ОПК України: локомотив, що стоїть на запасній колії

Тривалий час розвиткові оборонно-промислового комплексу України держава не приділяла не те що належної – будь-якої уваги.ОПК існував завдяки двом джерелам: експорту озброєнь і військової техніки та технологічним досягненням 1980-х років. Отже, не дивно, що ОПК перебуває в ситуації, коли одна його частина спромоглася досягти певного зростання за рахунок зовнішньоекономічної діяльності (це приблизно двадцята частина того ОПК, що залишився Україні після розпаду СРСР), а друга – або суттєво відстала від світових лідерів, або взагалі втратила профіль розробок і виробництва.

Особливості національної оборонно-промислової стратегії

Однак цікавою рисою нинішнього моменту в ОПК стало різке зростання інтересу з боку нової влади до військово-технічного співробітництва України з іноземними державами. Причини фахівці називають дві. Перша пов’язана з рекордними контрактними досягненнями у минулому році: Україна вперше продала зброї на 1,4 млрд дол., збільшивши результати ВТС навіть порівняно з позаминулим роком (також рекордними 1,2 млрд дол.) майже на 15%. Тобто торгівля зброєю та військовою технікою – справа і престижна, і відносно прибуткова. Друга причина пов’язана з розумінням, що етап радянського технологічного лідерства давно закінчився і що у разі подальшого зволікання з реформуванням ОПК його безперечний потенціал може просто стати історією. До цих причин варто додати ще один, суто національний нюанс: протягом останніх п’яти років і система ВТС, і ОПК були яблуком розбрату між Президентом і прем’єром, що, зрозуміло, аж ніяк не сприяло розвиткові оборонної промисловості та високотехнологічних виробництв. Підприємства перебивалися, очікуючи на зміни та шукаючи «дах» серед представників тієї чи іншої гілки влади. Що стосується сьогодення, то в нового Президента оформилося бажання вибудувати єдину вертикаль управління. Принаймні з’явилися чіткі ознаки цього.

Як наслідок – різні владні кола нині висловлюють намір посилити контроль за ОПК, здійснити кроки щодо його розвитку. Сьогодні ідеї розвитку ОПК генерують кілька центрів впливу, які підтримуються головою Адміністрації Президента Сергієм Льовочкіним, силовим віце-прем’єром уряду Володимиром Сівковичем та деякими впливовими політиками, серед яких спеціалісти понад усе виділяють Ріната Ахметова. Більше того, не¬абияке особисте зацікавлення щодо цього сектору висловив, власне, і Президент України. У результаті в першій декаді липня з’явилася нова структура – робоча група з питань ОПК при Президенті України. Її головою не очікувано для багатьох учасників гри було призначено Анатолія Кінаха, а до складу увійшло близько півтора десятка фахівців. Цікаво, що серед членів новоствореної структури є не тільки три міністри, представники РНБОУ та гендиректор ДК «Укрспецекспорт», а й декілька неурядових експертів та навіть такий відомий у країні промисловець, як В’ячеслав Богуслаєв (президент – голова правління одного з найуспішніших оборонних підприємств ВАТ «Мотор Січ»). На першому засіданні, що відбулося на початку липня, як повідомляють учасники, було озвучено досить жорсткі оцінки – це певне свідчення рішучості узятися за справу двома руками. Спостерігачі переконані, що пан Кінах став фаворитом у питанні формування оновленої системи ВТС та управління ОПК і при цьому отримав карт-бланш у просуванні таких рішень. Де¬хто не виключає, що система може формуватися навколо РНБОУ, а Анатолій Кінах, можливо, очолить цю структуру, маючи разом з тим статус куратора системи ВТС, тобто контро¬люватиме експорт та імпорт зброї. Однак не виключено, що центр управління (або принаймні конт¬ролю) опиниться в Адміністрації Президента. Існують ще такі прогнози: нова система має прискорити приватизацію ОПК, пожвавити формування вертикально інтегрованих науково-промислових структур (концернів, корпорацій, холдингів), посилити національну обороноспроможність. Не виключено також, що влада повернеться до ідеї створення великої групи підприємств навколо (чи в межах) ДК «Укрспецекспорт». Щось на кшталт російської надмогутньої структури «Ростехнології». Тому між іншим експерти кажуть: створення цілісної системи координації та управління ОПК і ВТС ще далеко не завершено. Саме час поки розглянути ситуацію в ОПК детальніше.

