Стаття опублікована в американському виданні GQ (Gentlemen’s Quarterly), утім, заборонена для розповсюдження. У ній йдеться про серію осінніх терактів у Росії 99-го, які забрали життя близько 300 осіб.

За офіційною версією, вину за організацію терактів поклали на чеченських екстремістів. Утім, за версією автора, до організації вибухів причетні російські спецслужби та високопосадовців, у тому числі – представників найвищого керівництва держави.

Десять років тому цього місяця Росію сколихнула серія загадкових вибухів житлових будинків, в яких загинули сотні людей. За ними пішла хвиля страху і паніки, яка привела тоді майже невідомого Володимира Путіна на вершину влади в країні.

Але після вибухів з’явилися сумніви, а також дивні докази, які свідчили, що вибухи влаштували люди, які, можливо, працювали на уряд. У наступні роки ті, хто ставив під сумнів офіційну версію подій, один за одним замовкли або померли. За винятком одного. Скотт Андерсон знайшов його.

Перша підірвана будівля була казармою в Буйнакську, в якій мешкали російські солдати і їхні родини. Це був нічим не примітний п’ятиповерховий будинок на околиці, і коли біля нього пізно вночі 4 вересня 1999 вибухнула величезна бомба у вантажівці, поверхи провалилися один в одного, перетворивши будинок на купу палаючих уламків. Під руїнами були поховані тіла 64 людей – чоловіків, жінок і дітей.

13 вересня минулого року я залишив до світанку готель у центрі Москви і поїхав у робочий район на південному краю міста.

Минуло дванадцять років з того часу, як я був в російській столиці. Всюди виднілися нові будинки зі скла і сталі, горизонт майорів будівельними кранами, і навіть о четвертій годині ночі галасливі казино навколо Пушкінської площі працювали на повну силу, а Тверська була забита джипами і BMW нових моделей. Все, що я бачив по дорозі, демонструвало колосальні зміни, які відбулися в Росії, чия економіка була розігнана припливом нафтодоларів, за дев’ять років після приходу до влади Володимира Путіна.

Але цього ранку я їхав в “стару” Москву, в невеликий парк, де колись стояла бруднувата дев’ятиповерхова житлова будівля, відома як будинок 6/3 по Каширському шосе. У 5:03 ранку 13-го вересня 1999 року (рівно за дев’ять років до мого візиту) будинок 6/3 по Каширському шосе був підірваний бомбою, схованою в підвалі.

121 мешканець цього будинку загинув уві сні. Цей вибух, що стався через дев’ять днів після вибуху в Буйнакську, став третім. Всього в тому вересні вибухів житлових будинків у Росії було чотири за дванадцять днів. У вибухах загинуло близько 300 осіб, і країна занурилася в паніку. До терактів 11 вересня вони були одними з найбільш масштабних терактів у світі.

Звинувачуючи у вибухах терористів з Чечні, новий прем’єр-міністр Росії Володимир Путін наказав вторгнутися в бунтівну республіку, використовуючи тактику «випаленої землі». Завдяки успіху цього вторгнення невідомий до того Путін став національним героєм, швидко захопивши повну владу в російській державі. Ця влада залишається у нього і до цього дня.

На місці будинку 6/3 по Каширському шосе тепер були розбиті акуратні клумби. Вони оточували кам’яний монумент, на якому були вибиті імена загиблих і стояв православний хрест. У дев’яту річницю вибуху там зібралися три-чотири місцевих журналіста, за якими стежили пара міліціонерів з машини, що стояла недалеко – втім, робити нікому з них не було чого.

Незабаром після п’яти годин група з пари дюжин людей – в основному молодих, швидше за все родичів загиблих – в поспіху підійшла поставити свічки і покласти на монумент червоні гвоздики і так само швидко відійшла. Крім них, тим ранком там з’явилися тільки двоє літніх чоловіків, що були свідками вибуху; вони виголосили в телекамери, що це було жахливо, просто шок.

Я помітив, що один зі старих, вставши перед пам’ятником, розчулився, постійно витираючи сльози. Кілька разів він повертався і починав цілеспрямовано крокувати, ніби намагаючись залишити це місце, але в нього нічого не виходило. Кожного разу він сповільнювався біля дерев на краю парку і потім все одно повільно повертався до пам’ятника. Врешті-решт я підійшов до нього.

