Намагаючись зобразити «перезавантаження» відносин із Заходом на ринку оборонних технологій, російські політики мимоволі зробили ведмежу послугу  своїм прихильникам в ближньому зарубіжжі. Замість критики створеного у вересні франко-британо-українського Фонду з ремонту та модернізації вертольотів російська влада вирішила зіграти з Брюсселем по серйозному. Треба або забороняти конкуренцію на всіх пострадянських ринках озброєнь, або знову сваритися по всьому контуру російських кордонів? Якщо, звичайно, у них залишилося хоч одне безконфліктне місце.

30 листопада російські преса з посиланням на постійного представника РФ в НАТО Дмитра Рогозіна заявила про порядок денний запланованого на 4 грудня засідання Ради «Росія – НАТО». Ключовим елементом переговорів повинен був стати проект масштабного договору «Про співпрацю у сфері обслуговування військової техніки колишнього СРСР, що залишилася на території нових країн – членів Альянсу». Цей документ безпосередньо зачіпає інтереси оборонної промисловості України. 

У надії на те, що Брюссель вирішиться рекомендувати країнам – власникам радянської зброї в Східній Європі змінити структуру централізованих асигнувань на оборону, профільний Комітет Держдуми РФ наприкінці листопада оприлюднив інформацію російської військової розвідки про параметри вказаного ринку. За даними доповіді, сума перспективних довгострокових контрактів становить $ 42 млрд. У своїх коментарях представник думського комітету заявив пресі, що станом на 2009 рік у ВПС Польщі співвідношення авіатехніки НАТО та колишнього СРСР склало відповідно 28/302, Болгарії – 28/165, Румунії — 36/128, Словаччини – 3 / 99, Чехії – 85/70 (найвищий паритет), Угорщині – 9 / 22, Латвії – 6 / 15, Литві – 8 / 19, Естонії – 1 / 2.

«В арміях Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії та Естонії 100% парку бронетехніки складається з виробів радянського виробництва, що вимагає невідкладного початку їх модернізації та ремонту російськими компаніями-розробниками», – підсумували автори доповіді. При цьому вони забули вказати частку України в експортних поставках радянської бронетехніки, яка за окремими типами перевищувала 75%. Аналітики вказали і на те, що співвідношення радянської та натовської бронетехніки в Румунії становить 2755/480, Словенії – 30/200. «Польща змогла розжитися лише 128 танками західного виробництва, а це лише гарнір до 850 радянських танків, 2400 БТРів і 1200 гармат», – резюмували доповідачі. 

Знову ж таки за кадром залишилася інформація про те, що частка підприємств України у радянських поставках танків до Польщі сягала 98%. Кілька десятків танків, які вигтовлялися на омському ВАТ «Трансмаш», СРСР вивів з території Польщі, перевага була віддана експлуатації техніки українського Заводу ім. Малишева. Сумарний обсяг замовлення на модернізацію з боку країн НАТО, який вимагає термінового розміщення на підприємствах РФ, оцінений в понад 11,8 тис. одиниць. 

На тлі багаторічного ігнорування збройового ринку Східної Європи нинішнє повернення Кремля до цієї теми виглядає несподіваним сюрпризом для України. Підприємства нашої країни вважаються головними конкурентами російських компаній не тільки на цьому $ 42-мільярдному ринку. Найбільшим плацдармом для конкурентної боротьби числиться федеральний Ірак, американська адміністрація якого почала залучення України з контракту 2007 року на суму $ 259 млн. До 2008-2009 років співпраця США і України вийшла на новий рівень – він мав на увазі розміщення в Україні довгострокових замовлень на постачання іракської армії військової техніки та обладнання радянського типу на загальну суму в $ 2,4 млрд. На думку більшості українських експертів, на зорі становлення іракського напрямки експорту та обслуговування техніки Москві в самий останній момент вдалося уникнути кооперації України та країн Східної Європи. Київ віддав перевагу посередникам з Йорданії. 

