28 червня 2001 р. світові медіа повідомили, що колишній президент Сербії та Союзної Республіки Югославія Слободан Мілошевич переданий сербською владою до Гааги. На арешт Мілошевича чекали у Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії декілька років, оскільки він був ключовою фігурою у багатьох судових справах. 

Ордер на арешт Мілошевича був виписаний ще весною 1999 р., і переданий тодішнім генеральним прокурором МТКЮ Луїзою Арбур до усіх країн-членів ООН і направлений до СРЮ. Утім, сербський лідер сам здаватися не захотів, а найближче оточення і не думало відправляти свого вождя до суду, якого ані вони, ані Мілошевич не визнавали. Тільки восени 2000 р. з’явився шанс, що обвинувачений у багатьох воєнних злочинах відповість за свої діяння. На початку жовтня 2000 р. Мілошевич програв президентські вибори, поступившись опозиційному політику Воїславу Коштуніці.

Президент, який сам себе переграв

Слободан Мілошевич у 1997 р. був обраний парламентом президентом Югославії. Відповідно до статей 97 та 98 Конституції Федеративної Республіки Югославія, він не міг перебувати на цій посаді більше одного терміну тривалістю чотири роки. Повноваження Мілошевича як голови Югославії мали припинитися літом 2001 р., але із владою йому не дуже хотілося розлучатися. Тому вже у червні 2000 р. югославський парламент затвердив низку поправок до Конституції, які змінювали порядок виборів глави держави. Тепер обирати президента мали мешканці Югославії шляхом всезагальних і прямих виборів. Мілошевич сподівався, що його оберуть на новий термін, і він матиме щонайменше ще чотири роки знову бути президентом Югославії. 

Мілошевич одразу після внесення поправок парламентом до Основного закону Югославії оголосив проведення дострокових президентських виборів. Вони відбулися 24 вересня 2000 р., їх бойкотували у Чорногорії та албанці Косова. Слободан Мілошевич вибори програв. Погодитися з таким фіаско політик не міг, тому оголосив про другий тур президентських перегонів. Вибори планували провести 8 жовтня, опозиційні сили відмовилися брати у них участь, оскільки їхній кандидат Воїслав Коштуніца вже отримав перемогу у першому турі. 

Опозиція почала готуватися до боротьби із діючим режимом Мілошевича, і вже 29 вересня 2000 р. оголосила про початок всезагального страйку. Пік протестів прийшовся на 5 жовтня, коли у Белграді почали збиратися сотні тисяч противників режиму Мілошевича. У той самий день протестувальники змогли увірватися до будівлі Народної Скупштини, захопити редакцію Радіотелебачення Сербії. Правоохоронні органи і силовики відмовилися виконувати наказ Мілошевича і розганяти демонстрантів. На наступний день відбулися переговори Слободана Мілошевича і Воїслава Коштуніци, після чого населення Югославії побачили звернення президента по телебаченню. Мілошевич оголосив, що визнає результати виборів та свою поразку на них. 

Перемога опозиції стала повною, коли демократичні політсили отримали більшість на парламентських виборах у грудні 2000 р. Зоран Джинджич був обраний прем’єр-міністром Сербії, а опозиційним партіям вдалося сформувати коаліційний уряд у федеральному парламенті. 

Фінансовий тиск США та видача Мілошевича

У січні 2001 р. Слободан Мілошевич був взятий під домашній арешт і цілодобовий нагляд поліції, а наприкінці березня влада видала ордер на арешт колишнього президента Югославії. Утім, обвинувачення не стосувалися воєнних злочинів. Мілошевича звинуватили у корупції, зловживанні владою, розкраданні державних коштів. Також звинувачення були висунуті начальнику митниці Михайлу Кертесу, начальнику секретної поліції Раде Марковичу, віце-президентам Югославії Йовану Зебичу та Ніколі Саіновичу. Кертеса і Марковича відправили до в’язниці, а Зебича і Саіновича не змогли через наявність у них депутатської недоторканості. 

З арештом Мілошевича вийшла проблема – колишній президент Сербії та Югославії не визнав повноваження поліції, яка прибула його заарештовувати. Повторна спроба затримати Слободана Мілошевича супроводжувалася спротивом особистої охорони та армії. Охоронці Мілошевича навіть відкрили вогонь по поліції зі зброї, яка була у будинку сім’ї підозрюваного. Аби уникнути суспільних виступів та масових демонстрацій прибічників колишнього югославського лідера, 1 квітня 2001 р. правоохоронцям таки вдалося взяти його під арешт. Це рішення приймалося на урядовому рівні, де побоювалися і заворушень, і протистояння із президентом Коштуніцею, який був проти затримання Мілошевича.