ОПК як він є

Фахівці вже багато років твердять: ситуація в ОПК критична. З 2002 року в секторі немає єдиного очільника, а розкидані по трьох міністерствах підприємства (не рахуючи приватних) з більшою надією поглядали у бік ДК «Укрспецекспорт», ніж сподівались на менеджерські рішення керівників своїх відомств. При цьому річний обсяг вироб¬ництва продукції оборонного спрямування на підприємствах України впродовж останніх років не перевищував 1,7 млрд дол. Внутрішній ринок через процедуру державного оборонного замовлення для силових відомств споживав не більше 8% від цього обсягу. Решту експортували. Держоборонзамовлення в Україні давно перетворилося на міф. За всю новітню історію держави тільки одного разу – у 2007 році – було збільшено асигнування на потреби оборони. Як наслідок – на закупівлю нових озброєнь та військової техніки для ЗСУ тоді з традиційних 50–150 млн грн за загальним  фондом було сплачено 630 млн. Як свідчить президент Асоціації «Українські оборонні технології» Володимир Грек, тоді вдалося розпочати виконання проектів з розробки вітчизняного корвету, сучасного ракетного озброєння, радіолокаційних станцій, комплексів радіоелектронної боротьби, цифрових радіостанцій, засобів радіаційного та хімічного захисту. Було створено сучасний танк, проведено роботи з модернізації бойових літаків МІГ-29, Су-25, Л-39, поновлено роботи з розроблення літака АН-70 та здійснено багато інших важливих для обороноспроможності держави завдань. Нинішній же рік поки що не дає підстав для таких сподівань: із 884 млн грн асигнувань,  передбачених для розвитку ОВТ, практично всі сплановано згідно зі спеціальним фондом. Тобто це віртуальні кошти (історія свідчить: щорічні надходження становили не більше 10 млн грн). Тепер за загальним фондом передбачено лише 88 млн грн, і при цьому розподіл асигнувань державного бюджету передбачає виділення коштів тільки у другому півріччі. На практиці це означає: якщо не прийняти термінових рішень, то буде втрачено ще один рік.

Замислитися є над чим. Візьмімо хоча б авіаційну промисловість, яка протягом тривалого часу «дає життя» не більш ніж 3–6 літакам на рік. При тому що в Україні у 1992 році, на зорі, так би мовити, незалежності держави, було зібрано 55 повітряних машин, а у «пікові» 1980-ті зафіксовано такі річні рекорди: 187 літаків – на київському «Авіанті» та майже сотня – на Харківському авіаційному заводі (не кажучи вже про те, що тут виробляли що й крилаті ракети). Така ситуація характерна для переважної більшості секторів ОПК. Деякі підгалузі можна вважати якщо не втраченими, то напевно паралізованими. Чого лише варте виробництво боєприпасів, яке в Україні фактично знищено (за винятком високоточних засобів ураження). А країна, яка продає всі види бронетехніки, має намір побудувати корвет і ще багато чого, що стріляє, і при цьому не виробляє боєприпасів, дуже втрачає і в галузі національної безпеки, і на світовому ринку озброєнь.

Звісно, не все так погано в оборонці. Професійні менеджери зробили значні кроки вперед. Наприклад, ДККБ «Луч» розробило та створило виробництва нових високоточних засобів ураження, які купують навіть країни – члени НАТО (зокрема, Бельгія). ХКБМ розробило кілька нових бронетранспортерів і танк. Ті ж харківські конструктори створили чи не найпопулярніші у світі  дизелі для бронетехніки, яку використовують у пустелі. Дизайнери радіолокації запорізької «Іскри» розробляють новий трикоординатний радар, який навіть постачають у ЗСУ. АвтоКрАЗ впровадив у виробництво нові авто подвійного призначення. Невеличка приватна фірма «Адрон» розробила та постачає (у тому числі в країни НАТО) нові системи захисту гелікоптерів від високоточної зброї. Отже, передумови зростання є. Хоча насправді ці приклади – крапля у морі.

Світ рухається набагато швидше. Із середи¬ни 1980-х до 2005 року кількість країн, що мають власну оборонну промисловість, зросла у 1,8 разу. Нині виробниками озброєнь поряд з такими визнаними лідерами, як США, Росія, Франція, Британія, Німеччина та Ізраїль, є Китай, Бразилія, Іспанія, Туреччина, Індія, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка, Південна Корея та В’єтнам. Оборонна продукція країн другої хвилі становить велику конкуренцію оборонно-промисловому комплексу України, який упродовж останніх десяти років орієнтований переважно на виконання експортних замовлень. Так, якщо Україна з 2003-го по 2009 рік удвічі збільшила експорт ОВТ, то світовий ринок озброєнь зріс у 2,6 разу. Україну за рівнем експорту перемогла навіть маленька Швеція (1,9 млрд дол. у 2009 році). Не кажучи вже про такі країни, як Ізраїль (6,75 млрд дол. у 2009 році).

