Як і будь-яке явище суспільного життя, поняття нейтралітету має глибокі історичні корені. На різних етапах світового розвитку це поняття набувало різного змісту.

Окремі елементи нейтралітету почали складатися ще в Середньовіччі. Наприклад, це проявлялось у відносинах між давньогрецькими містами-державами, які намагалися дещо обмежити театр воєнних дій, що велися в ті часи. Поняття нейтралітету набуло подальшого розвитку в період феодалізму, коли склалася практика укладення міжнародних угод, у яких держави брали на себе зобов’язання “дотримуватися неупередженої поведінки”. Поступово набула розвитку практика нейтралізації певних територій, на яких заборонялося зводити захисні споруди і утримувати війська. Таким чином, уже в період феодалізму поняття нейтралітету мало дві сторони: певне ставлення держави до воюючих сторін під час війни і певна поведінка держави в умовах миру.

Перший з цих аспектів набув особливо широкого розвитку в період капіталізму, коли інтереси торгівлі і мореплавства потерпали від війн, що спонукало уряди вживати заходів для обмеження сфери військових дій і захисту безпеки нейтральних держав і громадян цих країн під час війни. З цією метою було розроблено правила поведінки воюючих і нейтральних країн під час війни, закріплених у Гаазьких конвенціях 1899-го і 1907 років, які юридично продовжують залишатися в силі і до теперішнього часу.

Набуло подальшого розвитку поняття нейтралітету також у мирний час. Сформувався статус постійного нейтралітету держав, що зобов’язалися проводити під час миру політику, яка не повинна залучити їх до війни між іншими державами. До таких держав належить Швейцарія (з 1815 року і до цього часу), Бельгія зберігала статус постійного нейтралітету з 1815-го по 1914 рік, Люксембург — з 1867-го по 1914 рік. У низці угод передбачалася нейтралізація прикордонних територій, островів (наприклад, Аландських), важливих міжнародних водних шляхів (наприклад, Суецького каналу).

Трансформація політики неприєднання і нейтралітету в ХХ столітті більш пов’язана з історією “холодної війни”. Після 1945 року завершувала своє існування колоніальна система, але країни, що здобули незалежність, мусили боротися за її збереження. Вони обирали своєю стратегією невтручання в протистояння двох цивілізацій, яке розгорталось, країн — членів НАТО проти країн Варшавського блоку. Але самостійно протистояти зовнішньому наступу вони не могли, тому йшли під “парасольку” Радянського Союзу. Кількість держав, які дотримувалися політики нейтралітету, зростала, особливо в Азії, Африці та Латинській Америці. Відповідно зростав і їхній вплив на міжнародне життя. Радянський Союз в гонці ядерних озброєнь знаходився в слабкій позиції “постійно наздоганяючого”, тому Москва використала ці країни як систему колективного стримування США і НАТО, використовуючи трибуну ООН.

Терміни “неприєднання” і “нейтралітет” остаточно закріпилися для визначення єдиного міжнародного статусу держави, що не бере участь у війнах між іншими державами, а в мирний час не входить у військові блоки.

Політика нейтралітету використовувалася воюючими сторонами і у світових війнах ХХ століття. Так, в роки Другої світової війни Іспанія формально дотримувалася політики “нейтралітету”, а насправді активно допомагала Німеччині та Італії у здійсненні агресії, а Швеція пропускала через свою територію фашистські війська для захоплення Норвегії.

Під час “холодної війни” політика нейтралітету набула іншого змісту і характеру. Бажаючи підкреслити особливості нейтралітету, якого дотримувалися молоді держави, що утворювались внаслідок розпаду колоніальної системи, їхні державні діячі називають політику, яка ними проводилась, політикою активного, динамічного, позитивного або конструктивного нейтралітету. (Українські політики сьогодні “приміряють” ці терміни і до України.)