«Я тут недалеко жив, – сказав він, – І мене розбудив шум. Я примчав і… – великий чоловік, колишній моряк, він безпорадно розвів руки над клумбами. – Нічого. Нічого. Витягли хлопчика і його собаку. І все. Всі інші вже були мертві».

Але старий виявився більш тісно причетним до трагедії. Його дочка, зять і онук жили в будинку 6/3 по Каширському шосе, і всі вони теж загинули в той ранок. Підвівши мене до пам’ятника, він показав їхні імена на камені, в розпачі витираючи сльози.

Потім він сердито прошепотів: «Кажуть, що винні чеченці, але це брехня. Це були люди Путіна. Всім це відомо. Ніхто не хоче говорити про це, але всі це знають».

Це загадка, на якій заснована сучасна російська держава, загадка, яка не вирішена досі. Що сталося під час жахливих подій вересня 1999 року? Чи знайшла Росія свого ангела-месника в особі Путіна, класичної рішучої людини, яка поламала ворогів країни і вивела народ з кризи? Або ж криза була сфабрикована на догоду Путіну як успішний план російських спецслужб з приведення до влади одного зі своїх?

Це питання важливе тому, що якби не сталося вересневих вибухів і всього, що за ними було, важко уявити собі, як би Путін міг зайняти своє теперішнє становище: великий гравець на світовій арені і голова однієї з найсильніших країн у світі.

Незрозуміло, чому так мало людей поза Росією хочуть дізнатися відповідь на це питання. Вважається, що кілька спецслужб розслідували ці вибухи, але жодна з них не оприлюднила висновки. Серед американських законодавців вибухами мало хто цікавився.

У 2003 році Джон Маккейн заявив Конгресу, що «досі залишаються свідчення, які заслуговують на довіру, що ФСБ доклала до атак руку». Але крім цього ні американський уряд, ні американські ЗМІ не спромоглися заглибитися в суть справи.

Ця вдавана відсутність інтересу поширюється тепер і в Росії. Відразу після вибухів багато росіян публічно ставили під сумнів офіційну версію подій. Ці голоси замовкли один за одним. В останні кілька років багато журналістів, які розслідували ці події, були вбиті (або померли за дивних обставин). Та ж доля спіткала і двох членів парламентської комісії з розслідування. Тим часом складається враження, що майже всі, чия версія відрізняється від офіційної, тепер або відмовляються говорити, або відреклися від своїх колишніх заяв, або мертві.

У вересні минулого року, під час мого перебування в Росії я спробував поговорити з журналістами, юристами, слідчими з прав людини, які брали участь в пошуку відповідей. Багато хто навідріз відмовився говорити зі мною. Інші неохоче погоджувалися, але в основному обмежувалися перерахуванням відомих “нестиковок” у справі; якщо я наполягав, вони допускали тільки, що проблема залишається “суперечливою”.

Навіть у випадку зі старим з парку на Каширському шосе я зіткнувся з задушливою атмосферою, що оточує цю тему. Хоч він охоче погодився ще раз зустрітися і познайомити мене з сім’ями інших жертв, які не довіряли офіційній версії подій, потім він передумав.

«Не можу, – сказав він, коли зателефонував мені за кілька днів. – Я поговорив з дружиною і шефом, і обидва сказали, що якщо я зустрінуся з вами, мені кінець».

Я хотів дізнатися, що він мав на увазі, коли сказав “кінець”, але старий моряк вже повісив слухавку. Без сумніву, частково його обережність можна зрозуміти – згадайте тільки долю людини, для якого підтвердження конспірації про вибухи стало особистою місією: Олександра Литвиненка.

З лондонського заслання колишній агент КДБ вів у пресі безперервну кампанію проти путінського режиму, звинувачуючи його в корупції і всіляких злочинах – але, найголовніше, в тому, що саме Путін організував вибухи будинків.

У листопаді 2006 року весь світ дивився, не відриваючи очей, на драму, яка розв’язалася, коли Литвиненко підкинули смертельну дозу радіоактивного полонію – швидше за все, під час зустрічі з двома агентами російських спецслужб у барі лондонського готелю.

Через 23 болісних дні Литвиненко помер від отрути, але встиг підписати заяву, в якій він недвозначно звинувачував Путіна в злочині.

