В мережевих військових бульбашках існує досить стала думка, що з точки зору піхоти наша війна попри всю її сучасність мало чим відрізняється від тих бойових дій, які мали місце на фронтах Першої Світової. Подібність з її суворістю та жорстокістю дійсно є. Але з точки зору військового управління, за останні три роки сутність піхотної тактики докорінно змінилась. І джерелом таких змін є поява на лінії бойового зіткнення масових, дешевих та ефективних технологій аеророзвідки.

Перш за все зроблю ремарку, що мова йде саме про розвідувальні мультикоптери та БпЛА літакового типу. Ударні БпАК – всього лише спроба компенсувати якісну артилерійську школу та дефіцит артилерійських засобів. Звісно ударні дрони мають перевагу в ураженні рухомих об’єктів, але в артилерії є достатньо методів ураження цієї категорії цілей. Знову ж таки, для розкриття повного потенціалу цих давно винайдених засобів в нас не вистачає кадрових та матеріальних ресурсів.

Наразі унікальна роль безпілотних систем на полі битви ще не реалізована. Повністю вона себе зможе проявити з початком масового використання дронів-носіїв, а ця технологія тільки-тільки з’являється на фронті, а живе переважно в уяві інженерів та амбітних командирів. Можливість сковувати логістику чи уражати різко виникаючі цілі противника на недосяжних для звичних вогневих засобів глибинах створить прецеденти самостійних комплексних операцій БПС, а не випадки заміни класичної високоточної зброї дешевшими засобами з радіокерованою начинкою.

Революцією у веденні бойових дій стане масова поява у тактичних бойових порядках дистанційно керованих наземних бойових платформ. Тоді нарешті буде звершена мрія про заміну безцінних живих людей в піхотному строю на бездушні сервоприводи з кулеметами. Сміливі рішення, які є зараз, надто дорогі, щоб дозволити їх масове застосування піхотними командирами. Крім того способи зв’язку в них надто ненадійні, щоб держава розбудовувала індустрію довкола них.

Таким чином, мова піде більше про «Мавіки», менше про «Лелеки» з «Фуріями», але основа частина буде присвячена саме піхоті і її війні в умовах цілодобово висячої в небі радіокерованої небезпеки. В чому полягає різниця між тим як вчили наших полководців і з чим їм треба стикатись на сучасному бойовищі?

Наступ і оборона

Військовому мистецтву відомо два основні види бою – наступ і оборона. Цими двома способами дій досягають перемог у війнах. Вони крутяться довкола встановлених напрямків, рубежів, маршрутів, узгоджених за часом дій, вогневих ударів і з точки зору тактичного командира (комбат і нижче) є досить простими. Оборона є контрзаходом наступу і вибудовується відповідно до дій тієї сторони, яка бере на себе ініціативу – наступаючої. Тому більше про останню.

Звичний нам термін «штурм» є нічим іншим, як інструментом в руках старшого начальника на фоні загальновійськового наступу. Це взяття взводом піхотинців якогось, наприклад, ДОТа, який міг би знизити динаміку наступу бригади. Те, що ми і противник цей додатковий спосіб дій активно використовуємо для досягнення наступальних задач – і є основною відмінністю від класичної тактики піхотного бою.

Як було влаштовано раніше?

Успішний наступ – це результат плідної роботи командирів та штабів всіх рівнів. Це правильність аналітичних висновків відділу планування, це вірність даних розвідки щодо характеристик ОВТ противника, бойового порядку, тощо. Це потужна акція, яка для успіху потребує всіх етапів підготовки. Сама підготовка підрозділу до бою схожа на стрільбу. Командир задає вихідні умови, готує всі щаблі управління до певного порядку дій, щоб в герцю пустити цей план в дію. Під час бою він не може вплинути на свої підрозділи, вони будуть дотримуватись тих установок, які їм дали перед початком руху. Можна лише застосувати резервні вогневі засоби по різко виникаючим цілям або ввести резерви запланованими маршрутами на визначені рубежі.