Попри твердження про збільшення кількості експортних замовлень для підприємств ОПК України та досягнення рекордної планки, у цілому ОПК залишається збитковим. Збитки підприємств ОПК удвічі перевищили їхній прибуток. Зношеність основних фондів досягла 60%. Застаріле обладнання не може забезпечити потрібну якість і продуктивність. Оборонні підприємства потребують масштабної реконструкції та технічного переоснащення. Сформувався високий рівень залежності від критичного імпорту: питома вага імпортних матеріалів становить 24% від загального обсягу матеріалів і до 80% – імпортних комплектуючих в укрупненій номенклатурі. Від імпортних поставок залежить діяльність 67 підприємств ОПК України, або понад 40% від загальної кількості підприємств, що виконують держзамовлення. Найбільш критична залежність від імпортних поставок – у авіабудуванні, двигунобудуванні, радіоелектроніці. Україна не має власної промислової бази для розвитку мікроелектроніки, мікропроцесорної техніки, нанотехнологій, без чого неможливе створення перспективних систем та зразків озброєнь. Проте навіть обмежене надходження у Збройні сили модернізованих зразків озброєнь на наявній елементній базі розтягується на тривалий термін. Усі державні програми – і Програму розвитку озброєнь на період до 2009 року, і Програму реформування та розвитку ОПК на період до 2010 року – провалено. А нові – відповідно, до 2015-го та 2013-го – не узгоджені між собою та нереалістичні. Дедалі частіше доводиться чути від фахівців: «Завдання розвитку всього ОПК для України вже непосильне, тому варто зосередитися на тих ділянках, які ще можна врятувати».

Та й вимушена переорієнтація підприємств ОПК на зовнішні ринки залишається не узгодженою і не скоординованою із завданнями переозброєння власної армії. Планомірна закупівля основних зразків озброєння, спільне або ліцензійне виробництво із закордонними партнерами, передання Україні базових і критичних технологій у необхідних обсягах не здійснюються. Не відпрацьована також теорія і практика запровадження офсетних схем для підтримки вітчизняного ОПК. Епізодичною та малоефективною є політична підтримка владними структурами просування продукції українського ОПК на зовнішні ринки.

Що робити?

І все ж таки можливості для зростання ОПК є. У необхідності того, що реформи в ОПК повинні здійснюватись цілеспрямовано, за єдиною комплексною програмою, впевнені усі. Складність полягає, як завжди, у переході від теорії до практики. Узгоджені й скоординовані зміни фінансових потоків, структур власності та управління до цього часу були для України фантастикою.

По-перше, реформа ОПК є не тільки економічною проблемою, а й вагомим чинником національної безпеки. Рішення у цій сфері не можуть прийматись винятково на основі економічних міркувань поза контролем РНБОУ.

По-друге, в умовах інтеграції України у світову економічну систему актуальним стає не просто збільшення фінансових потоків в ОПК, а й зростання капіталізації. Для цього держава має поступово відмовитись від монополії на власність, зберігаючи політичну та фінансову підтримку ОПК. Відтак політичні та економічні рішення не можуть прийматись ізольовано одне від одного.

По-третє, зростання потреби держави у новітніх озброєннях і військовій техніці та відповідно – у збільшенні державного оборонного замовлення змінює логіку приватизації, оскільки іншим стає баланс прибуткових і неприбуткових підприємств, а також розподіл фінансових потоків в ОПК. Отже, реформи ОПК мають бути чітко скоординованими з програмою реформування Збройних сил та потребами армії в нових озброєннях, вимоги до яких мають бути сформульовані Генеральним штабом ЗСУ з урахуванням нових геополітичних реалій. Питання розвитку ОПК (його окремих напрямів) має вирішувати одночасно й питання посилення обороноспроможності.