Так, вони не брали участі у військових блоках, військово-політичних союзах, але “сиділи” на радянських “харчах”, а тому і проводили політику активної підтримки СРСР. Державні діячі нейтральних (їх частіше звали такими, що не приєдналися) країн стверджували, що складовою частиною політики їхнього нейтралітету була боротьба за мир, що політика нейтралітету в їхньому розумінні передбачає мирне співіснування держав, незалежно від соціального, економічного, політичного, суспільного ладу, що існує в них.

Ці країни Азії, Африки та Латинської Америки в роки “холодної війни” вважалися нейтральними в тому сенсі, що в “розколотому двополюсному світі” вони офіційно не входили до жодного з існуючих військово-політичних союзів. Однак ці країни в більшості своїй не були нейтральними, коли мова йшла про корінне питання сучасності — питання миру і війни.

Під впливом СРСР, який прагнув досягти нейтрального статусу для Західного Берліна, 1 вересня 1961 року в Белграді була зібрана конференція 24 держав, нейтралітет яких підтримувався СРСР (Афганістан, Алжирська Республіка, Бірма, Камбоджа, Цейлон, Куба, Кіпр, Ефіопія, Гана, Гвінея, Індія, Індонезія, Іракська Республіка, Ліван, Малі, Марокко, Непал, Саудівська Аравія, республіки Сомалі, Судан, Туніс, ОАР, Ємен, Югославія). Асамблею, що проводилась, вони презентували світові як “конференцією країн, що не приєднались”. У їхньому комюніке проголошується: конференція голів держав і урядів неприєднаних націй глибоко стурбована тим фактом, що серйозне критичне становище, яке загрожує світу перспективою конфлікту, може вилитися у світову війну.

Безумовно, силове протистояння Сходу і Заходу, що почалось в 1949 році, трансформувалось в нову форму “цивілізаційної холодної війни”, під час якої поразка наносилась втягуванням супротивника в гонку озброєнь з метою руйнування економіки держав або блоку держав. Таким чином, якщо в минулому нейтралітет в мирний час означав пасивну позицію, яка обмежувалась запобіганням втягування держави в бойові дії (неучасть у війні), то в епоху “холодної війни” йому прагнуть надати форму неучасті у військових угрупованнях.

ПОСТІЙНИЙ І ВОЄННИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ ТА ЇХНІ УМОВИ

Розвиток політичної концепції нейтралітету в ХХІ столітті досягнув стадії, коли первісне визначення нейтралітету як стану, притаманному державам, які не беруть участі у щойно виниклому конфлікті, вже не відповідає реальності. Цей тип нейтралітету хоча й теоретично існує донині, проте став називатися воєнним нейтралітетом, тобто нейтралітетом під час конфлікту. На відміну від цього поняття з вимежуванням часу, у держав, які не бажають обмежувати свій нейтралітет, увійшло в ужиток поняття постійний або тривалий нейтралітет.

Постійний нейтралітет держава проголошує добровільно, проте його визначення — не проста справа. Нейтральною вважається держава, яка взяла на себе формальні зобов’язання не спричиняти війни, не брати участі у війні та остерігатися політики, яка могла б призвести до війни.
Наступним визначенням називається нейтральною країна, незалежність і недоторканність якої гарантована міжнародними угодами за умови прийняття нею зобов’язань незастосування сили у відносинах з іншими країнами, за винятком оборони від агресії, а також неприєднання до угод, які можут втягнути її у війну.

З наведеного можна виокремити три основні умови, необхідні для постійного нейтралітету держави:
— уникнення подій та діяльності, які могли б стати причиною війни;
— уникнення членства у воєнних блоках;
— міжнародне визнання та міжнародні гарантії такого статусу.

