Здавалося, маленька безневинна тваринка, але чомусь їх і змій я боюся понад усе.

В одній з наших поїздок в Маріуполь першою зупинкою були танкісти. Нам вдалося у них переночувати і ми дуже довго говорили про все на світі. Це зараз вони забезпечені всім на світі і сплять на білих простинях, а тоді ми говорили про жахи війни коли вона ще тільки починалася в 2014 році. Тоді вони спали хто де міг, переважно в якихось трубах чи дамбах. Знімали взуття, десь, раз на місяць, коли було більш – менш спокійно і приїздила баня. Навіть в укриттях не роззувалися. Бо якщо задрімнеш, можеш прокинутися від лоскоту мишачих укусів.

Колись поїхали ми відвозити морпіхам машину. Це була зима, напевно, і збиралися ми в поїздку хвилин 40, тому про светри і теплі речі геть забули. І ще, як згадаю аж трусить, у нас зламалася пічка. Тоді всі 980 км ми обмотували ноги чим могли і грілися як тільки можна. Так швидко ми ще ніколи не доїжджали до Маріуполя.

Хлопці вже чекали нас з великим чайником чаю і якимись дуже дорогими цукерками. Грілися ми в командирському бліндажі – землянці з усіма на світі зручностями (wi-fi, розетки, пічка). Всілися ми з Юлею на ліжку, пили чай з цукерками крутилися і щось дуже жваво обговорювали. Хлопці ж, чомусь у весь час перелякано дивилися то на нас, то на стелю і так всю розмову. Коли ми вийшли з бліндажу нам розказали, що у нас над головами бігало стадо мишей. Вони їх вибирають звідти відрами, але вони ніяк не зникають.

Так більше ніколи я не заходжу в бліндажі(