На ідеологічно новому етапі оборонного будівництва з орієнтацією України на позаблоковий статус украй важливим і логічним стає зміцнення президентської вертикалі через посилення ролі та впливу РНБОУ на формування стратегії і контроль питань воєнно-технічної політики та військово-технічного співробітництва. Розроблення та напрацювання політичних рішень набуває особливого, навіть виключного значення. Саме політична складова ВТС та реформування ОПК має забезпечити прийняття таких рішень, які унеможливлять принесення в жертву іміджу держави заради економічних прибутків на сумнівних ринках. А крім того – оптимальну побудову національної оборони, паритетний баланс між європейськими, азійськими та російськими компаніями при розробленні та виробництві тих чи інших систем, набуття нового технологічного рівня за рахунок імпорту технологій і ще багато інших питань. Таких, як умови створення спільних підприємств чи ліцензійного виробництва іноземних систем озброєння – з використанням або механізму лізингу, або офсетних схем. До питань, які виноситимуться на рівень утвореного при РНБОУ органу, відносяться не тільки постачання ОВТ до тих чи інших країн, а й розроблення принципів участі у мультинаціональних проектах (наприклад, створення й запуску власного супутника та участі у системі космічного моніторингу чи створення міжнародного військового полігону на території України та визначення порядку його використання). Такі складні багаторівневі рішення потребуватимуть оновлення системи управління військово-технічною політикою на державному рівні. Крім того, доцільно, що саме із цього центру формування рішень мають надходити законопроекти та пропозиції щодо затвердження урядом комплексних програм освоєння нових ринків збуту озброєнь і військової техніки.

Питання ресурсів для України залишається вічно невирішеним. Однак і тут використано далеко не весь потенціал. Наприклад, реалізація більш жорсткого підходу до оборонних пріоритетів, диверсифікація шляхів отримання оборонних технологій можуть стати початком чіткої розстановки акцентів. Варто на декілька років офіційно відмовитись від авантюрної та нереалістичної кампанії переходу на професійну армію. Контрактний спосіб комплектування ЗСУ не приведе до посилення обороноспроможності країни, але відтягне значні ресурси на придбання службового житла. А за умов оперування старими озброєннями контрактна армія буде великим тягарем для держави без аргументації витрат. Відмова ж від переходу за п’ять років на контракту армію дозволить заощадити значні кошти, які можуть спрямовуватися на переозброєння ЗСУ. Варто вивести пріоритетні програми у ранг державних, тобто фінансувати їх окремо від бюджетних витрат на національну оборону (що, до того ж, дозволить уникнути суперечок між оборонним і промисловим відомствами, наприклад, щодо вирішення питаннь фінансування підприємства задля підготовки до виробництва нової техніки). Головною метою такого кроку є створення умов постійного фінансування – без дисбалансу виділення коштів в останні місяці року, коли підприємства не здатні їх використати (а майже півроку для підприємства чи конструкторського бюро втрачається, порушується цілісність процесу, а інколи взагалі робота припиняється). Кон¬троль за виконанням програм можна покласти на силового віце-прем’єр-міністра України. Не завадить і ревізія підходів до використання альтернативних ресурсів. Наприклад, при фінансуванні проекту АН-70 можна залучити корпоративні кошти від використання авіакомпанії АНТК «Авіалінії Антонова» (свого часу авіакомпанія передавалася АНТК саме для підтримки галузі, а не власне конструкторського бюро). Так само можуть використовуватися кошти, отримані від експорту зброї, зокрема від продажу надлишкових озброєнь та військової техніки ЗСУ. Крім того, цілком можливе налагодження взаємовигідного обміну з РФ та іншими країнами СНД, коли замість кількох старих систем (літаків, засобів ППО, ракет), які спільно чи російською стороною модернізуються на експорт у «треті» країни, Україна отримує одну нову чи модернізовану систему такого ж типу. Солідну частину ресурсів можна отримати від приватизації оборонних підприємств. Досі в Україні близько 90% оборонних підприємств залишаються у власності держави, що унеможливлює для них роботу за світовими (ринковими) правилами. Ще одним напрямом отримання ресурсів могла б стати активізація створення спільних підприємств – як із підприємствами РФ, так і з компаніями західних країн. За рахунок утворення СП із РФ можна зменшити економічне навантаження на нові проекти, а за рахунок об’єднання зусиль із західними оборонними компаніями можна отримати доступ до нових технологій, почати виробляти цілком нові продукти для оборонного сектору.

Однак усе це теорія. Принаймні поки що. Тож протягом останніх 15 років ситуація навколо ОПК на стратегічному рівні прийняття рішень не змінюється. Так само актуальними залишаються питання поліпшення нормативно-правової бази, ухвалення ряду законів, створення єдиного в державі центру управління для ОПК і ВТС, концентрація ресурсів та приватизація. Рухи України нині занадто повільні. І, як і раніше, оборонним менеджерам, фахівцям конструкторських бюро, спостерігачам, експертам залишається лише сподіватись на зміни.

Валентин Бадрак, Сергій Згурець

журнал «Главред»