Розглянемо Європу, до складу якої ми намагаємося рухатися. У сучасній Європі вищенаведених критеріїв дотримуються чотири держави — Швейцарія, Австрія, Швеція і Фінляндія. Ці держави можна розділити за певними ознаками на дві групи. До першої належать держави, нейтралітет яких традиційний для їхньої міжнародної політики і які сприймають його як складову свого внутрішнього розвитку. Це — Швейцарія та Швеція. І навпаки, Австрія та Фінляндія оголосили про свій нейтралітет вже після Другої світової війни, з огляду на їхню геополітичну ситуацію, позаяк вони опинилися на рубежі двох новостворюваних силових блоків. В цих умовах їхній нейтралітет не пройшов довготривалого поступового розвитку, а народився як моментальне рішення тогочасної геополітичної ситуації. Окремі українські політики проводять аналогію цих країн із сучасною ситуацією, в якій опинилася Україна після закінчення “холодної війни” та розпаду СРСР.

ЧИ МОЖУТЬ НЕЙТРАЛЬНІ ДЕРЖАВИ БУТИ ЧЛЕНАМИ ООН

Справа в тому, що статус “нейтралітету” має розбіжності зі статтею 2 §5 Хартії ООН, в якій зафіксовано обов’язок членів надати “ООН всіляку допомогу під час усіх дій, які вона виконуватиме відповідно до положень цієї Хартії”. Стаття 103, наприклад, додає принцип, за яким “якщо матиме місце конфлікт зобов’язань ООН згідно з цією Хартією з зобов’язаннями держав-членів з якою завгодно іншою міжнародного угодою, перевагу мають зобов’язання за цією Хартією”. Це означає, що нейтралітет держав — членів ООН підпорядковується Хартії ООН. А насправді перебуває з нею в конфлікті, тому що наступна 43 стаття Хартії зобов’язує всіх членів ООН, що “надають Раді Безпеки на її звернення… збройні сили, допомогу і всі можливі засоби, необхідні для збереження миру та безпеки, включно права переходу”. Таким чином, це положення чітко виключає нейтралітет з договорів між членами ООН. То є питання!

ПОЗИТИВНИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

У лексиці деяких політиків з’являється поняття нейтралітету з означенням “позитивний”. Це поняття народилося як складова відносин Схід — Захід (використовувалося, наприклад, у Франції). Немає сенсу шукати логічного значення цього словосполучення. Згадана концепція має також назви “динамічний нейтралітет”, “активний нейтралітет”, “невступ до Альянсу або пактів”, “неприєднання” або ж “неучасть”. Проте у цій затуманеній концепції відсутні риси класичного нейтралітету, про які йшлося вище. Неучасть, наприклад, це не міжнародно-правове поняття, і пов’язана вона головно з державами, які входили до Руху неприєднання. Таке становище не забезпечувало їм позиції нейтральних держав, власне, ніхто їх такими і не сприймав. Появу цього руху зумовило те, що у його держав-членів були проблеми зі своєю політичною орієнтацією в біполярному світі. Вони не хотіли приєднуватися до жодної зі сторін, які вели між собою “холодну війну”. Неодноразово йшлося про жорстокі й корумповані диктатури. Саме через це найбільше постраждав їхній міжнародний престиж і становище, і саме таким чином вони опинялися поза головними течіями світової політики. Щоб виправити цю ситуацію, було засновано організацію, яка вказала світу, спільноті на їхню присутність і на те, що вони також бажають висловлюватися щодо питань міжнародної політики, їхня позиція, щоправда, не мала великої ваги, проте означала їхню зримість у світі двох домінантних систем.

Подібні висловлювання політиків, що намагаються Україну віднести до країн третього світу, свідчать, що авторів опанувала якась нав’язлива ідея. І це тим більш дивно, що в сучасності проблему становлять не ідеологічне протистояння “соціалізму і капіталізму”, а свобода і безпека проти диктатури і нестабільності. Треба намагатися розібратися в ситуації і відносити, або хоч наближувати, себе до свободи та безпеки.