Таким чином ключовий етап підготовки — організація піхотних підрозділів — зводився до висування на певний рубіж (до передніх траншей, наприклад), шикування навпроти драбин, вказання бійцям напрямку наступу і вирішального свистка людини в червоній фуражці, за яким слідувало повне напруження сил і засобів, рух полем в двійках, досягнення цільового рубежу та розвитку успіху далі. Звісно, обстановка диктує свої умови, тож є багато видів наступу, суть яких зводиться до виконання дуже простих завдань великою кількістю підрозділів: рухайся з вогнем від рубежу до рубежу, пророби прохід в мінному поліі рухайся далі.

Без можливості безпосередньо спостерігати за полем битви та бачити дії противника в глибині, полководці ганяли війська на навчаннях, штаби винаходили формули та числові показники динаміки просування, щільності вогню різних засобів, успішності тих чи інших дій. Усе аби розуміти стан виконання завдання, спираючись на стрілку годинника, без реальної картинки з поля бою. А наступальні завдання з взяття важливих об’єктів та рубежів на місцевості виконувались відповідним чином на широкій смузі наступу. Через це основними інструментами оборони були не окремо встановлені позиції, а цілі лінії траншей та вогневих споруд, покликані зустріти розгорнутий піхотний підрозділ таким самим розгорнутим бойовим порядком, але в вигідних умовах фортифікації.

У відсутності активної глибокої розвідки, командири в плануванні та організації покладались в основному на ту інформацію, що поступала до них від системи розвідки на передньому краю (спостерігачі в окопах та на висотах, окремо висунуті вперед розвідувальні групи) та на власне розуміння стратегії та тактики противника. Достеменно розібратись, що відбувається за найближчим пагорбом чи посадкою було неможливо. Ще якесь висування бронетанкових колон цілком реально було виявити літаками-розвідниками чи з висот, але точність та швидкість передачі цих даних була, звісно, обмеженою.

Так само управління підрозділами виглядало зовсім інакше. Командно-спостережні пункти намагались розміщати на місцевості, яка б забезпечувала якесь спостереження за полем бою, або командири здійснювали управління взагалі з бойових порядків підпорядкованих підрозділів. У відсутності сучасних засобів спостереження і зв’язку, під час бою приходилось покладатись на інформацію, яка надходила з відтягнутих в ближчий тил пунктів радіотелефонного зв’язку, а до них дані і розпорядження доносились посильними. Підрозділ в своїй смузі знаходився фактично ізольований від сусідів, маючи більш-менш стійкий проводовий зв’язок тільки зі старшим начальником. Це суттєво впливало на гнучкість та оперативність системи вогню, управління підпорядкованими підрозділами.

Вогневе ураження суворо планувалось та узгоджувалось за місцем та часом. Більшість з тих засобів, які ми використовуємо зараз, були призначені для батарейної стрільби. Коли артилерійський взвод чи батарея розміщувались на одному місці та вели вогонь майже за єдиними установками не стільки по цілях, скільки по рубежах і районах. Управління вогнем здійснювалось зовсім інакше. Наприклад в наступі вогонь планувався похвилинно за рубежами. Піхота рухається вперед, а арта зміщує свою стрільбу глибше. Для здійснення прорахунків часових показників використовувались вже згадані напрацювання штабів — нормативи. А для планування вогню в обороні застосовувалась відома по оцінці противника динаміка його просування та порядок дій в наступі.

У артилерії є дуже багато способів вести вогонь. Це і потужні вогневі вали, і вогневі пошуки, які зводились до методичного пропрацювання квадрату вогнем у надії в щось влучити. Найголовніша особливість того часу була в тому, що розвиток обстановки слабко впливав на вогневе ураження. Останнє було заплановано заздалегідь і здійснювалось, як у випадку з піхотою, виключно згідно попереднього плану. Звісно певні засоби перебували в резерві, але основна вогнева міць залишалась некерованою. Також арта була фактично сліпа. Без проводового або стійкого радіозв’язку з коректувальником, вона була нездатна уразити будь-яку ціль, що з’являється поза межами планових цілей.

