Участь Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби та Служби безпеки України у відсічі збройної агресії, тобто, участь в обороні України передбачена рядом керівних документів.

Так, зокрема, статтею 18 закону України „Про правовий режим воєнного стану” передбачено, що Верховний головнокомандувач ЗС України визначає порядок взаємодії, підпорядкування чи оперативного підпорядкування військових формувань. На перший погляд, начебто все зрозуміло. Але це тільки на перший погляд, адже Верховному головнокомандувачу ЗС України надано право визначати порядок взаємодії, підпорядкування чи оперативного підпорядкування саме військових формувань.

Як наслідок, закономірно виникає запитання: а чи є такими військовими формуваннями Державна прикордонна служба України, Служба безпеки України, міліція та внутрішні війська?

Відповідь на це запитання доцільно шукати у керівних документах, які визначають правові основи організації та діяльності вищеназваних структур.

Аналіз показує, що перші три структури однозначно не є військовими формуваннями.

Постановка проблеми. Виходячи із вищевикладеного, можна констатувати, що має місце проблемне питання, пов’язане з необхідністю внесення певних змін, зокрема до закону „Про правовий режим воєнного стану”.

Метою статті є на основі проведення об’єктивної оцінки реального стану справ стосовно участі в обороні держави кожної із вищеназваних організацій виявити проблемні питання та обґрунтувати шляхи їх вирішення.

Державна прикордонна служба України.

У своєму складі Державна прикордонна служба України має спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади та територіальні органи (регіональні управління).

Регіональні управління мають у своєму складі прикордонні загони та загони морської охорони. Загальна чисельність Державної прикордонної служби України складає 50 000 осіб, у тому числі 42 000 військовослужбовців.Вивчаючи законодавчо визначені завдання та функції Державної прикордонної служби України, було встановлено, що завдання щодо участі в обороні держави відсутні.

Разом з цим, в четвертому розділі статті 19 вказані обов’язки Державної прикордонної служби України щодо її участі в обороні держави, що не зовсім зрозуміло, адже обов’язки повинні формуватися на основі завдань.

Але все ж таки, дуже цікавим є обов’язок щодо припинення взаємодії з правоохоронними органами збройних конфліктів.

Аналіз можливостей щодо участі Державної прикордонної служби у відбитті вторгнення або нападу на територію України, на прикладі матеріалів воєнно-стратегічної гри, яка проходила в Національній академії оборони України, дає підстави стверджувати про те, що Державна прикордонна служба України у взаємодії з правоохоронними органами не спроможна припинити збройний конфлікт.

Крім того, необхідно особливу увагу звернути на те, що відповідним законом України [8] передбачено, що Державна прикордонна служба є правонаступником Прикордонних військ. Але між військами і службою існує велика різниця. Так, наприклад, в ході інспекційної комісії морської охорони Державної прикордонної служби України, зокрема, було встановлено, що Програмою розвитку Державної прикордонної служби України не передбачається оснащення кораблів та катерів Морської охорони озброєнням і технікою для ведення бойових дій, більше того, наявне озброєння і техніка (наприклад, торпедні апарати) демонтуються та передаються для утилізації.

Виходячи із вищевикладеного, постає проблемне питання, пов’язане з необхідністю уточнення завдань Державної прикордонної служби щодо оборони України, або, навпаки, необхідно переглянути програми розвитку Державної прикордонної служби України з тим, щоб забезпечити безумовне виконання завдань, які викладені в керівних документах.

Перед тим, як розглянути проблемні питання щодо залучення Міністерства внутрішніх справ України до відсічі збройній агресії, спочатку доцільно звернути увагу на його загальну структуру.

Згідно з положенням «Про Міністерство внутрішніх справ України», затвердженого указом Президента України, Міністерство внутрішніх справ  України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерству внутрішніх справ України безпосередньо підпорядковані  внутрішні війська та сім видів міліції, а саме:

• кримінальна міліція;
• міліція громадської безпеки;
• транспортна міліція;
• міліція охорони;
• судова міліція;
• спеціальна міліція;
• державна автомобільна інспекція.

Загальна чисельність, не враховуючи внутрішні війська, складає 324 000  осіб, що, практично, як мінімум в півтора рази більше, ніж чисельність Збройних Сил України.

Закономірно постає питання – який внесок робить така армада в оборону України, тобто, які завдання виконує міліція у випадку агресії проти України?

Нажаль, згідно з керівними документами, міліція завдань щодо питання, яке ми розглядаємо, не має. І тільки в пункті 17 статті 10 закону України „Про міліцію” визначені основні обов’язки міліції, де говориться про сприяння забезпеченню режиму воєнного або надзвичайного стану. Проведений попередній аналіз щодо змісту поняття „сприяє” і тим більше, яку практичну направленість це поняття містить (наприклад, які сили і засоби залучаються, які є розроблені з цього приводу документи та інше), нажаль, конкретної відповіді знайти не вдалося.

Наприкінці можна зробити висновок про те, що ми не маємо законних підстав щодо створення у разі крайньої потреби механізованих полків (бригад) з представників міліції, підсиливши їх, наприклад, артилерійськими підрозділами Сухопутних військ ЗС України, як це було у роки Великої Вітчизняної війни. А раз так, то виникає необхідність щодо додаткового вивчення даного питання і, що особливо важливо, – результати повинні бути відображені у відповідних керівних документах, зокрема в законі України „Про міліцію”. Більш того, зважаючи на особливу важливість взаємодії міліції зі Збройними Силами України, цьому питанню повинна бути присвячена окрема стаття закону. Бо виявляється парадокс – питання взаємодії міліції з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції законодавчо визначені, а з Збройними Силами своєї країни – ні.

