“Є 12 мільйонів сербів, і навіть якщо шість мільйонів загинуть на полі битви, залишиться шість мільйонів, щоб пожинати плоди боротьби” – ці слова приписують воєнній злочиниці Біляні Плавшич, яка з 1996 по 1998 роки займала посаду президента Республіки Сербської. Її не дуже любили Слободан Мілошевич, його дружина Міряна Маркович, Воїслав Шешель, Радован Караджич. З усіма Біляна Плавшич конфліктувала через свої занадто радикальні погляди. Воїслав Шешель під час судового процесу над ним у 2005 році заявив, що Плавшич – екстремістка у порівнянні із його націоналістичними поглядами. Утім, це не завадило Караджичу співпрацювати з нею, зробити її виконуючими обов’язки президента Республіки Сербської, коли Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії висунув йому звинувачення у воєнних злочинах. Караджич, як говорив Шешель, вірив. що Плавшич продовжить його політику по захисту сербів у Боснії і Герцеговині. Неприємним сюрпризом для нього та інших політиків з оточення Караджича стала готовність Плавшич співпрацювати із США, ЄС, МТКЮ тощо. 

Розрив із Мілошевичем і Караджичем

Біляна Плавшич була відомим політичним діячем Югославії 1980-1990-х років. Вона народилася в 1930 році в Тузлі, Боснія і Герцеговина, отримала ступінь доктора філософії з біології, працювала професором Сараєвського університету. Плавшич написала багато наукових праць і навіть була стипендіаткою американської програми академічних обмінів імені Фулбрайта. Наукову діяльність вона ще з університетських років вдало поєднувала із політичною активністю, ставши вже у 1984 році першою жінкою у складі Президії Югославії (колективний орган управління державою після смерті Йосипа Броза Тіто). Політична кар’єра продовжилася і після розпаду Югославії як федеративної держави.

От тільки співпраці із Мілошевичем і його Сосціалістичною партією Сербії не вийшло. Вона постійно критикувала його за агресивну націоналістичну політику, за те, що він стояв за насильством на теренах колишньої Югославії. Плавшич не була пацифісткою, вона хотіла захистити сербів, аби вони змогли жити у багатоетнічній Боснії і Герцеговині. Існування такої держави якраз не влаштовувало Слободана Мілошевича, який з кінця 1980-х років активно займався реалізацією проєкта “Велика Сербія”.

Суперечки між Плавшич і Мілошевичем тривали багато років, чим після підписання Дейтонських мирних угод користувалися представники західної дипломатії. Вона потрапила в поле зору Белграда та світу у 1993 році, коли відмовилася на зустрічі у Баня Луці подати руку Слободану Мілошевичу. Він не погоджувався із її екстремізмом щодо інших етнічних груп, хоча і сам був не безгрішним. Плавшич наголошувала на тому, що боснійські серби у боях мають завжди йти до кінця, аби закріплювати і відвойовувати власні позиції. Її називали “сербською царицею” чи “сербської імператрицею”, “сербською матір’ю”, бо вона їздила на лінію фронту, розмовляла з бійцями, виступала перед ними із запальними промовами, відвідувала поранених у лікарнях. Біляна Плавшич була проти перемовин у Дейтоні, і вона намагалася донести свою позицію Мілошевичу і Караджичу. Як тільки югославський президент поставив підпис під мирною угодою, яка припинила кровопролиття у БіГ, Плавшич звинуватила його у зраді інтересів боснійських сербів. Це остаточно припинило контакти Мілошевича із Біляною Плавшич. Він згадав про неї тільки у 2001 році, коли вона добровільна здалася МТКЮ.

Не зважаючи на свій спротив щодо підписання Дейтонських угод, Плавшич не зникла з політичного олімпу Республіки Сербської. Караджич, для якого колишня професорка Сараєвського університету, була найближчою помічницею під час війни у БіГ, на неї зробив ставку, передаючи владу у 1996 р. Вибір був обгрунтований тим, що Біляна Плавшич завжди вперто і самовіданно відстоювала інтереси боснійських сербів і Республіки Сербської. 

Оскільки Караджич фактично зробив з неї свою спадкоємицю, то на виборах президента Республіки Сербської вона без проблем отримала перемогу. Після цього Плавшич проявила свою іншу сторону – більш помірковану і продуману. Вона почала боротьбу із корупцією, ініціювала політичні перетворення у Республіці Сербській, стала виходити з-під влади Сербської демократичної партії, Караджича і його оточення. Колишній президент Республіки Сербської розраховував грати роль активного “сірого кардинала”, прикриваючись Біляною Плавшич. Вплив Караджича на державне, політичне і суспільне життя не зупинив діючу президентку від реформістської діяльності. Наприклад, за її наказом столицю Республіки Сербської перенесли з Пале до Баня Луки. У липні 1997 року Плавшич розпустила Національну Асамблею (парламент ентитету), депутати якої не виконали розпорядження президентки і продовжували працювати. Усі документи, прийняті Асамблеєю, були анульовані. Більшість членів Національної Асамблеї були віддані Караджичу, тому виступили за відсторонення Плавшич від влади і передачу її повноважень Вищій раді оборони. 