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Швейцарський нейтралітет найбільше відповідає класичним поняттям нейтралітету і має багатовікові традиції. У 1515 році швейцарці програли у битві з французами, внаслідок чого втратили територію Ломбардії. Тому в 1546 р. вони ухвалили односторонню декларацію про нейтралітет, якій, проте, не вистачало міжнародно-правового підтвердження. Офіційного визнання статусу вдалося досягти у 1648 р. у зв’язку з Вестфальським миром. Та завершенням цього розвитку був 1815 р., коли до тексту Паризьких мирних угод було записано речення про акт нейтралітету: “Договірні сторони… визнають завдяки наданому поясненню, що нейтралітет і непорушність Швейцарії та її незалежність від кожного чужого впливу відповідають інтересам спільної європейської політики”. Невід’ємною частиною Конституції Швейцарії акт нейтралітету став лише 1848 року. Завдяки нейтралітету не дуже міцний державний союз із сильною армією перетворився на міцну і стабільну державу зі слабкою армією, яка почала орієнтуватися лише на обов’язки, пов’язані з обороною.

Мета цього нейтралітету поступово змінювалася. На самому початку нейтралітет почасти був складовою європейської рівноваги, а почасти — гарантією для утримання цілісності держави. В XIX ст. нейтралітет перетворився в моральну складову швейцарської політики. Відтоді Швейцарії вдалося уникнути всіх війн, в тому числі й обох світових. Під час “холодної війни” її територія дуже часто використовувалася для переговорів Заходу з країнами комуністичного блоку, а швейцарські банки стали найпопулярнішими для безпечного розміщення грошей (навіть “брудних”).

По суті вищевикладеного швейцарський нейтралітет розуміється як неучасть у військових блоках і угрупованнях і як лавірування між великими державами з метою “залишитися осторонь” від найважливіших міжнародних подій.
Але не так вже швейцарці байдужі до того, що відбувається у світі!? На сторінках швейцарської преси часто висловлювалася тривога за долю Швейцарії в разі ядерної війни.

У грудневому номері за 1957 р. цюріхського журналу “Швейцер Рундшау” були поміщені дві статті, присвячені нейтралітету. Автор однієї з цих статей О. Фасбінд, вбачаючи в проведенні політики нейтралітету “покликання Швейцарії”, висловлював сумнів з приводу того, чи зможе його країна залишатися нейтральною в разі світової війни. Автор другої статті О. Баухофер розширив погляд попереднього автора на ситуацію: якщо нейтралітет необхідний Швейцарії під час миру, то у випадку війни “між Сходом і Заходом, від якої швейцарський нейтралітет не вбереже нашу країну, участь в союзі з НАТО буде, само собою, зрозумілою”.

ШВЕДСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Нейтралітет цієї країни також має власну історію. Проголосив його один із наполеонівських маршалів Бернадотте, який пізніше очолив шведські війська і спрямував їх проти Наполеона. Вів їх у “битві народів” 1813 року під Лейпцигом, де Наполеон зазнав остаточної поразки. В 1814 р. він приєднав до Швеції Норвегію, як компенсацію за Померанію. Ця коротка війна була для шведів останньою в їхній історії. Колишній французький маршал став новим шведським королем Карлом XIV Яном і вивів свою країну на політичний шлях нейтралітету. (Юрай Єшко. Факти й ілюзії про нейтралітет. Ж-л “Євроатлантика” №4, 2009, с. 29 — 54.)

Подальший розвиток, одначе, показує, що Швеція не позбавилася великодержавних прагнень; під час кожного важливого спору можна було зрозуміти, на чий бік вона схиляється. А це тому, що нейтралітет у її випадку був насамперед проявом шведської незалежності у світі, який щоразу більше орієнтувався на політику силових блоків. Статус шведського нейтралітету офіційно не зафіксовано жодною міжнародною угодою. Міжнародна і військова політика Швеції характеризується неучастю у воєнних блоках у мирний час, що зумовлює дотримання нейтралітету у разі воєнного конфлікту. Цей тип нейтралітету, залежний від визнання іншими державами та від благонадійності військових сил, спирається на комплексну, так звану тотальну оборону, на яку мобілізуються усі ресурси держави, та на військову промисловість, яка забезпечує державі самодостатність і незалежність від військових блоків. Але треба відверто признати, що під час Другої світової війни, коли наставав момент істини, ця оборона не спрацьовувала. Так було і під час “холодної війни” (підводний човен “Шведський комсомолець”).