Оперативний простір

Росіяни дуже люблять в своїй пропаганді згадувати цей термін. Увірватись у простір поза бойовими порядками піхоти це суттєва перемога. На ділі це значить, що можна розвивати успіх глибше взагалі без опору. На момент введення цього поняття, командири підрозділів усіх рівнів в дійсності мали дуже обмежені можливості розвідки та управління, про які ми говорили вище. Якщо підрозділ проривається за межі запланованих вогневих рубежів, цілей арти, глибше за рубежі розгортання резервів та бронегруп, розгорнуту оборону, оглядові райони розвідки, зупинити його може тільки втрата власних наступальних можливостей, недоцільне розтягнення власних бойових порядків. Час, який потребувався для отримання, опрацювання та застосування розвідувальних даних був надто великим. Поки гармати будуть перенаведені, а резервні підрозділи отримають нові ввідні, противник вже міг би опинитись в зовсім іншому, непідготовленому місці.

На цьому, власне, і базувалась геніальність бліцкригу. Прориваючись у оперативний простір, заздалегідь підготовлені до цього успіху з’єднання одразу відновлювали наступальні можливості в тилових районах противника, заганяючи туди наступні військові частини, а успіх розвивався оперативними масштабами без упину.

Як і сто років тому, питання підготовки бою залишається вкрай важливим. Найбільшу свою оперативність загальновійськовий резерв командира набуває тоді, коли він заздалегідь вивчив маршрути висування, чітко знає всі свої задачі. Найбільшу ефективність має підготовлена система вогню, засоби в якій розподілені на ймовірних напрямках наступу і для влучної стрільби їм потрібно дещо змінювати установки, а не напрямок стрільби в цілому.

Змінилось одне — в небі висить велика кількість спостерігачів і дає поточну картинку прямо на командний пункт.

Термін оперативної глибини — це архаїка в тому розумінні, який в нього вкладається. Вже не залишилось місця за бойовим порядком піхотних підрозділів, яке було б невидимим для абсолютно всієї системи вогню та управління підрозділів, частин, з’єднань. Прориваючись в глибину, підрозділ стикається майже з таким самим опором, що і діючи перед переднім краєм.

Як змінились описані аспекти?

Підготовка бою — це ціле мистецтво. Найскладніша його частина — добитись повного розуміння усіма елементами бойового порядку їх ролі і місця, плану дій. Для проведення таких масштабних дій як наступ, потрібно елементарно пошикувати людей на рубежі переходу в атаку і вказати напрямок дій. Зараз, за умови коли будь який рух в ближньому тилу противника видно засобами розвідки не тільки командира бригади, а й навіть комбата, завести піхоту в траншеї і методично ставити їй задачі — просто неможливо. Це буде виявлено заздалегідь та вжито контрзаходів.

Те саме стосується висування броньованих колон і їх подальшого розгортання. Щоб підготувати таку акцію, треба десь зосередити техніку, провести водіям рекогносцировку маршрутів та самого поля бою. Саме висування буде помічено розвідувальними дронами літакового типу і уражено відповідними далекобійним засобами, які отримують інформацію про активність противника в прямому ефірі. І, говорячи про отримання інформації, мається на увазі не старшого начальника, що отримує шифровані радіоповідомлення від свого добувчого органу розвідки, а саме пряму передачу стріму на КСП дивізіону, батареї або взводу.

Таким чином, сама підготовка таких масштабних заходів як наступ елементарно стала неможливою в своїх найкритичніших аспектах. Масштабне висування стало надто ризикованим, щоб вживати цей метод як основний.

Куди більш ефективною стала робота, очевидно, розвідки. Дещо розберемось в цьому. Є два основних види розвідки: підслуховування та спостереження. Відповідно є якісь спостерігачі, що вибудовують елементарний кістяк системи розвідки в підрозділі. У комбата, наприклад, це розвідка підрозділів переднього краю, спостерігачі рот та взводів, що чергують біля засобів зв’язку та передають ту інформацію, яку здатні почути чи побачити і яка здається їм критичною. А також окремий взвод розвідки, який може висуватись вперед та здійснювати ідентичні заходи на більш ефективній глибині, розвідувальне відділення артилерійського підрозділу, яке веде спостереження з висот та корегує артилерію. Два останні додаткові способи потребують особливого рельєфу та обстави для їх реалізації. Такі фізичні та тактичні обмеження не розповсюджуються на безпілотники. Вони вже знаходяться на висоті, вони автоматично ведуть розвідку з-поза переднього краю, не ризикуючи людьми-розвідниками, вони мають більш просунуті засоби спостереження для здійснення його вдень та вночі.

