У травні 2020 року загинули 6 захисників України. Наймолодшому воїнові було 24 роки, найстаршому – 44.

Історії загиблих підготувала Лілія Рагуцька.

Трагічні звістки цього місяця отримали родини на Львівщині, Житомирщині, Кіровоградщині, Дніпропетровщині, Вінниччині та Луганщині.

В зоні ООС загинули шестеро воїнів: четверо – на війні, двоє – на підготовці.

Дмитро Кузьменко

Народився 28 березня 1991 року в селі Райки Бердичівського району Житомирської області.

Випускник факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. До вишу на бюджет юнак вступив власними зусиллями і, як згадують його друзі, за весь час навчання ні разу не заплатив за успішне складання іспитів і заліків. Ключовими рисами характеру Дмитра були чесність та загострене почуття справедливості.

Після навчання Кузьменко влаштувався у виправну колонію, але працювати довго там не зміг: реалії пенітенціарної системи в Україні надто сильно суперечили його принципам.

Саме життєві принципи, безмежна любов до України та захоплення роботою спецпризначенців, які поміж інших стали на захист країни, зрештою привели Дмитра до ССО. Разом із побратимами виконував надскладні завдання в багатьох куточках зони АТО/ООС, зокрема й на тимчасово окупованих територіях.

До того ж чоловік ніколи не скаржився. Як згадують воїни, з якими він перетинався в різні періоди війни на Донбасі, Дмитра вирізняла якась надприродна скромність. Колишня розвідниця “Айдару” Адріана Сусак згадувала, як, отримавши під час одного з бойових виходів серйозну контузію, він, відповідаючи на її запитання, чи відчуває нудоту, відповів однослівно “трохи” – і закрив тему.

Попри численні ризиковані операції та бої на війні, загинув Дмитро Кузьменко під час навчань. 13 травня неподалік від Краматорська він разом із побратимом, не менш досвідченим спецпризначенцем Андрієм Супріганом, загинув під час виконання навчально-бойового завдання: військовослужбовці відпрацьовували десантування у воду з малої висоти, яке вважається одним із найскладніших маневрів. Під час виконання десантування щось пішло не так. І Дмитро, і Андрій загинули.

Андрій Супріган

Народився 2 вересня 1990 року у Львові. Батько майбутнього спецпризначенця – кадровий військовий – свого часу брав участь у миротворчій місії в Косовому. Напевно, саме його розповіді та авторитет призвели до того, що син дуже рано визначився з майбутньою професією й вирішив пов’язати життя з армією.

Першою сходинкою на шляху до мети був Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Здібного учня там згадують і донині. Далі – навчання в Академії сухопутних військ, де Андрій отримав диплом за спеціальністю “Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення”. Ще далі – омріяна служба в ССО і війна.

Спершу Супріган потрапив на фронт із 54 розвідбатом, куди був розподілений після завершення навчання. Пізніше він перейшов до одного з підрозділів ССО, як повідомляли ЗМІ – до 47 загону спецпризначення. Відомо, що перед загибеллю він був заступником командира свого підрозділу.

За роки війни Андрій не раз доводив свій професіоналізм і патріотизм. Був відзначений численними нагородами, зокрема й орденом Богдана Хмельницького II та III ступеня. Ці відзнаки за проявлені в боях мужність і героїзм у 2015 і 2016 роках.

За плечима у воїна – бої в районі Кутейникового, Верхньоторецьке, Кряківки, Гранітного, Степанівки, Водяного, Широкиного, Дебальцевого, а також численні виходи на окуповані території.

Він безліч разів міг загинути в бою, але доля розпорядилася інакше. Разом із бойовим побратимом Дмитром Кузьменком, відпрацьовуючи десантування на воду з малої висоти під Краматорськом, Андрій Супріган загинув.

Олександр Карпика

Народився 25 березня 1996 року в селі Буди Тростянецького району Вінницької області, зростав у багатодітній родині.