Розкол відбувся не тільки в органах влади, на прихильників колишнього і діючого президента поділилися представники правоохоронних органів. Восени ситуація загострилася, на вулицях Баня Луки відбувалися протести прихильників Караджича, вимагаючи відставки Плавшич. У ситуацію втрутилися миротворці НАТО, які не допустили збільшення у столиці ентитета кількості прихильників Караджича. Політичну кризу намагався вирішити і Слободан Мілошевич, який викликав до Белграда Біляну Плавшич та Момчило Країшника, який на виборах 1996 року був обраний від боснійських сербів членом Президії БіГ. Переговори закінчилися визначенням дати позачергових парламентських виборів у Республіці Сербській. На ній перемогу отримала опозиція, створена з трьох політичних сил – Сербського національного альянса (заснована Біляною Плавшич після розриву із Караджичем), Соціалістичної партії (лідери Драго Ілич та Живко Радішеч), Альянса незалежних соціал-демократів (лідер Мілорад Додик). Національні збори за поданням Плавшич обрали Додика прем’єр-міністром. Союз Біляни Плавшич і Мілорада Додика влаштовував США, які надавали допомогу у проведенні реформ та виключенні з політичного життя воєнних злочинців. Прихід до влади опозиції не зменшив вплив Караджича у Республіці Сербській. Кандидат від його Сербської радикальної партії Нікола Поплашен переміг на чергових виборах президента ентитета. Біляна Плавшич програла, бо втратила популярність серед тих, хто підтримував Радована Караджича і його партію.

Угода з МТКЮ

У 2000 році прокурорська служба МТКЮ висунула Біляні Плавшич звинувачення у воєнних злочинах і злочинах проти людяності, в геноциді і співучасті у геноциді, порушенні законів і звичаїв війни. Великою несподіванкою для Караджича стала добровільна здача колишньої президентки Республіки Сербської і його соратниці у роки війни. До Гааги Плавшич поїхала на початку січня 2001 р., і спочатку не визнавала звинувачення, які їй висувалися. У грудні 2002 р. Біляна Плавшич домовилася з прокуратурою, що визнає себе винною за вісьмома пунктами злочинів проти людяності та одним пунктом порушення законів і звичаїв війни. Звинувачення включали, серед іншого, переслідування, винищення, вбивства, депортацію та примусове переміщення. Обвинувачення стверджувало, що Плавшич відігравала безпосередню роль у скоєнні цих злочинів і що вона була частиною спільної злочинної організації зі створення етнічно чистої сербської держави.

Ще вона “покаялася” у вчиненому, за що МТКЮ зняв з неї інші звинувачення, зокрема у геноциді і співучасті у геноциді. Колишню президентку Республіки Сербської засудили до 11 років ув’язнення, яке вона відбувала у Швеції, куди її доправили у червні 2003 р. Її визнання провини вважалося значною перемогою обвинувачення, оскільки воно позбавило трибунал необхідності проводити тривалий судовий розгляд. Під час винесення вироку Плавшич висловила розкаяння у своїх діях під час війни та публічно відмовилася від своїх крайніх націоналістичних поглядів.

Біляна Плавшич була звільнена достроково наприкінці жовтня 2009 р., відбувши більшу частину терміну ув’язнення. Мілорад Додик відправив за нею літак, який доставив воєнну злочинницю до Белграда. Колишня президентка Республіки Сербської під час свого ув’язнення двічі давала інтерв’ю, в яких розповідала, чому вирішила погодитися на частину обвинувачень проти неї. Насамперед, визнання часткової провини було пов’язано із тим, що не було достатньої кількості свідків, які б підтвердили її гуманітарну діяльність під час війни у БіГ. Окрім того, Плавшич стверджувала, що їй важливо було уникнути засудження за геноцид та за участь у геноциді.

Судовий процес і засудження Біляни Плавшич розглядалися як визначний момент в історії міжнародного правосуддя. Прокуратура МТКЮ у справі Плавшич дала зрозуміти, що навіть найвищі посадовці не були захищені від відповідальності за свої дії під час війни. Судовий процес також допоміг пролити світло на звірства, скоєні під час боснійської війни, і забезпечив певну міру справедливості для жертв і тих, хто пережив ці злочини.

Після звільнення з в’язниці в 2009 році Біляна Плавшич зробила кілька суперечливих заяв, які викликали критику з багатьох сторін. Її слова йшли врозріз з виступом у суді, коли вона публічно зреклася крайнього націоналізму. Наприклад, одна з таких заяв суперечливого характеру стосувалася обвинувачень на адресу міжнародної спільноти, яка зрадила боснійських сербів. Вони, за словами Плавшич, тільки захищали себе від хорватів і босняків. Ці коментарі були широко розкритиковані багатьма, хто вважав їх спробою відбілити звірства, вчинені силами боснійських сербів під час війни. Критики стверджували, що Плавшич намагалася зобразити боснійських сербів жертвами, а не агресорами.

P.S. З моменту звільнення Плавшич здебільшого залишалася поза увагою громадськості. У 2014 році вона опублікувала книгу під назвою «Свідчення», в якій стверджувала, що міжнародна спільнота несправедливо демонізувала її та зобразила «монстром» під час суду. Вона також намагалася захистити свої дії під час війни і стверджувала, що діяла в інтересах сербського народу. Книгу Плавшич зустріли неоднозначною реакцією: дехто стверджував, що вона є спробою переписати історію та відбілити її злочини, а інші стверджували, що це була законна спроба представити її сторону історії.