Але Литвиненко не працював зі справою вибуху будинків сам. За кілька років до смерті Литвиненко попросив іншого екс-агента КДБ, колишнього слідчого Михайла Трепашкінa, допомогти йому знайти відповіді на свої запитання. У минулому їхні долі складним чином перетиналися (у 90-х роках, один був імовірно посланий убити іншого), але в підсумку саме Трепашкін, працюючи усередині Росії, виявив багато дивних фактів цієї справи.

Трепашкін теж викликав гнів влади. У 2003 році його запроторили на чотири роки в запущену уральську в’язницю. Але до того часу, як я приїхав в Москву в минулому році, він вже був на волі.

Через посередника я дізнався, що у Трепашкіна дві маленькі доньки і дружина, яка категорично не бажала, аби він встрягав у політику. Дізнавшись про це, а також взявши до уваги, що колегу Трепашкіна нещодавно вбили, а його самого запроторили до в’язниці, я очікував, що мої спроби поговорити з ним будуть так само марні, як і розмови з іншими, які сумнівалися.

«О ні, він не буде мовчати, – запевнив мене посередник. – Єдиний спосіб зупинити Трепашкіна – це вбити його».

9 вересня, через п’ять днів після вибуху в Буйнакську, терористи завдали удару по Москві. Вони підірвали житловий будинок на вулиці Гурьянова, в робочому районі міста на південному заході. Замість вантажівки пристрій був схований на нижньому поверсі будинку, але результат був практично тим же – вибух зруйнував всі вісім поверхів і вбив 94 сплячих мешканця.

І саме після вулиці Гурьянова почалась загальна паніка. Вже через кілька годин деякі російські офіційні особи почали недвозначно натякати, що винні чеченські терористи, і в країні оголосили підвищену бойову готовність. Тисячі поліцейських вирушили допитувати – і в декількох сотнях випадків, заарештовувати – усіх, хто походить на чеченців, а мешканці багатоповерхових будинків по всій Росії організовували патрулі. Заклики до помсти лунали в усіх політичних колах.

На прохання Трепашкіна, наша перша зустріч відбулася у переповненому кафе в центрі Москви. Спочатку з’явився один з його помічників, а потім, через двадцять хвилин, прибув сам Трепашкін у супроводі когось на зразок охоронця, м’язистої коротко остриженої молодої людини з непроникним поглядом.

Трепашкін був міцної статури, хоч і невисокий – він все життя займався різними бойовими мистецтвами. Він гарно виглядав, незважаючи на вік в 51 рік. Але найбільше привертала увагу його усмішка, яка ніколи не зникала. Завдяки їй він миттєво здобував прихильність співрозмовника, викликаючи дружелюбність, хоча я міг собі уявити, як в дні його роботи в КДБ у тих, хто сидить з іншого боку столу для допитів, через цю усмішку стигла кров.

Декілька хвилин ми говорили про повсякденні речі – про незвичайно холодну московську погоду, що стояла тоді, про зміни, які я помітив з часу мого попереднього візиту, – і я відчував, що Трепашкін намагається вирахувати мене, вирішуючи, як багато можна мені відкрити.

Потім він почав розповідати мені про свою кар’єру в КДБ. Велику частину часу він розслідував контрабанду антикваріату. У той час він був абсолютно відданим радянській владі, особливо КДБ. Трепашкін був таким гарячим прихильником Радянського Союзу, що він навіть підтримав групу, яка намагалася завадити приходу до влади Бориса Єльцина і зберегти радянську систему.

«Я бачив, що це буде кінець Радянського Союзу, – пояснював Трепашкін у кафе. – Але підемо далі – що трапиться з КДБ, з усіма нами, для кого Комітет став справою життя? Я бачив попереду тільки біди».
І ці біди прийшли. Радянський Союз розпався, і Росія занурилася в економічний і соціальний хаос. Один з особливо руйнівних аспектів цього хаосу пов’язаний з величезною кількістю офіцерів російського КДБ, які несподівано увійшли у приватний сектор. Одні відкрили фірми, або самі, або у співпраці з тією самою мафією, з якою вони раніше боролися. Інші йшли працювати в якості “радників” або охоронців до нових олігархів або старих босів з комуністичної партії, які поспіхом хапали все, що мало цінність в Росії, розхвалюючи в той же час “демократичні реформи” президента Бориса Єльцина.