Освіту здобував у Немирівському професійному ліцеї, який закінчив 2015 року. Однак за фахом працювати молодий випускник не став. Уже навесні наступного року Олександр вирішив іти служити до війська: контракт зі ЗСУ він уклав 30 березня 2016 року.

Старший солдат Карпика служив хіміком відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12 інженерного полку. І, як пригадують його побратими, воювати збирався до перемоги. Кажуть, завжди першим зголошувався на виконання будь-яких, навіть найнебезпечніших завдань – і виконував їх із максимальною віддачею.

13 травня 2020 року Олександр Карпика з іншими військовослужбовцями виконував серйозне завдання неподалік від ділянки розведення №2 у Золотому – під селом Катеринівка. У цей час ворог відкрив вогонь по українських воїнах і поранив одразу трьох. Найскладнішим виявилося поранення в Олександра: куля ворожого снайпера “прошила” його наскрізь у районі живота, пошкодивши на своєму шляху великі кровоносні судини. Врятувати життя молодому воїнові не вдалося.

Незадовго до загибелі Олександру виповнилося 24 роки. Власну родину він створити не встиг. Вдома у хлопця залишилися мама, вітчим, два менших брата і сестра. Незабаром вони сподівалися побачити Олександра: його ротація на Донбасі добігала завершення.

Сергій Губанов

Народився 21 червня 1975 року в місті Стаханові Луганської області.

Строкову службу проходив у 95 ОМБр. У 1999 році закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, а у 2004-му отримав диплом Національної академії внутрішніх справ.

У міліції – з 1995 року. Починав Губанов оперативником карного розшуку Стахановського міського відділу міліції та рухався кар’єрними сходами аж до посади начальника Луганського міського управління МВС. Безпосередньо перед війною він очолював Ленінський райвідділ МВС у Луганську.

Коли влітку 2014-го в Луганську сепаратисти та їхні куратори з Росії розпочали захоплювати адмінбудівлі – у відділок до Губанова теж прийшли, вимагали здати зброю. Він відмовився. Тоді його разом з іншими офіцерами міліції взяли в полон. Губанов потім згадував: за час, що вони провели у бойовиків, їх катували та імітували розстріл, вимагали розказати, де схована зброя. Міліціонери вистояли: зрештою їх вдалося звільнити. А через кілька днів після звільнення всі вони почали помічати стеження біля своїх домівок та дізналися, що їх внесли до розстрільного списку.

У випадку з Губановим трагічності ситуації додавало ще й те, що він, щирий патріот, змушений був обирати між державою і близькою людиною. За даними Українського інституту національної пам’яті, батько Губанова позицій сина не поділяв і навіть записався у так зване “ополчення”.

Сергій виїхав з окупованого міста й вирушив захищати свою землю зі зброєю в руках. 6 років на фронті – без ротацій. Звільняв Лисичанськ, Рубіжне і Сіверськодонецьк, який став для родини Губанова другою малою батьківщиною. Мріяв звільнити рідний Стаханов. А коли його запитували, чому залишив рідний дім – незмінно відповідав: “Не можу жити серед виродків”.

З 2015 року Сергій Губанов був командиром батальйону “Луганськ-1”.

20 травня 2020 року поліцейські під керівництвом Губанова виїхали виконувати завдання командування штабу ООС. Група мала патрулювати населені пункти на лінії розмежування вздовж річки Сіверський Донець, від селища Кряківка до Станиці Луганської. До завдань групи входило не допустити проникнення на підконтрольну територію ворожих ДРГ, перекрити контрабанду й забезпечувати правопорядок.

Близько 21:30 неподалік від населеного пункту Трьохізбенка автомобіль, у якому їхав Сергій, підірвався на вибуховому пристрої. Троє бійців отримали тяжкі уламкові поранення. За їхні життя борються лікарі. А їхній комбат, незламний “Сєдий”, загинув.

