– Валентине Володимировичу, нещодавно ви висловили припущення, що в майбутньому можливий військово-політичний союз з Російською Федерацією. Чому ЦДАКР прийшов до такого висновку, і чим загрожує Україні такий історичний поворот?

Протягом останніх двох місяців відбулися події, які, якщо їх вишикувати в логічний ланцюжок, можуть бути продовжені саме за такою версією, – тобто, оформлення військово-політичного союзу. Такого розвитку подій може й не статися. Але як експертна організація, виключати ми його не можемо. На думку наших експертів, це стало можливо, перш за все тому, що тиск Москви на європейські столиці досягнув успіху. І в результаті на початку 2008 року Європа, в першу чергу, в особі Парижа і Берліна, закрила шлагбаум НАТО.

Неформально звучало чимало заяв про те, що Європа розчарована в Україні, і дійсно значна частина відповідальності за зрив євроатлантичної політики лежить на колишній владі. Вакуум, що утворився став вміло заповнюватися російською стороною. Зрозуміло, договір по Чорноморському флоту, рішення з російської мови, майже сформовані рішення щодо об’єднання авіапромів, можливість інтеграції суднобудівних підприємств у російські структури відображають інтереси частини громадян України, так само, як інтереси частини громадян відображала політика євроатлантичної інтеграції. Тому спостерігачі з різними кутами зору можуть класифікувати ситуацію по-різному: від бліцкригу Путіна-Медведєва, до прориву адміністрацією Януковича ізоляції на східному фронті. Все залежить від початкової ідентифікації того, хто інтерпретує події. Політичне зближення з РФ – це інший цивілізаційний вибір, а реалізація ймовірності військово-політичного союзу може цей вибір закріпити. Це означає, що розвиток України відбуватиметься за іншою парадигмою, віддаленої від європейських традиційних цінностей, і наближеною євроазійським базовим цінностям. Це просто це вже буде інша Україна …

– Чи є принципова різниця цих базових цінностей?

Є. Це вартість людського життя, інтересів окремо взятого індивідуума. У Росії, що патологічно прагне повернутися до контурів імперії, ця вартість традиційно занижена. Це видно з організації всіх локальних військових конфліктів. Так би мовити від Грузії до Грузії. Я маю на увазі від Грузії 1989-93 років до Грузії 2008 року.

– Рух до Європи разом з Росією – це гарна ідея?

Це ідея погана, але для України – вимушена. І змушує тут Київ якраз не Москва, а європейські столиці. Саме в Берліні, Парижі, Лондоні та Брюсселі в значній мірі зумовлюється зовнішньополітична лінія Києва, особливо, на тлі тотального падіння інтересу до Києва у Вашингтона. Москва просто дуже активно грає на настроях європейських держав. Нинішня ситуація – наслідок прорахунків 2006 – 2008 років, помножений на наміри нинішньої влади змінити зовнішньополітичний курс держави.

– Як зближення з Росією можна оцінити з точки зору військової безпеки?

Як не дивно це може звучати, тут поряд з різко зростаючими ризиками відкриваються і позитивні можливості. Ні для кого не секрет, що українська армія перебуває в занепаді. Його ознак предостатньо. ЗСУ оснащені військовою технікою, розробленою 40 – 50 років тому. З близько 1500 основних бойових систем 95% вимагають негайної заміни, модернізації або хоча б ремонту. Тільки 17,3% військовослужбовців бачать можливість самореалізації в армії. І справа не в тому, що рівень армії не дозволяє захоплюватися нею. А в тому, що перебуваючи між НАТО і Росією, Україна не має адекватного оборонного потенціалу, який дозволив би їй симетрично реагувати на загрози військового характеру. Тепер про ризики. Знаходження ЧФ РФ на території України ми завжди розглядали як потенційно дестабілізуючий чинник: тобто, якщо підрозділи флоту беруть участь у військових конфліктах, наражається на небезпеку і територія його базування. Ризики другого порядку – ймовірність участі українських військовослужбовців у збройних конфліктах, які ведуться від імені іншої системи безпеки, або від імені самої Росії. Позитив же можна угледіти у потенційних можливостях переозброєння ЗСУ на більш вигідних умовах, ніж передбачає пряма купівля нової військової техніки. Якщо, звичайно, цими можливостями правильно скористатися.

– Що означає: «правильно скористатися»?