Порядок передачі розвідувальних даних став куди більш гнучким та оперативним. Якщо раніше інформація записувалась в журнал і згодом передавалась старшому начальнику, а негайні доповіді про найважливіші рухи противника надавались на вузли зв’язку (які мають своєї обмежені пропускні можливості), і вже звідти розходилась піхотним командирам та вогневим засобам. То зараз всі добуті результати спостереження негайно опиняються у начальника, а також дублюються усім адресатам, які потребують її і підключені до стрімінгових платформ. Час, необхідний для передачі даних, скоротився до секунд, уточнення даних стало вкрай швидким, а місцями навіть можливим.

Це суттєво знижує ефективність старих стилів планування, які спирались на знання порядку дій противника у тих чи інших видах бою. Неможливо розраховувати на те, щоб перехитрити якісь заздалегідь заплановані контрзаходи, коли кожен рух твого підрозділу видно як на долоні.

Сучасні умови, які нав’язують нам розвідувальні БпЛА, диктують концептуально нові підходи в управлінні військами і більше, ніж нам може здаватися. Ми вже говорили про те, що основні види бою раніше обертались довкола декількох рубежів, напрямку, дуже простих дій виконавців. Зараз обстава виглядає зовсім інакше. Грубо кажучи, без урахування заходів підготовки, тактичне управління раніше зводилось до того, щоб пошикувати батальйон в бойовий порядок, дати свисток та контролювати виконання запланованих заходів, віддавати вогневі завдання черговим вогневим засобам по виникаючих цілях. Зараз тактичне управління схоже не на ремінісценцію верденського бойовища, а на ті методи, якими керувались елітні підрозділи типу рейнджерів та дельти-форс двадцять-тридцять років тому. Планування дещо спростилось, а процес керування боєм став значно комплекснішим.

Через високу ризиковість класичних дій, підрозділи застосовують штурми та вибудовують оборону відповідно до цього способу дій. Наступальні задачі, з точки зору солдата, перестали бути простими діями, де треба бігти вперед та виконувати вказівки. Натомість зараз від солдата потребується висока універсальність та вміння діяти в умовах підвищеної кількості одночасних задач. Управління ускладнилось, маршрут руху зараз являє собою складну путь з цілою купою орієнтирів та нюансів. Управління боєм значно звузилось в масштабі з цілих районів до окремих груп, де командири різних рівнів планують та контролюють такі заходи, які раніше планувались би не вище рівня командира штурмового взводу. Причина цьому в зміні логіки передачі розвідувальних даних. Там, де раніше батальйон в наступі протистояв би роті, тепер навіть відділення протистоїть усій системі вогню військового з’єднання перед собою. І навпаки. Тобто тактична задача реалізується тактичним підрозділом, але забезпечується оперативним начальником. Раніше таке було неможливим просто через зайнятість засобів та неможливість швидко передати (а то і добути) інформацію. Щоб ще простіше пояснити, система спостереження раніше мало коли сягала глибини більшої, ніж найближчий пагорб чи чагарник. Таким чином план зводився до того, щоб спрогнозувати рух противника і вчасно відкрити по ньому вогонь, віддаючи вогневі завдання резервним засобам в короткому проміжку бою по цілям, які видно тим самим добувчим органам, що не можуть зазирнути за пагорб.

Таким чином система вогню підрозділу весь час перебуває в стані готовності до виконання нових вогневих завдань. Коли ми згадували про зайнятість вогневих засобів малась на увазі наступна логіка. Переведення артсистеми на іншу ціль потребує часу. В умовах, коли інформація про рух противника приходить з запізненням в принципі, а команда на відкриття вогню має технологічну затримку, виключно важливим фактором стає вчасність відкриття вогню, яку можна спрогнозувати (і відповідно спланувати вогонь) нормативами, а ті в свою чергу потребують відповідної статутної обстановки. Тож спланований на якийсь загороджувальний вогонь засіб потрібно залишати наведеним на свої установки, а не розпорошувати систему вогню по різко утворюваним завданням. Для останнього в кожному підрозділі є чергові вогневі засоби (умовно резервні), на яких виконання цих задач і покладається. І це цілком логічно: противник може виманити систему управління напружити всі свої засоби у напрямку демонстративного наступу, а основні сили кинути туди, звідки гармати будуть відведені. Наразі це виглядає інакше. Система спостереження з легкістю здатна заздалегідь виявити накопичення противника та рівноцінно відреагувати як на демонстраційні, так і на дійсні дії. Тому планування вогневого ураження зводиться до виділення підрозділу якихось засобів, або їх перенаведення з спокійніших напрямків.