4 квітня 2001 р. до Белграда прибув секретар МТКЮ Ганс Холтуйс, щоб передати югославському уряду ордер на арешт Мілошевича. Також він мав роз’яснити процедуру екстрадиції воєнних злочинців та співпраці з трибуналом відповідно до Правил процедури і доказування. Зокрема, там зазначено, що держава, заарештувавши обвинуваченного у воєнних злочинах, має повідомити про це секретарю МТКЮ і організувати процес передачі підозрюваного до трибуналу. Видачу можуть здійснювати відповідні державні органи та владні інституції. Процес екстрадиції Слободана Мілошевича зайняв декілька місяців і проходив під постійним міжнародним тиском. Якби не останній фактор, влада Югославії самостійно б на такий крок не зважилася. 

Президент Воїслав Коштуніца був проти подібного вчинку, а прем’єр-міністр Зоран Джинджич, відправляючи Мілошевича до Гааги, керувався виключно економічними інтересами Сербії. Для проведення реформ і демократизації суспільства необхідні були значні кошти, які надходили від Сполучених Штатів та міжнародних донорів. 

Упродовж першої половини 1990-х рр. Сербія перебувала під економічними санкціями США, про призупинення яких вперше заговорили у 1996 р. Тоді їх не відмінили, у Вашингтоні вважали, що Белград робить недостатньо для імплементації Дейтонських угод і співробітництва із МТКЮ. До повноцінного співробітництва країни почали повертатися тільки з 2000 р., коли санкції ООН, Європейського Союзу та США послабилися. 

Американська фінансова допомога була необхідна Сербії, аби відновити економіку і запустити реформи у державі. При цьому Косово і Чорногорія фінансову допомогу від США отримували регулярно. До Сербії гроші почали надходити на постійній основі тільки з 2000 р., але з виконанням чітких умов та дотриманням жорстких дедлайнів. У жовтні 2000 р. Конгрес схвалив надання економічної допомоги на наступний 2001 р. у розмірі 100 млн. доларів, які Белград мав отримати двома частинами. Для цього Сербія мала активізувати співпрацю із МТКЮ та видати до Гааги воєнних злочинців, зокрема Слободана Мілошевича. Перша частина грошей мала надійти до Белграда до 31 березня 2001 р., далі фінансування залежало від оцінки зусиль, зроблених Сербією. 

15 березня 2001 р. на слуханнях підкомітету з європейських справ Комітету закордонних справ Сенату США було підтверджено надання економічної допомоги Белграду до 31 березня того ж року. Подальше надходження коштів мало визначатися вже після цієї дати. Президент Сполучених Штатів Джордж Буш-молодший мав підписати відповідний наказ, враховуючи декілька важливих факторів. По-перше, співробітництво Сербії із трибуналом та надання слідчим МТКЮ доступу до державних архівів Югославії. По-друге, передача обвинувачених у воєнних злочинах і сприяння їхньому затриманню. По-третє, імплементація статей Дейтонських мирних угод, припинення фінансової, політичної і безпекової підтримки сепаратистів у Республіці Сербській. По-четверте, реалізація політики поваги до національних меншин і забезпечення верховенства права.

Президент Югославії Воїслав Коштуніца відмовився співпрацювати із трибуналом, назвавши його незаконним і політично заангажованим. Він також поставив під сумнів законність підписання Дейтонських угод. З таким рішенням не погодився голова сербського уряду Зоран Джинджич, який розумів важливість отримання фінансової допомоги від США. Без цих грошей проводити комплексні реформи у Сербії було важко, як і займатися демократизацією суспільного життя.

Після арешту Слободана Мілошевича та пред’явлення йому обвинувачень від МТКЮ почалося узгодження процедури екстрадиції колишнього президента до Гааги. Уряду Югославії та уряду Сербії необхідно було вирішити низку процедурних питань, а також проявити політичну волю щодо видачі Мілошевича. 

Уряд Зорана Джинджича і президент Воїслав Коштуніца робили акцент на розслідуванні причетності Мілошевича до корупції, політичних вбивств, фальсифікаціях на виборах та на нецільовому використанні державних коштів. За такі злочини колишнього президента мали судити у Сербії, але в МТКЮ наголошували на негайній передачі Мілошевича до Гааги. Зробити це заважало відсутність відповідного законодавства. Конституція Югославії забороняла екстрадицію югославських громадян до іноземного суду. Окрім того, не існувало окремого закону, який би регулював таку процедуру. Сербія не підписала угоду про співпрацю із трибуналом і не визнала його статут, що ускладнювало відправку Слободана Мілошевича до Гааги. 

