Журналісти показали умови утримання в Україні полонених військових Росії.

В одному з місць утримання полонених побували журналісти Deutsche Welle.

Другий поверх у слідчому ізоляторі виділений для військовополонених росіян. Їх тримають окремо від інших ув’язнених заради безпеки самих полонених.

В одній із камер семеро чоловіків різного віку хутко шикуються в ряд, коли заходять охоронці. Візиту журналістів полонені не дивуються, кажуть, що до них щотижня приходять представники ООН або Червоного Хреста.

Росіяни стверджують, що всі вони – контрактники, й охоче розповідають свої історії.

“Чесно кажучи, нас трохи обманули. Спершу обіцяли, що ми будемо займатися гуманітаркою, – каже Роман з міста Виборг Ленінградської області. – Мене одразу кинули в темну на передову”. Роман отримав поранення в бою на Харківщині. Як він сам каже, його забрали українські військові й надали невідкладну допомогу.

Інший полонений – рядовий танкових військ Артем – розповідає, що свідомо вирішив взяти участь у війні проти України (як він каже – “спецоперації”) після того, як побачив “розсилку в інтернеті”.

За запрошенням в оголошенні поїхав у Донецьк, там за два-три дні вивчився на водія танка Т-72 і поїхав на Запоріжжя. Танк підбили, Артем потрапив у полон до полку “Азов”. Росіянин запевняє, що його годували, давали цигарки й додає: “Не бачив ніяких фашистів”.

На запитання, навіщо ж поїхав воювати в Україну, Артем відповідає: “Так надивився… У нас, знаєте, по телевізору дуже красиво розповідають, нібито ми за добру справу йдемо воювати, а насправді це зовсім не так”.

Побут військовополонених

У камері полонених старі меблі, тісно, але чисто. На спільному столі пластиковий посуд – у кожного свій, а ложки й виделки – металеві.

Охоронці пояснюють: у звичайних ув’язнених в СІЗО усе столове приладдя – пластикове, з міркувань безпеки. Але з полоненими простіше: вони неагресивні, тікати їм нікуди, вони просто чекають на обмін.

Поки ми спілкуємося з полоненими, починається обід: ув’язнений-українець під наглядом охоронця насипає борщ і кашу у посуд, який полонені протягують через “годівнички” – спеціальні отвори у дверях кожної камери. На сніданок була кукурудзяна каша з м’ясом, доповідають полонені.

За розпорядком, який висить у коридорі, харчування в ізоляторі – триразове. Також у полонених є прогулянки, щоденне миття в лазні, особистий час.

У ще одній камері – троє хлопців. Усім 20-21 рік. На столику поруч з ліжками – стос книжок: Купрін, Тургєнєв, томик Джеймса Олдріджа українською. Полонені кажуть: у вільний час читають детективи й романи.

20-річний Дмитро зізнається, що його моральний стан “залишає бажати кращого”. Хлопець запевняє, що не помітив, як 24 лютого з Бєлгородської області Росії потрапив в Україну: “Нам не казали, куди ми їдемо. Усі вже дізналися про територію України, коли побачили номерні знаки, прапори… Спитав у командира: що ми тут робимо? Отримав таку відповідь: “Не став зайвих запитань, їдь прямо”. Дмитро склав зброю і здався в полон 27 лютого під Прилуками на Чернігівщині після того, як його танк підбили.

Олег з Карелії розповідає, що поновив контракт зі збройними силами РФ у березні. “Надивившись новин, я вірив, що ми їдемо допомагати, що націоналісти тут, іде війна, своїх убивають, катують”, – каже хлопець. Коли приїхав на Харківщину, як каже хлопець, його очікування не виправдались: “Націоналістів тут я не побачив жодного. Люди, коли ми заходили в села, відверто нам кажуть: “Ідіть звідси, вам нема що тут робити”. Ось такий тиск. Наче ти їм і гуманітарку завозиш…”.

Олег розповідає, що на момент підписання контракту йому обіцяли тренування й службу в тилу, але за три дні відправили брати в оточення Харків. Військовий був командиром взводу і запевняє, що його підрозділ намагався повернутися з Харківщини в Росію, але командування заборонило. У якийсь момент він з підлеглими залишився без зв’язку з командуванням. Згодом неподалік села Веселе на Харківщині їх взяли в полон військовослужбовці ЗСУ.

Усі полонені, з якими поспілкувалася журналісти, запевняють, що каються у вторгненні на територію України, що не обстрілювали мирні села й міста. Доказів скоєння ними воєнних злочинів слідчі не виявили. Полонених перевіряли на детекторі брехні.

Співробітники СІЗО розповідають історію полоненого Вадима Шишимаріна – його теж тримали в цьому ізоляторі. Лише на детекторі брехні росіянин зізнався, що стріляв у мирного жителя Сумщини і вбив його. 23 травня Шишимаріна засудили до довічного ув’язнення.

Скільки коштує утримання полонених

У розмові з журналістами жоден полонений не поскаржився на погані умови утримання чи негуманне ставлення. “Щодня заходять, питають, чи треба щось – без питань. Якщо є можливість, нам це надають. Харчування збалансоване”, – розповідає полонений Роман.

За даними міністерства юстиції України, лише на харчування, одяг, засоби гігієни і комунальні платежі для одного полоненого потрібно 3000 гривень на місяць. Також є витрати на медичне обладнання, ліки, зарплату персоналу. Водночас заступниця міністра юстиції Олена Висоцька запевнила DW, що такі витрати виправдані, адже умови утримання полонених мають відповідати Женевській конвенції, а живі й здорові російські полонені – необхідний обмінний фонд для повернення додому полонених в Росії та на підконтрольних їй територіях українців.

За словами голови місії ООН з прав людини в Україні Матільди Богнер, спостерігачі ООН мають інформацію про неналежне ставлення й тортури щодо російських військових безпосередньо після їхнього взяття в полон. Тим не менш, Матільда Богнер підтверджує, що у слідчих ізоляторах, де російські полонені утримуються до обміну, умови задовільні.

Скільки військовополонених росіян в Україні – непублічна інформація. До того ж їхня кількість постійно змінюється через регулярні обміни. “Надія помирає останньою”, – каже 20-річний росіянин Дмитро, так само сподіваючись на обмін. Після трьох місяців у полоні він прагне повернутися додому й більше ніколи не служити в російській армії.