Не є кращою ситуація стосовно внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

Згідно з законом України „Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, внутрішні війська підпорядковуються Міністру внутрішніх справ.

Організаційна структура внутрішніх військ включає територіальні командування, кожне із яких має у своєму складі ті чи інші з’єднання та частини.

При цьому загальна чисельність внутрішніх військ складає 33 300 осіб.

Аналіз завдань внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, передбачених вищезазначеним законом України, дозволяє зробити висновок про те, що жодне з них не пов’язане з питаннями взаємодії зі Збройними Силами України щодо оборони держави. Більше того, записана заборона виконувати інші  завдання, не передбачені цим законом.

Тобто, за логікою, завдання внутрішніх військ, які передбачені іншими керівними документами, виконувати забороняється.

Уважно проаналізувавши закон, все ж таки можна знайти в статті 9  Положення про участь внутрішніх військ в обороні держави визначені обов’язки.

Але, як випливає із змісту передбачених законом обов’язків, внутрішні війська зобов’язані брати участь в заходах тільки в населених пунктах і в районах розміщення об’єктів, що охороняються (напевно бояться заблудитися в безмежних просторах України). Враховуючи вищевказане, нажаль, можна констатувати, що законом України „Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” не передбачено, а значить і не підлягає безперечному виконанню ряд завдань, які прописані у відповідних керівних документах.

Одним із таких завдань є завдання щодо охорони комунікацій. Яскравим  прикладом важливості даного завдання можуть бути результати воєнно-історичної гри, яка проводилась на центрі імітаційного моделювання  Національної академії оборони України у 2005 році зі слухачами оперативно-стратегічного рівня на фоні операції «Буря в пустелі». У ході гри слухачі, які були в ролі керівництва ЗС Іраку, зосередили свої зусилля на знищені тилових  підрозділів і комунікацій протилежної сторони. При цьому лише імітували боротьбу, тобто вели стримуючі дії з переважаючими силами наступаючого противника. В результаті, на 2-3 добу бойових дій, передові бойові частини коаліційних сил залишились без матеріально-технічних засобів і вимушені були зупинитись. І саме в цей час було нанесено контрудар протилежною стороною,

що призвело до значних безповоротних втрат коаліційними силами (близько 30-35%).

Вищенаведений приклад ще раз підкреслює важливість та необхідність вирішення проблемного питання, пов’язаного з охороною комунікацій.

Аналізуючи завдання Служби безпеки України, необхідно звернути увагу на ряд проблемних питань, викликаних розбіжностями між вимогами положення «Про Територіальну оборону України» і новою редакцією закону «Про Службу безпеки України».

Так, зокрема законом не передбачається ведення СБУ розвідки, а це значить, що військове командування втратило, альтернативне джерело інформації, і як наслідок – достовірність розвідувальних відомостей, нажаль знизиться, що може призвести до зниження ефективності застосування оперативного угруповання військ (сил).

Щодо другого проблемного питання, пов’язаного з забезпеченням  засекреченого і шифрувального зв’язків державних органів і посадових осіб, то тут необхідно внести зміни в „Положення про Територіальну оборону України”, де чітко вказати на яке міністерство покладене таке завдання, оскільки таке завдання з СБУ зняте.

Є іще одне проблемне питання, яке визване необхідністю зосередження зусиль всіх учасників, заради досягнення мети тієї чи іншої операції.

Так, органи військової контррозвідки СБУ створені для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України, але разом з тим не передбачається їх оперативне підпорядкування відповідному командувачу. Тобто вони проводять контррозвідувальні заходи за своїм окремим планом і в автономному режимі, якщо вважають за необхідне інформують того чи іншого начальника (командувача).

А коли так, то він не має права поставити їм завдання та оцінити результати його виконання, заслухати пропозиції до замислу і рішення, зокрема, наприклад, щодо введення противника в оману шляхом доведення до противника через викриту агентуру завідомо неправдивих даних.

Висновки. Виходячи із проведеного аналізу, нажаль, можна зробити загальний висновок, що, незважаючи на поодинокі випадки порозуміння на рівні експертів, має місце значна кількість проблемних питань, пов’язаних з змістом керівних документів щодо взаємодії ЗС України з окремими міністерствами і  службами та їх участі у відсічі збройної агресії.

Більше того, якщо їх не вирішити найближчим часом, це може призвести до неефективного виконання, а в окремих випадках і до невиконання завдань щодо відбиття агресії проти України. Для виправлення ситуації, що склалася, можна запропонувати:

-по-перше, викладені вище проблемні питання повинні бути вирішенні шляхом внесення відповідних змін у керівні документи і, особливо, у закони України;

– по-друге, постає необхідність у розробці «Засад оборони України», документу, в якому повинні бути викладені:

• основи оборони держави;
• керівництво підготовкою до оборони та обороною держави;
• підготовка до оборони та оборона держави, з зазначенням функцій та основних завдань кожного із її суб’єктів;

– по-третє, на основі „Засад оборони України” повинні бути розроблені „Засади підготовки і застосування …” для всіх суб’єктів оборони держави аналогічно розробленому документу (з урахуванням певних змін та доповнень) для Збройних Сил України;

– по-четверте, необхідно внести зміни до переліку посад Кабінету міністрів України в частині найменування посади Міністр оборони України. Зміни викласти у редакції «Міністр оборони України – Віце прем’єр-міністр з питань оборони України».

У випадку, якщо наведені пропозиції не будуть реалізовані, незважаючи на зусилля Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, успіх в питаннях щодо організації як чіткої взаємодії з іншими учасниками оборони держави, так і їх безпосередньої участі у відбитті агресії проти України – вважається малоймовірним.