Надзвичайно сміливим воїном та дбайливим командиром запам’ятають його бійці “Луганська-1”. Він був для них не стільки керівником, скільки батьком, який власним прикладом показував, що таке любов до своєї країни й жертовність у її захисті.

У 2016 році за проявлену мужність і військову доблесть Губанов був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 21 травня 2020 року був нагороджений званням Героя України – посмертно.

У нього залишилися хвора мама та дружина.

Євген Сафонов

Народився 25 листопада 1988 року в місті Павлограді Дніпропетровської області. Закінчив середню школу №8.

За освітою – електрогазозварювальник: у 2007 році Євген закінчив Західно-донбаський професійний ліцей у рідному місті. Після навчання працював на низці павлоградських підприємств. Останнє місце роботи – ШУ “Тернівське”, що входить до структури ДТЕК “Павлоградвугілля”. Там Євген влаштувався гірняком із ремонту гірничих виробок на ділянці конвеєрного транспорту.

Ще у 2014 році він упродовж певного часу воював у складі добровольчого батальйону “Айдар”. Потім повернувся до мирного життя. Але згодом знову вирішив іти боронити Україну: з 30 січня 2019 року служив за контрактом у 93 ОМБр – номером обслуги протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригади.

Встиг повоювати під Авдіївкою. А під час другої ротації виконував завдання на Луганському напрямку. За словами командира, Євген був одним із найкращих навідників у підрозділі.

21 травня 2020 року близько 4 ранку вантажівка, в якій їхали військовослужбовці 93 ОМБр, потрапила під обстріл під населеним пунктом Кримським: ворог вдарив забороненими Мінськими домовленостями 120 мм мінами. Внаслідок обстрілу 5 військовослужбовців отримали поранення різного ступеня тяжкості. А Євген Сафонов загинув.

“Він знав, що нас підіб’ють. Ніколи такого не було, сказав – я відчуваю, що буде щось не те. Хлопця від себе пересадив, наче відчував, на другу сторону. Йому життя врятував. Але він знав, просто знав. А так він завжди посміхався. Коли їхали, просив, аби всі на похороні сміялися, ніхто не плакав”, – згадував на похороні Євгена військовослужбовець 93 механізованої бригади з позивним “Бец”.

У Євгена Сафонова залишилися мама, брат, дружина та дворічний син.

Віталій Лімборський

Віталій Лімборський народився 20 березня 1996 року в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області.

За фахом – залізничник: закінчив ПТУ №12 у рідному місті. Однак роботу обрав для себе не пов’язану із залізницею: шалено закоханий у спорт, він тренував юних майбутніх футболістів аж до моменту, коли його призвали на військову службу.

Служити Віталій починав з 363 окремого батальйону охорони та обслуговування Оперативного командування “Південь”, що дислокується в Одесі. Там вирішив підписати контракт зі ЗСУ. І саме там командування, розгледівши потенціал і жагу захищати батьківщину в молодому хлопцеві, направило Віталія для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів Збройних сил України.

Коли воїн отримав звання молодшого сержанта, його відправили в розпорядження 28 бригади імені Лицарів Зимового Походу. Безпосередньо перед виходом бригади в зону проведення ООС Лімборського призначили командиром відділення. Побратими згадують: на війну він рвався сам. Бо пишався своєю причетністю до українського війська й можливістю захищати Україну.

Як зізнавався сам молодий командир в інтерв’ю, яке в нього взяли після вручення погонів, для нього було дуже важливо, що рідні пишаються ним. Особливо тішився з гордості мами. Мріяв, що колись стане взірцем та прикладом для наслідування для єдиного молодшого братика.

Але не судилося. 26 травня Віталій Лімборський заступив на бойове чергування на одній із позицій бригади неподалік від Мар’їнки. Молодий сержант якраз вів спостереження біля бійниці, коли в нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила в голову, не лишивши жодного шансу…

Поховали героя 29 травня у рідних Суботцях.

Такими є воїни, яких Україна втратила в травні. Вічна пам’ять.