По-перше, вибудувати сучасну схему військово-технічного співробітництва, в якій передбачено не єдиний постачальник оборонних технологій і систем озброєнь для ЗСУ, а як мінімум, 4 – 5. Навіть держави, які традиційно орієнтуються на значну частку російської зброї в національних арміях – Індія, Малайзія, В’єтнам, ОАЕ – закуповують і в інших постачальників, зокрема, у європейських держав, у ПАР або Ізраїлю. Тобто, орієнтир тільки на одного постачальника означає його критичний рівень впливу на покупця. По-друге, важливо зробити оптимальний вибір систем озброєння, які можна було б придбати у Росії, і на яких умовах? Якщо взяти до уваги можливу оборонно-промислову кооперацію, то у виробництві в інтересах України навчально-бойових та бойових літаків можуть брати участь майже півсотні підприємств, у випуску різних систем ППО – не менше двох десятків. За таких умов озброєння і військова техніка були б на третину українськими, виріс би рівень державного оборонного замовлення. Це проблема пошуку компромісу, переговорів. В інтересах України, якщо, приміром, купується літак, отримати технологію нового бортового радара. Скажімо, якщо колишні версії випускалися в Хмельницькому, на заводі «Новатор», то чому, вибираючи російський літак, не претендувати на отримання технології?

– Які озброєння, на ваш погляд, не слід купувати у Росії?

Ті, які Україна здатна зробити сама. Наприклад, оперативно-тактичні ракети, радари, бронетехніку, високоточні засоби ураження. Або ті, у розробці яких Росія безнадійно відстала. А ще ті, де вже досягнуті домовленості створювати з іншими партнерами. Той-таки корвет явно вигідніше робити разом із західними оборонними компаніями, – і з політичних, і з технологічних міркувань.

– Не лякає, що у зв’язку зі зближенням України з Росією відбудеться зміщення у галузі військово-технічного співробітництва, і в тому числі, Україні доведеться відмовитися від ряду контрактів, наприклад, з Грузією?

Україні і раніше, і зараз доводилося йти на поступки партнерам. У 1998 році Київ через тиск Сполучених Штатів відмовився від вигідного контракту Бушерського в Ірані, майже нічого не отримавши взамін. На початку нового століття – під впливом європейських держав відмовився від важливого для нас військово-технічного співробітництва з Македонією. Тепер під тиском РФ – від не менш цінного ВТС з Грузією. Венесуелі Україна не наважується поставляти літаки, оглядаючись на позицію США. Якщо говорити в цілому, – Україна добилася того відношення, до якого мимоволі йшла довгі роки. Втрати від відмови від українсько-грузинського ВТС, в разі відкриття Росією свого ринку для України в повному обсязі, можуть бути компенсовані. Все залежить від того, якими виявляться пропозиції Росії в майбутньому, і яким способом буде вестися ВТС України з іноземними державами надалі. Якщо Україна отримає тільки контроль над цінами шляхом їх узгодження з Москвою, то тоді гра буде в одні ворота. Якщо доб’ється більшої віддачі за рахунок активного залучення ряду вітчизняних підприємств у російські контракти, тоді треба буде підрахувати можливі втрати і реальні прибутки. Поки немає ознак того, що Росія продемонструє гру партнерів на рівних. Як буде далі, покаже час.

– Чому ви вважаєте, що РФ відстає в оборонно-промисловому сегменті?

Росія технологічно виснажена не може виступити технологічному донором по всьому спектру розробок нових високотехнологічних систем техніки оборонного та подвійного призначення. Наш аналіз свідчить: зі всіма без винятку новими проектами створення озброєнь – від ракети «Булава» до комплексу «Іскандер» – російські розробники і виробники відчувають проблеми. Системи просто не підтверджують заявлених характеристик. Та й самі російські військові зізнаються  у відставанні російського ОПК від світових лідерів. Заступник міністра оборони РФ Володимир Поповкін в квітні цього року заявив, що російський ОПК відстає за такими напрямами, як броня, електронна компонентна база, двигуни практично для всіх видів озброєнь. За його ж словами, сьогодні на озброєнні російської армії є два типи безпілотних літальних апаратів, які не можуть зрівнятися з іноземними ні по одному з параметрів. Цей же чиновник відзначив, що Росія купить у Франції один готовий військовий корабель MISTRAL і кілька таких кораблів побудує сама за французькою технологією. Крім цього ЗМІ Росії відзначали: Міноборони країни веде переговори про закупівлю великої партії італійських бронеавтомобілів IVECO M65 (LMV) розробки та виробництва компанії Iveco Defence Vehicles. Імовірно, до 1000 машин. Хіба це не яскраві ознаки занепаду?! Але ці приклади наведені не на користь того, щоб не співпрацювати з Росією, – в ряді напрямків спільна робота з Росією справді вигідна. Але при таких показниках російського ОПК було б легковажно ставитися до РФ як до безальтернативним партнером.