Остання за часом спроба РФ нав’язати Брюсселю обговорення проекту договору «Про співпрацю у сфері обслуговування військової техніки колишнього СРСР» відбулася в 2004 році, після чого діалог був заморожений. Офіційною причиною відсутності інтересу до цього напрямку називався слабкий рівень конкурентного тиску: якщо східноєвропейці і Україна не змогли навіть освоїти щедро спонсорований США ринок Іраку, чекати консолідації від них на своїх ринках не доводилося. За неофіційною версією, у Москви були підозри про таку собі керівну роль Брюсселя до відомих політичних подій, що відбулися в той час у Грузії, Україні та Киргизстані – державах, чия досить розвинена оборонна промисловість при всіх її неабияких оборотах довгий час вважалася вотчиною саме російської, а не місцевої номенклатури. Але «раптом щось зламалося». 

Ще на початку нинішньої осені наміри влади РФ взятися за зшивання «зламаної» репутації на традиційних ринках виглядали дуже обережними. Вони стосувалися лише окремих товарних сегментів. Зокрема, ще 11 листопада, оцінюючи перспективу відновлення засідань Ради «Росія – НАТО», офіційний представник РФ Дмитро Рогозін заявив, що якщо військово-технічне співробітництво Москви і Брюсселя і відбудеться, то воно торкнеться лише самого болючого для Кремля вертолітного сегмента. 29 вересня Україна разом з Францією та Великобританією стала учасницею договору про Фонд багатонаціональної вертолітної ініціативи (ФМВІ), який під легендою розширення операції НАТО в Афганістані визначив перспективу витіснення з цього сегменту російських виробників на користь американських авіазаводів у Польщі та підприємств України.

За часів СРСР Російської Федерації як суб’єкта поставок на ринку озброєнь не було, а після її виникнення більшість майнових прав стали предметом суперечки не тільки між в основному приватними компаніями-розробниками, а й тими уповноваженими банками молодих незалежних держав, які ризикнули системно кредитувати далеко не збиткову торгівлю спецтехнікою.

Про те, що конкуренція за прибуткові регіональні зовнішні ринки знову стає болючим місцем українсько-російського розділу колись «єдиної неподільної» системи збуту озброєнь за часів СРСР стало ясно протягом останнього місяця. Російські влади круто змінили сегментний обережний підхід до багатого ринку Східної Європи, запропонувавши НАТО модель його розвитку у формі укладання договору «Про співпрацю у сфері обслуговування військової техніки колишнього СРСР».

Причиною таких змін цілком можуть бути передвиборчі реалії України, які багато в чому формуються двома відомими антинатівськими тезами. Перший – принципова позиція, що шлях Києва до системи колективної безпеки НАТО вб’є український ВПК, який нібито дуже слабкий і не дозрів для роботи «поза історичних зв’язків». Друга позиція – одна тільки шлях до НАТО для України буде супроводжуватися примусом до відмови від радянських технологій задля закупівель західній спецтехніки. Однак розкривши у вищезгаданій доповіді стан східноєвропейського ринку озброєнь, Москва повністю спростувала перший аргумент, офіційно визнавши, що ринок радянських технологій в НАТО живий і процвітає. При цьому на такий «ведмежу послугу» своїм прихильникам в Києві недоліки нової російської політики не закінчилися.

Фактично від першого і головного аргументу на антинатовському пафосі не залишилося каменя на камені після того, як протягом 2004-2009 років РФ і НАТО чомусь не змогли врегулювати начебто просте питання про принципи визначення «оптом» майнової приналежності всіх технологій колишнього СРСР. І це «досвідчений» партнер? З такої точки зору нинішні зміни в політиці РФ – суцільний позитив для ВПК України. Навіть якщо договір буде підписаний, навряд чи він вийде за рамки суто формального меморандуму про наміри. Правда, є єдиний ризик. Він полягає в тому, що США як домінанта НАТО можуть загратися з Кремлем по ключовому питанню «перезавантаження» оборонних відносин (договору СНО-2) і погодитися на поступки РФ в менш важливих зовнішньоторговельних сферах.

Андрій Старостін
Коментарі № 197 | 4 грудня 2009