Фортифікація, як відомо, це один з найдавніших елементів військової науки. Вона надзвичайно актуальна з часів римської імперії, адже тільки-но легіони заходили в якісь нові для себе землі, все починалося з облаштування польових баз та оборонних фортифікацій. Але це невеликий ліричний відступ.

Система інженерного забезпечення Сил оборони України у всіх родах військ, як правило, знаходиться у відомстві бригади/батальйону, що закріплений за смугою та районом оборони. Як ми всі знаємо, згідно з бойовим статутом, глибина оборони механізованої бригади це приблизно до 12 км завглибшки і до 25 км по фронту. Звісно ці цифри не є якоюсь догмою і вони можуть відрізнятися з тих чи інших причин (наприклад, зі складу бригади в оперативне підпорядкування ТГр або іншого тимчасового формування передали якийсь із батальйонів, послабивши оборонні та наступальні можливості бригади в смузі її оборони).

Почнемо від меншого. Батальйон, як правило, складається з 3-4 механізованих (мотопіхотних, піхотних, стрілецьких) рот, мінометної батареї, роти вогневої підтримки, окремих взводів і батальйонного медпункту. Його нормативи: район БРО до 5 км по фронту та до 3 км у глибину.

За інженерне забезпечення у батальйоні відповідальний безпосередньо командир батальйону, заступник командира батальйону з бойової підготовки та командир інженерно-саперного взводу. Також командири рот на своїх ротних опорних пунктах з командирами взводів несуть відповідальність за стан позицій та їх обладнання.

Тобто, в середньому на 2-3 км по фронту та 2-3 км в глибину за стан мінно-вибухових та невибухових інженерних загороджень відповідає аж цілий інженерно-саперний взвод! Чи багато це чи мало? Напевно, ті, хто стикався з питанням організації інженерного забезпечення, знають, що цього не те що, недостатньо, цього критично мало. Інженерно-саперний взвод постійно задіюється для перевірки магістралей підриву, стану інженерних загороджень і т.п., тому вони просто банально можуть не встигати займатися обладнанням відведених їм ділянок.

У більшості випадків слабкий контроль з боку посадових осіб призводить і до того, що бійці просто “забивають” на свої обов’язки та роботу.

Тепер до цікавішого: іноді буває так, що деякі позиції змінюють за пару місяців по 2-3 підрозділи. Останні, знаючи частоту цих змін та ротацій, не займаються належним чином обладнанням тих чи інших позицій у районі оборони.

Ситуація цікава, чи не так? Йдемо далі. Те, чим володіє бригада: як правило, це інженерно-саперна рота і залучені для домопоги їм люди окремих взводів, рот або батальйону забезпечення. Зазвичай бригада має значні ресурси та засоби, такі як: інженерна техніка, інженерне обладнання і т.п., що суттєво розширює операційні можливості.

Але як писалося вище, буває так, що з “небезпечних” напрямків, інженери в терміновому порядку відряджуються з цих самих бригад на інші “небезпечні” напрямки, а на “безпечних” нічого не копається, або ж копається з вкрай низькою інтенсивністю.

Щодо ОУВ, ОТУ, ОСУВ – у них немає своїх окремих інженерних підрозділів. Є відряджені з якихось бригад.

Про інженерні загородження на Харківщині: сталося все те, що я описав вище. Інженерні загородження, фортифікація там дійсно є, але вони обладнані вкрай неоднорідно та роз’єднано. Десь вони справді гарні, десь все дуже погано. (Без конкретики на напрямках).

На жаль, проблема не в людях та засобах, а в менеджменті та системі організації інженерного забезпечення. Поки ОУВ/ОТУ відповідатиме за інженерне забезпечення – таке відбуватиметься. ОСУВ/ОТУ/ОУВ/ТГр не повинно займатися будівництвами районів оборони, на яких потрібно оборонятися бригадам, це повинні робити бригади для себе і під себе, тому що, часто “зальотні” інженери копають просто для галочки.

А про те, як відбувається прийом-передача цих районів оборони – я зайвий раз промовчу. Або колись після війни напишу про це.