Трепашкін спостерігав за всім цим з дуже близької відстані. Залишившись у ФСБ (колишньому КДБ), слідчий зауважив, що відрізняти злочини від дій уряду стає все важче.

«В одній справі за іншою, – сказав він, – проглядалася змова. Мафія працювала з терористичними групами, але потім раптом слід вів до якої-небудь бізнес-групи або навіть до державного міністерства. І тоді ставало незрозуміло – це досі кримінальна справа або ж підпільна операція, що має офіційну санкцію? І що ж насправді означає “офіційна санкція” – хто, врешті-решт, біля керма?»

Влітку 1995 року Михайло Трепашкін почав працювати над справою, яка назавжди змінить його життя і призведе до зіткнення з вищими начальниками ФСБ; один з них, за твердженням Трепашкіна, спробує його вбити. Цей інцидент, як і багато інших, що розкрили гниль пост-радянської Росії, стосувався сепаратистської південної республіки Чечня.

У грудні 1995 року після цілого року війни повстанці, які боролися за незалежність Чечні, завели російську армію в глухий кут, кривавий і принизливий. Причиною цього були не тільки бойові дії. Ще з часів Радянського Союзу чеченська мафія контролювала більшу частину російського криміналітету, тому коли й саме російське суспільство криміналізувалося, чеченським повстанцям це було тільки на руку. Вони воювали проти російської армії сучасною зброєю, яку завжди можна було отримати просто давши хабар корумпованим російським офіцерам. Гроші ж йшли від чеченських злочинних угруповань, що оперували по всій країні.

Наскільки далеко зайшла ця всім зручна змова? Трепашкін дізнався відповідь вночі 1 грудня, коли група офіцерів ФСБ захопила московський офіс банку «Сольді».

Цей наліт був останньою ланкою складної операції, яку очолював, серед інших, і Трепашкін. Вона повинна була нарешті зруйнувати сумно звісне банківське угруповання здирників, пов’язаних з чеченським лідером Салманом Радуєвим. Наліт пройшов з величезним успіхом: у мережі «Сольді» були спіймані більше двадцяти бандитів, у тому числі два офіцера ФСБ і генерал російської армії.

Але всередині банку ФСБ-шники знайшли дещо дивне. Готуючись до засади, бандити поставили по всій будівлі прослуховуючі жучки, під’єднавши їх до машини, яка стояла ззовні. Як з’ясувалося, система була недосконалою, але тим не менше виникало питання: звідки у цієї банди могло бути таке обладнання?

«У всіх подібних пристроїв є серійні номери, – пояснював Трепашкін, сидячи в московському кафе, – Тому ми пробили їх по системі і виявили, що всі вони родом або з ФСБ, або з Міністерства Оборони».

Це було надзвичайно важливо, тому що доступ до такого устаткування був суворо обмежений. Виходило, що високопоставлені офіцери спецслужб і армії були в змові не просто з бандитським угрупованням, а з угрупованням, яке створювалося з метою фінансування війни проти Росії. За стандартами будь-якої держави це вже була не корупція, а зрада.

Але як тільки Трепашкін почав розслідування, голова відділу внутрішньої безпеки Микола Патрушев зняв його зі справи банку «Сольді». До того ж жодному російському офіцеру не було пред’явлено звинувачення, і майже всі спіймані в банку люди були незабаром нишком відпущені. Зате Патрушев наказав завести справу проти Трепашкіна. Вона тривала майже два роки, і під кінець Трепашкін не витримав. У травні 1997 року він написав відкритий лист президентові Єльцину, докладно описавши свою роль у розслідуванні і звинувативши більшість начальників ФСБ в багатьох злочинах, що включають співпрацю з мафією і навіть прийняття бандитів до лав ФСБ.

«Я думав, що якщо б президент дізнався про те, що відбувається, – сказав Трепашкін, – То він би що-небудь зробив. Це було помилкою з мого боку».

О, так, як виявилося, Борис Єльцин сам був неймовірно корумпований, а лист відкрив очі ФСБ-шників на незадоволеного в їхніх рядах. Через місяць Трепашкін добровільно пішов з роботи, не витримавши, за його словами, тиску з боку колег і начальства. Але це не означало, що він збирався тихо зникнути. Того ж літа він подав до суду на керівництво ФСБ і став надсилати скарги, які доходили навіть до самого директора ФСБ.