Чинником, який зумовив Швецію зберегти свій нейтралітет і після Другої світової війни, було певне розчарування від сподівань, покладених на Лігу Націй. Утім, ООН було створено вже на нових засадах, і ця організація виконує свої завдання послідовніше, ніж її попередниця.

У радянсько-шведському комюніке від 3 квітня 1956 р. можна прочитати: “Під час обміну думками про міжнародне становище шведський прем’єр Ністру та міністр внутрішніх справ Швеції вказав на те, що Швеція здійснює свою традиційну політику свободи від союзів у мирний час, що має на меті підтримку нейтралітету у випадку війни в рамках тих зобов’язань, які накладає членство в ООН, і що, на думку шведської сторони, ця зовнішня політика відповідає не тільки інтересам Швеції, але й повинна сприяти мирним і дружнім зв’язкам у цій частині Європи. З радянського боку було заявлено, що СРСР, як і до цих пір, буде поважати цю свободу від спілок і мирну політику Швеції”.

АВСТРІЙСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Що стосується Австрії, то її нейтралітет набагато молодший в порівнянні зі Швейцарією. Його встановлення відбувалося майже примусово, коли територія Австрії була розділена на окупаційні зони, подібно до території Німеччини.

Перемовини про відродження незалежності та повного суверенітету велися з 1946 року, та, у зв’язку із початком “холодної війни”, дедалі більш ускладнювались і мали б зайти у глухий кут, а далі закінчитися розділенням Австрії, як і Німеччини. Перелом стався у квітні 1955 р. у Москві, на переговорах між радянською і австрійською урядовими делегаціями. Результатом цих перемовин став Московський меморандум, в якому радянський уряд узяв на себе зобов’язання укласти Міждержавну угоду, що й сталося 15.05.1955 р. у Відні, де представники СРСР, Великобританії, США та Франції підтвердили своїми підписами відродження австрійської незалежності. Цим самим зобов’язали австрійський уряд зберігати незалежність від Німеччини, дбати про демократичну форму правління, забезпечувати права хорватської та словенської національних меншин, не допускати відновлення національного соціалізму та дотримуватися деяких військових обмежень. Так було ухвалено федеральний конституційний закон про нейтралітет Австрії, в якому “з метою тривалого утримання власної незалежності ззовні та з метою непорушності власної території Австрія добровільно проголошує свій постійний нейтралітет”. І хоча Московський меморандум, Віденська міждержавна угода і Конституційний закон про нейтралітет не вміщують положень, якими б підтверджувався їхній взаємозв’язок, немає сумнівів у тому, що в політичному сенсі вони становлять єдине ціле. Існує багато здогадів стосовно причин підписання договору та виведення військ радянською стороною. Таким чином, завдяки спільним діям австрійських політиків їм вдалося закласти підвалини для розвинутого демократичного суспільства.

У Федеральному конституційному законі Австрійської Республіки від 26 жовтня 1955 р. проголошено: “З метою тривалого і постійного утвердження своєї зовнішньої незалежності і недоторканності своєї території Австрія добровільно заявляє про свій постійний нейтралітет. Австрія буде підтримувати і захищати його всіма наявними в її розпорядженні засобами.

Для забезпечення цих цілей Австрія в майбутньому не буде вступати ні в які військові союзи і не буде допускати створення військових опорних пунктів чужих держав на своїй території”. У тому ж 1955 році постійний нейтралітет Австрії був офіційно визнаний в деклараціях 40 держав, і в даний час він є загальновизнаним.