Такі зміни стосуються і точності ураження. Тепер не має потреби витрачати божевільну кількість снарядів на вогневий пошук, пропрацьовуючи методично квадрат. Ціль в тилу буде виявлена та уражатиметься до тих пір, поки не буде знищена. Цим, наприклад, пояснюється зміна моди місць для відпочинку з бліндажів на одиночні «нори». Бліндажі, які здатні побудувати піхотні підрозділи, розраховані як раз на такий спорадичний блукаючий вогонь: «Накат бліндажу повинен витримувати пряме влучання снаряду ствольної артилерії» — це, очевидно, не є актуальним в умовах, коли ствольна артилерія буде продовжувати уражати об’єкт до тих пір, поки від нього не залишиться кратер з обвугленими стирчаками. Натомість множина «нір», вирита на все відділення робить ураження дальнобійними засобами марною: на кожну «нору» потрібно виключно точне влучання, на що може піти весь добовий боєкомплект.

Те саме стосується й абсолютно всіх переміщень та зосереджень, які потрібно проводити в тилу для підготовки боїв. Бойові одиниці, якими оперують командири для виконання задач, сильно зменшились як раз у зв’язку з тим, що перебування великого організму на одному місці елементарно фатально. Для подолання мінного поля механізованим підрозділом в наступі потрібно підігнати машини розмінування або відповідно підготовлений особовий склад, вишикувати наступаючі підрозділи на бойових машинах в похідний порядок, дочекатись поки всі з’їдуться. Далі, проїхати маршрутом з однією швидкістю, розгорнутись на рубежі розгортання, спішитись на відповідному рубежі, стати перед мінним полем та очікувати поки сапери (або «УРка») його розмінує, і тільки тоді, після проведення всіх цих поперемінних заходів статики та динаміки, приступити до вирішального ривка в бік передових траншей противника. Десь на етапі, коли командир батальйону буде чекати своїх розміновувачів чи відстаючу роту, китайський «Мавік–3» в руках піхотинця батальйону навпроти виявить скупчення. Начальник артилерії бригади віддасть наказ на ураження, а розрахунок ствольної артилерії бачитиме ціль в прямому ефірі з усіма необхідними орієнтирами на місцевості, спостерігатиме за ефективністю ведення вогню. Тотальна скованість в діях відносно великих підрозділів на статутній для них ширині смуги відповідальності змушує каналізувати застосування наступальних (а відповідно і оборонних) спроможностей, зменшуючи підрозділи, виконуючі класичні наступальні задачі, до рівня відділення.

Каналізування дій піхотних підрозділів на сучасному полі бою

Коли автор вчився військовій науці, найскладнішою місцевістю для ведення бойових дій вважались міста. Вузькі та прямі вулиці, відділенні одна від одної непрохідними перепонами у вигляді будинків та їх руїн, ізольованість від сусідів, потреба рухатись дрібними групами різко знижували наступальну ефективність будь якого, навіть талановитого, полководця.

Основна відмінність боїв у місті від класичних видів бою полягає в наступному. Для просування вглибину неможливо просто розбити передові бойові порядки противника та увірватись у «оперативний простір». Натомість за кожну сотню метрів треба битись, зіштовхуючи всю глибину своїх сил з усією глибиною сил противника, а не з його перпендикулярно виритими траншеями. Тобто ізольовані від сусідів стрілецькі відділення мають рухатись відносно прямими вулицями, від будинку до будинку, штурмуючи такі самі стрілецькі відділення, за якими їх очікують інші такі самі підрозділи.