Здавалося, що слідчий все ще вірив в те, що честь Контори можна відновити, що хтось, досі невідомий, вийде з тіні і вимагатиме реформи. Однак його наполегливість тільки ще більше переконала частину керівництва ФСБ, що настав час вирішити його проблему раз і назавжди. Одним з перших вони звернулися до Олександра Литвиненка.

На перший погляд Литвиненко здавався як раз тим, хто потрібен. Повернувшись до Москви після контр-терористичної оперативної роботи на кривавому чеченському фронті, він був переведений в новий суворо засекречений відділ ФСБ під назвою «Управління з розробки і припинення діяльності злочинних організацій» (УРЗО). Литвиненко ще не знав, що відділ створювався як група кілерів. У книзі “Смерть дисидента”, написаній Алексом Голдфарбом і вдовою Литвиненка Мариною, Литвиненко описує зустріч з начальником УРЗО в жовтні 1997: «Є такий Михайло Трепашкін. Це твій новий об’єкт. Візьми його справу і ознайомся».

Прочитавши справу, Литвиненко дізнався про роботу слідчого у банку «Сольді», а також про його позови проти керівництва ФСБ. Він не міг зрозуміти, що ж саме він повинен був робити з Трепашкіним.

«Ну, тут ситуація тонка, – цитує Литвиненко свого начальника. – Ти ж знаєш, що він подав до суду на нашого директора і дає про це інтерв’ю. Ми маємо його заткнути, це наказав сам директор».

Незабаром, як стверджує Литвиненко, список його цілей збільшився і включив в себе Бориса Березовського, олігарха і впливового кремлівського персонажа, якого хтось могутній тепер хотів знищити. Литвиненко тягнув час, придумуючи одна за одною причини, з яких він все ніяк не міг виконати наказ на вбивство.

За твердженням Трепашкіна, за цей час були здійснені принаймні дві спроби вбити його: провалена засідка на порожній московської автостраді, а також снайпер на даху, якому не вдалося вибрати потрібну позицію. В інших випадках, каже він, його попереджали друзі, які все ще працювали в Конторі.

У листопаді 1998 року ймовірне замовлення ФСБ на Трепашкіна і Березовського було сенсаційно оприлюднено, коли Литвиненко і чотири співробітники УРЗО скликали прес-конференцію в Москві і розповіли про вбивства, які їм наказали зробити. Там же був присутній і Михайло Трепашкін.

Але на цьому справа, здавалося б, підійшла до кінця без особливих наслідків. Литвиненко, голова офіцерів-дисидентів, був звільнений, але більше ніяк не покараний. А Трепашкін всупереч всім прогнозам виграв свій позов проти ФСБ, одружився вдруге і отримав роботу в податковій поліції. За його словами, він вирішив тихо відслужити свій термін і потім піти на пенсію.

Однак у вересні 1999 року вибух житлових будинків сколихне політичні основи Росії. Ці вибухи також змусять Трепашкіна і Литвиненка повернутися в їхній світ плаща і кинджала, цього разу зі спільною метою.

Під час масової істерики, яка вибухнула в Москві після вибуху на вулиці Гурьянова рано-вранці 13 вересня 1999 року, владу попередили про підозрілу активність у житловому будинку на околиці міста. Не знайшовши нічого незвичайного, служби безпеки закінчили огляд будинку 6/3 по Каширському шосе близько 2 ранку і поїхали. У 5:03 ранку дев’ятиповерховий будинок був зруйнований величезною бомбою, убивши 121 мирного жителя.

3 дні потому метою став житловий будинок у Волгодонську, містечку на південь від Москви. Цього разу бомба була у вантажівці, і загинуло ще сімнадцять осіб.

У московському кафе Трепашкін став нехарактерно похмурим, задивившись у далечінь.

«Просто неймовірно, – сказав він нарешті. – Це була моя перша думка. Країна в паніці, патрулі громадян затримують невідомих на вулиці, скрізь є поліцейські блокпости. Як же ж ці терористи бродять так вільно, що у них є час влаштувати і привести у виконання такі складні теракти?»

Переклад  http://gadu4ka.livejournal.com/56313.html