Постійний нейтралітет Австрійської Республіки проголошено внутрішнім законодавством і в ньому підкреслюється, що Австрія буде дотримуватися постійного нейтралітету, який наближається до так званого традиційного нейтралітету, тобто пасивної неучасті в агресивній політиці і в агресивних заходах.

ФІНЛЯНДСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ

Нейтралітет цієї держави також пов’язаний з Другою світовою війною. На Фінляндію, як одну з переможених країн, поширювалися положення Паризьких мирних угод від 1947 р., відповідно до яких на неї було накладено багато військових обмежень.

Оскільки на території Фінляндії перебували лише радянські військові сили, для подальшого розвитку були вирішальними передусім відносини з СРСР. Вони були обтяжені вже трьома війнами XX століття, впродовж яких постійно змінювалися і спільні кордони цих держав. У фінській політиці навіть з’явилося твердження, що Фінляндія тим більш безпечна, чим далі від Ленінграда прокладені її кордони. Це вказувало на той факт, що головною проблемою Фінляндії було її розташування в зоні оборони Росії, пізніше СРСР. Тому становище в 1948 р. здавалося загрозливим — Радянський Союз був однією з держав-переможниць, а в Порскала, неподалік Гельсінкі, розміщувалася його військова база.
Коли в Чехословаччині відбувався комуністичний заколот, Сталін надіслав фінському президенту Паасіківі погрозливого листа, в якому упереджено попереджував, що Фінляндія залишається єдиною сусідньою країною, з якою СРСР не мав угоди про співпрацю в галузі безпеки. Це пов’язане з тим, що фінські політики спробували змінити наявну міжнародну ситуацію в російсько-фінських відносинах на таку, яка коротко характеризувалася як “Фінляндія плюс будь-хто проти СРСР”.

Після листа Сталіна, щоб не потрапляти під безпосередній тиск Москви, вирішили проводити таку політику, в якій не було б ані “плюс будь-хто”, ані “проти СРСР”. Оскільки, зважаючи на попередні війни, комуністи не мали у Фінляндії такої підтримки, щоб здобути владу, обидві сторони уклали 6 квітня 1948 р. договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, який достоту відрізнявся від договорів, укладених із соціалістичними країнами. У “Договорі про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між СРСР та Фінляндської Республікою”, підписаному 6 квітні 1948 року, підкреслюється “прагнення Фінляндії залишатися в стороні від протиріч між інтересами великих держав і виражається неухильне прагнення до співпраці в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки відповідно цілям і принципам ООН”.

Крім того, Фінляндія взяла на себе зобов’язання у разі військового нападу на Фінляндію або на СРСР, через територію Фінляндії, використати всі засоби для своєї оборони, а за необхідності після взаємної домовленості звернутися по допомогу до Радянського Союзу.

І хоча в цьому договорі безпосередньо про нейтралітет не йдеться (в його преамбулі згадується лише прагнення Фінляндії залишитися поза антагоністічними великодержавними інтересами). Фактично це було визнання нейтралітету Фінляндії з боку СРСР. Стан “зв’язаних рук” на кшталт Фінляндії увійшов до політичного сленгу західної дипломатії як “фінляндізація”.

А руки фінам зв’язали так: в 1955 р. президент Фінляндії У. Кекконен зазначив, що міжнародна політика перебуває “в стадії розвитку, в якій можливий дійсний нейтралітет”. Далі, 24 листопада 1961 року відбулася зустріч М. С. Хрущова з У. Кекконеном, на якій вони обговорили порядок проведення військових консультацій між країнами. Хрущов заявив, що, з огляду на зацікавленість СРСР і Фінляндії в питанні забезпечення безпеки кордонів держав, Радянський уряд сподівається, що уряд Фінляндії зі свого боку буде уважно стежити за розвитком обстановки в районі Північної Європи та Балтійського моря і в разі необхідності висловить свої міркування Радянському уряду про прийняття відповідних заходів.