Справді відчувається різниця з класичним наступом, коли переважаючий в три рази підрозділ має подолати лінію траншей, прикриваючи себе зосередженим вогнем по відкритих на місцевості цілях, та далі рухатись пустими полями аж поки критично не розтягнеться? Саме така каналізованість — зштовхування сил на вкрай вузьких ділянках місцевості, які повністю обмежують маневр — притаманна нашій з росіянами війні і значно ускладнює її. Піхоті відомо три види маневру: обхід, охоплення та відступ. Канали, по яким відбувається просування, повністю виключають будь який з цих варіантів, залишаючи лише один шлях — безальтернативну жорстоку борню за кожну сотню метрів лоб в лоб вздовж лісосмуг та окремих траншей.

З точки зору тактики, бої за «посадки» нічим, в своїй важкості та вимогливості до управлінської майстерності, не відрізняються від надскладних жорстоких міських боїв. Маневр виключений, вся система вогню зосереджена на маршруті підрозділу, який неминуче стикається з безмежною кількістю ешелонів оборони, створених з таких самих малих груп, як і він. Це абсолютно новий вид ведення бойових дій, непритаманний жодній з війн минулого, до якого українці напрочуд швидко адаптувались, спромігшись власними обмеженими силами стримувати противника, що привалює чисельністю, наносячи йому недопустимі для здорового глузду втрати. Вплив масовості дешевих розвідувальних дронів на можливість проведення необхідних етапів підготовки бою, особливості його ведення, обумовив серйозну концептуальну зміну у тактиці дій підрозділів:

В сучасній війні піхотний бій ведеться не в напрямку, а за маршрутом.

Висновки

Такий (вже) простий засіб як, грубо кажучи, іграшковий китайський дрон впливає на способи та засоби дій підрозділів більше, ніж це може здаватись. Сучасні технології змінили методи управління, сутність бойових дій, вимоги до ведення бою більше, ніж ми собі навіть можемо уявити. Ми повинні змінювати поле бою або власні погляди на ведення бойових дій відповідно.

Є два шляхи, якими можливо розвиватись в умовах сучасної доступності дистанційно керованих технологій. Перший з них полягає у дотриманні старих перевірених тактик, та їх застосування на всю потужність. Методами, описаними в бойових статутах, полководці минулого здобували перемоги у війнах. Вони відносно прості, але потребують якісного застосування інтелектуального потенціалу штабів, а при вдалому виконанні гарантують високу динаміку розвитку просування, дозволяючи нам уникати жорстоких боїв без суттєвого просування. Але при невдачі так само змушуватимуть нас вживати надзусиль для ліквідації успіху противника. Для цього потрібно насичити піхотні військові частини універсальними та потужними засобами радіоелектронної боротьби, забороняючи противнику будь-яке застосування транслюючих розвідувальних БпЛА. Ми не хочемо залишатись без свіжих даних з переднього краю. Тому розвиток безпілотників в умовах тотального радіопридушення має значно загостритись на застосування тих рішень передачі інформації, які забезпечать стійкість зв’язку в складних умовах.

Другий шлях це створення потужної індустрії навколо ударних та розвідувальних безпілотних засобів, розбудова інфраструктури зв’язку для них. Вже зараз дрони-розвідники, дрони-камікадзе, дрони-перехоплювачі та навіть наземні бойові дрони стають звичною справою для сучасного поля бою. Фактично на фронті ведеться боротьба на новому – радіоелектронному – бойовищі, де засоби знищують один одного, будучи вже не допоміжними, а критичними для виконання завдань, покладених на Сили Оборони. Тому, як і в випадку з будь-яким озброєнням, ми повинні уніфікувати застосовувані засоби, що дозволить нам масштабувати тактичні підходи в цій площині до оперативного та стратегічного рівнів, розбудовувати школу безпілотних систем.

Особиста мрія автора — бачити в жорстоких боях на передньому краю тільки адаптовані універсальні радіокеровані засоби, міряти поле бою ампер-годинами та герцами, а не людськими життями і власною совістю. Для цього нам потрібні організаційні рішення, чітке усвідомлення задач, вирішення яких ми покладаємо на дрони, створення відповідної ієрархії.

Сподіваємось, що гідні офіцери-новатори сучасності не складуть рук у справі адаптації інституційних основ війська для підвищення його ефективності на багатовимірному полі бою. А пасіонарні активісти та державники забезпечать воєнну машину усіма необхідними засобами для забезпечення її переваги у технологічній боротьбі. Вибір же шляхів розвитку армії залишимо полководцям сучасності, а їх оцінку — історикам майбутнього.