– А з чим пов’язана критика ЦДАКР на адресу інтеграції українських заводів в російський ОПК?

 Знову-таки мова не стільки в самій інтеграції, скільки в її способі. Є проекти, в яких взаємна вигода зовсім очевидна. Наприклад, у випуску модернізованого літака Ан-124 «Руслан» сторони поодинці взагалі не впораються. Розробник в Києві – АНТК ім. Антонова. Стапелі – в Ульяновську, на «Авіастар». Фінансові ресурси більші в Росії, так як вона і порівняно більший ринок. Після появи проблем у європейського військово-транспортного літака А400М спільні перспективи виросли і в проекті Ан-70. І незважаючи на те, що проект Ан-70 не включено до складу пріоритетів РФ в галузі військових розробок, Росія може повернутися до проекту. Є схожі за значенням і важливість об’єднання зусиль проекти і в космічній сфері, – в тому ж ракетоносії українського виробництва «Зеніт» 72% російських комплектуючих. Проте давайте зробимо деякі зіставлення. Прем’єр Росії В. Путін на авіасалоні МАКС-2009 повідомив про те, що заборгованість ОАК і її дочірніх підприємств складає порядку більше 100 млрд. рублів, з яких більше 64 млрд. – це дефіцит, не забезпечений виручкою або прибутком підприємств». Той же Ульянівський «Авіастар» на межі зупинки. У таких умовах об’єднання штучним, неринковим способом може негативно відбитися і на успішних підприємствах, таких як АНТК ім. Антонова. Але головним викликом є можливість сусідньої держави впливати на вибудовування пріоритетів. Якщо говорити про суднобудування, то інтеграція деяких підприємств ОПК України в російську Об’єднану суднобудівну корпорацію може принести технологічні збитки. Не кажу – обов’язково будуть втрати. Скажу – існує високий рівень ризиків. Зокрема, при передачі в управління НВКГ «Зоря-Машпроект», оскільки географія його постачань і можливостей у багато разів ширше орієнтації суто на РФ. Російська сторона мала намір створити подібне виробництво на своїй території, що свідчить про його високу технологічну важливість. Цей напрямок, де Україна значно випереджає РФ. ФСК «Море» – підприємство, яке першим в українському ОПК почало постачати техніку країні НАТО. Десантні кораблі на повітряній подушці типу «Зубр» користуються попитом на світовому ринку озброєнь, Китай підписав у минулому році контракт на закупівлю кількох «Зубрів» на суму $ 315 млн. Щоправда, зараз ФСК «Море» у важкому економічному становищі, але підприємство завжди виступало конкурентом Санкт-Петербурзькому «Алмаз». Взаємне доповнення цих виробництв могло б принести користь, якщо буде гарантовано збереження профілю ФСК «Море». Якщо резюмувати все сказане, то я підтверджую – Росія величезний і цінний ринок, але необхідні зважені рішення. Якщо з метою інтеграції двох об’єднань українська сторона бере участь у статутному капіталі ОАК шляхом внесення 50% плюс одна акція ДАК “Антонов”, у порядку оплати додатково емітованих акцій ОАК, то я не впевнений у вигоді такого шляху для України. ВАТ «Мотор Січ» кілька років тому вела переговори з ОАК про обмін акціями, але нічого не відбулося через різну оцінку вартості активів українського підприємства. Оцінка російської сторони виявилася в 3 рази меншою української, а після розміщення 6% акцій ВАТ «Мотор Січ» на Мюнхенській фондової біржі підтвердилася справедливість українських підходів в оцінці. Давайте прислухаємося до генерального директора ВАТ «Мотор Січ» В’ячеслава Богуслаєва, який замість розміщення акцій пропонує купити 11% своїх акцій. «Тоді, – говорить він, – це серйозна розмова». Дійсно, акціонування і продаж пакетів акцій видається серйозним підкріпленням намірів. Щоб співпраця не перетворилося в поглинання підприємств, а гарантувало реальний розвиток і збереження профілю.

– Як ЦДАКР взаємодіє з владою, як доносить свої розрахунки, і чи готова влада скористатися ними?

Наша принципова позиція полягає в вироблення альтернативних, фактурних рішень, виробництві зважених оцінок ризиків і загроз. А також у моделюванні версій розвитку подій. Ними можна скористатися, можна проігнорувати. Це справа людей, які приймають рішення. Фахівці ЦДАКР ніколи не виступали в ролі політологів, наше завдання – якісний аналіз, позбавлений агітації.

Defense Express