Визнання нейтралітету Фінляндії з боку інших великих держав стало надходити лише в 1961 — 1962 рр., та це було вже офіційним довершенням розвитку. Західні ж держави підтвердили той факт, що Фінляндії вдалося встановити в країні демократичну систему і не стати сателітом Радянського Союзу.

ВІЙСЬКОВА САМОДОСТАТНІСТЬ

Ще один важливий факт. Теоретично нейтралітет неможливо уявити без військової автаркії, тобто військової самодостатності нейтральної держави. Така держава сама має повністю забезпечувати власну оборону і не мала б бути залежною від постачання зброї та військової техніки з інших держав. Це означає все продукувати самим, що, звичайно ж неможливо. Тому кожна з нейтральних держав розв’язує це питання по-своєму.

Для прикладу розглянемо ситуацію в Швеції, єдиній з європейських нейтральних країн, яка підтвердила принцип максимальної самодостатності. Представник шведського Міністерства закордонних справ у 1990 році наголосив, що Швеція не може й не хоче покладатися на допомогу з-за кордону, тому її оборона має базуватися на використанні власних джерел, які не можуть бути вилучені блокадою і які знижують ризик залежності від закордону. Такий рівень самодостатності у виробництві військової техніки для потреб невеликої держави вимагає й величезних фінансових вкладень. Шведський міністр оборони в 1983 році підтвердив, що витрати на оборону Швеції завжди були набагато більшими, ніж у країн — членів військових блоків. У 1997 р. колишній шведський прем’єр-міністр Білдт зазначив, що Швеція мала б розглянути питання про приєднання до НАТО ще й тому, що оборона в умовах нейтралітету стає непосильно вартісною. Однією з головних причин цієї дорожнечі є зростання цін на військову техніку. Тому інші нейтральні держави навіть не спробували досягнути воєнної автаркії”.

Фінляндія завдяки наведеній вище надзвичайній ситуації розв’язала це питання, імпортуючи третину зброї із СРСР, третину із Заходу, а ще одну третину виготовила вітчизняна військова промисловість. У разі ж конфлікту Фінляндія, по суті, не змогла б чинити тривалий опір жодній стороні. Це є класичним прикладом для української багатовекторності.

Приклад Австрії робить цю проблему ще більш виразною, її військова політика зазвичай характеризується як політика “бідняка”, оскільки бюджету армії вистачає лише на подовження часу функціонування старих воєнних систем, а не на придбання нових. І австрійська армія значно відстає від армій держав, які є членами НАТО.

Нейтральна Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехія, Румунія, Болгарія або Венгрія та інші, зважаючи на свою економічну ситуацію, не були б спроможними самостійно забезпечувати свою обороноздатність. При постійному підвищенні цін на військову техніку практично неможливо, щоб будь-яка з наведених держав могла купувати воєнні системи, якими забезпечуються збройні сили довколишніх європейських держав, членів НАТО.

* * *

Ера нейтралітету в Європі добігає кінця. У всіх нейтральних державах точаться дискусії, як його позбутися конституційним шляхом. Нейтралітет ускладнював переговори щодо інтеграції цих держав до ЄС, а після їх прийняття до ЄС і надалі означає білу пляму в рішенні загальноєвропейської безпекової ситуації. Із падінням “залізної завіси” зникла й остання причина його існування, тому що не передбачається відновлення антагоністичних відносин між Сходом та Заходом, а починає втілюватися нова модель співпраці, яка мала б перейти до певного стратегічного партнерства між Росією і НАТО. Тож — між ким, або чим Україна намагається бути нейтральною?

Володимир БЕЗКОРОВАЙНИЙ,
віце-адмірал запасу, командувач ВМС ЗС України 1993 — 1996 рр.

Морська Держава