Проєкт закону про співробітництво Сербії і МТКЮ обговорювався і розроблявся декілька місяців, потім був переданий до Скупштини Сербії, де його розгляд заблокувала Чорногорська соціалістична народна партія. Її лідер Предраг Булатович був давнім соратником Мілошевича і виступав проти його відправки до трибуналу. Через спротив партії Булатовича законопроєкт був відхилений парламентом, у відповідь на що Кабінет міністрів Югославії затвердив указ про формалізацію співпраці із МТКЮ. Це відкривало шлях до передачі колишнього президента до міжнародного суду. 28 червня 2001 р. Конституційний суд призупинив дію цього документу, заявивши, що він є неконституційним. Уряд Сербії з таким рішенням не погодився, посилаючись на Конституцію Сербії. У той же день Зоран Джинджич віддав наказ відправити Мілошевича до трибуналу. Його з Белграда перевезли до Тузли, а там літаком доставили до Гааги. 

Прем’єр-міністр Джинджич, виступаючи перед ЗМІ, заявив, що змушений був відправити Мілошевича до МТКЮ. Якщо б він цього не зробив, то це мало б негативні наслідки для Сербії та Югославії. Насамперед, це загрожувало поновленням міжнародної ізоляції країни, а також поставило б під питання надання фінансової допомоги від США і країн-донорів. Рішення прем’єра розкритикував президент Коштуніца, партія Предрага Булатовича вийшла з урядової коаліції югославського парламенту, федеральний прем’єр-міністр Зоран Жижич подав у відставку. Своєї посади позбавився і прем’єр Сербії Зоран Джинджич. Утім, федеральний уряд невдовзі знову був сформований за участі попередніх учасників. У Сербії коаліційний уряд знову очолив Джинджич, відносини якого із президентом Югославії Коштуніцею стали досить напруженими. 29 червня 2001 р. у Брюсселі пройшла міжнародна конференція донорів для Югославії, де учасники домовилися зібрати на відновлення країни 1,25 млрд дол. США. 

Хто наступний?

Колишнього президента Союної Республіки Югославія судили за цілу низку воєнних злочинів, об’єднаних у два процеси – косовський та хорвато-боснійський. Серед обвинувачень були етнічні чистки, депортація, цивільного населення, злочини проти людяності, серйозні порушення правил веденя війни і недотримання Женевських конвенцій. Пізніше до цих обвинувачень додали організацію та скоєння геноциду, встановлення політичного контролю над сербською поліцією та силами Югославської народної армії, які виконували безпосередні накази Мілошевича щодо етнічних чисток та інших злочинів проти несербського населення. 

Суд над Мілошевичем почався 12 квітня 2002 р. зі звинувачень у воєнних злочинах в Косові. Потім Офіс прокурора перейшов до зачитування фактів причетності колишнього югославського президента до злочинів у БіГ та Хорватії. Жодне з обвинувачень Мілошевич не визнав, і на досудових засіданнях повторював, що МТКЮ є нелегітимним судом. Він відмовився від адвоката, заявивши, що буде захищати себе сам.  

Видача Мілошевича започаткувала процес поступового розкриття сербському суспільству правди щодо причетності високопосадовців Сербії та Югославії до масових порушень прав людини на теренах колишньої Югославії. Тоді ж стали розкриватися конкретні імена тих, хто віддавав накази про вчинення злочинів. Так, 12 березня 2001 р. до Гааги самостійно відправився Благоє Сімич, один з військових лідерів боснійських сербів у 1991-1995 рр. Наступним до трибуналу був відправлений Міломир Стакич, колишній мер Прієдора, якого Офіс головного прокурора також звинувачував у воєнних злочинах. 

Вже після арешту Мілошевича 1 квітня 2001 р. військовий прокурор Югославії почав розкривати інформацію про причетність вищого керівництва югославської армії до злочинів проти цивільного населення. Тоді він оприлюднив список приблизно з 200 осіб, яких звинувачували у воєнних злочинах, скоєних у Косово. На фоні цього сербські та югославські ЗМІ почали активно писати про масові поховання косовських албанців, які знаходили слідчі трибуналу у різних частинах Косова. 

У Сполучених Штатах і у МТКЮ подібні дії югославської та сербської влади розцінювали як перші кроки до співпраці. Вже у 2002 р. уряд Сербії ухвалив статут МТКЮ, потім затвердив закон про співпрацю із трибуналом, у рамках якого підозрюваних у воєнних злочинах могли відправляти до Гааги. Утім, у Вашингтоні врахували попередній досвід тиску на Белград, тому кожні півроку переглядали ефективність виконання Сербією умов щодо співпробітництва із МТКЮ. Від цього залежало подальше фінансування реформ у країні, регулярні соціальні виплати населенню, покращення системи освіти, медицини, покриття дефіциту бюджету та реструктуризація зовнішнього боргу Сербії.