути, якщо звернутися до військової теорії. «Один до трьох на користь тих, хто в обороні» — багато років, як мантру, повторювали ми цю формулу. Не вийшло «один до трьох». Після двох місяців підготовки однієї роти результат бою виявився приголомшливим: втрати з обох боків становили 50 на 50. А це вже підґрунтя для того, щоб замислитися: що не так робить сторона, яка в обороні?

Один із солдатів чотирнадцять разів відкривав вогонь по тій самій цілі, жодного разу її не уразивши. Отже, щось не так із цим бійцем. Уся зброя пристрілюється, і причина такого «влучного» ведення вогню може критися тільки в одному — людина не має здібностей до вогневого вишколу. Отже, широке застосування ЛІСУЦ у майбутньому зможе вивести на інший рівень вирішення кадрових питань, призведе до перегляду принципів комплектування механізованих підрозділів особовим складом: не людьми зі зброєю, які до виконання певних завдань не здатні взагалі, а тими, хто спроможний ефективно воювати.

З чого, можливо, потрібно було почати розмову про імітаційне моделювання і лазерні імітатори? Слово імітація — ключове. Тобто в процесі тактичної підготовки — індивідуальної чи колективної з системами MILES або із системами моделювання, призначеними для штабів, потрібно виходити з того, що підрозділ і штаб мають бути поставлені в абсолютно природні умови. Всі імітаційні системи, якими б вони не були, призначені лише супроводжувати ваші дії, а не бути головними. Тому при «навішуванні» на бійців, встановленні на озброєння і техніку вони не повинні відволікати увагу на себе.

Насправді методика підготовки військ із застосуванням технологічних складових не дуже відрізняється від існуючої нині — те ж саме поетапне проведення занять на навчальних місцях, де завершальною фазою є двостороннє тактичне навчання. З єдиною поправкою: репетицій немає. Вони втрачають сенс. Ви не зможете передбачити сценарій поразки, не зможете просто взяти і впасти. Ваша зброя буде відімкнена, коли у вас влучать.

Чого варта стара добра «показуха» віднині добре знають у першій роті 13-го аеромобільного батальйону. Пересуватися на полі бою красиво, як вчили раніше, рівним наступальним ланцюжком стало «шкідливо для здоров’я» — вистачить однієї кулеметної черги на все відділення. Можна навпаки, ховатися в окопі, щоб у тебе не поцілили, але тоді й ти нікого не вразиш. Хлопці, які засвоїли цей урок, тепер чудово розуміють, що для того, аби перемагати і залишатися живим на полі бою, потрібно повернутися до бойової підготовки лицем: навчитися правильно пересуватися, знати свою зброю, вміти вести вогонь, обирати цілі і т. ін. А sце вже абсолютно інший — інтелектуальний, усвідомлений підхід не лише до власного вишколу, а й того, що в бою називають «ліктем товариша».

Під час демонстраційних навчань командир роти першим відчув зміни, які відбулися в психології підлеглих — солдати вперто не бажали бути ураженими і шукали способи насамперед вижити і лише потім — виконати завдання. Але ж у реальному бою кожен також буде боятися, щоб його не вбили. Тобто, якщо раніше в ході тактичних навчань проблеми з керованістю підрозділами виникали надзвичайно рідко, то нині довелося зіткнутися з тим, що підняти роту в атаку зовсім не просто. З’ясувалося, що психологічний стан кожного окремого бійця фізичним чином впливає на управління боєм…

***

За великим рахунком, українське військо втратило двадцять років безцінного досвіду. Безцінного — тому що на полі бою рівень справжнього вишколу військ має цілком конкретне мірило — кількість втрат.

За ці роки у Збройних Силах України зросло ціле покоління командирів, які, на жаль, зробили кар’єру на плацу і навчилися віртуозно вирішувати питання євроремонту казарм та їдалень, однак жодного разу не замислилися над сенсом існування армії, яка збиває своїми ракетами цивільні літаки сусідньої держави, влучає в будинки співгромадян та розстрілює з танків власних товаришів по зброї.

Збройні сили мають абсолютно інше призначення. Нарешті слід визнати, як би то не було важко і боляче: без змін, нехай поступових, нехай не таких швидких, як хотілося б, але відчутних і важливих, наше військо остаточно перетвориться на багатотисячну юрбу бездомних людей у погонах.

Тож чи повернеться у війська наука перемагати?

Іван Ступак

Військо України