Питання воєнних злочинів та притягнення російських воєнних злочинців стало для України актуальним під час Євромайдану та Революції Гідності. Режим Януковича через своїх поплічників у погонах чинив протизаконні дії щодо мирних демонстрантів, які боролися за майбутнє України.

Знадобилося кілька років, щоб про воєнні злочини та необхідність притягнення причетних до їх скоєння заговорили вже на міжнародному рівні. До того міжнародна спільнота, міжнародні правозахисні організації тільки чухали потилиці і думали… Але час прийшов, воєнних злочинців-росіян за геноцид, масові вбивства цивільних, депортації, фільтраційні табори, зґвалтування та фізичне насилля посадять. І не тільки виконавців – вони, по суті, пішаки у великій грі, в яку кремль вирішив зіграти на території України. Але путінська орда отримала по зубам, і буде отримувати далі, до нашої ПЕРЕМОГИ.

Нам варто підготуватися до того, що розслідування воєнних злочинів, відкриття справ проти причетних/підозрюваних буде тривалим, дуже тривалим. Це не один-два роки, це багато років. До цього слід готуватися і набиратися терпіння, а також до того, що керівництво нашої держави будуть звинувачувати у політизації судових процесів чи інших гріхах.

Міжнародне правосуддя на такі закиди здатне і постійно це робить. Далеко ходити не треба. Беремо Хорватію і Міжнародний трибунал по колишній Югославії, створений резолюцією РБ ООН у травні 1993 р. З самого початку було зрозуміло, що інституція ООН є не тільки карним, а й політичним інструментом у боротьбі із режимом Слободана Мілошевича.

Вже у 1997 р. в трибунал відправився перший підозрюваний у воєнних злочинах – Дарко Кордич. У росісторіографії його називають “першою жертвою трибуналу по Югославії”.

До початку 2000-х років розслідування, формування справ, судові процеси відбувалися досить повільно. Свідків було достатньо, фактів занадто багато, вони були суперечливими і кожен треба було доводити і розглядати окремо. У 1999 р. Головним прокурором МТКЮ стала Карла Дель Понте, яка до того була генеральним прокурором Швейцарії та головним прокурором по трибуналу по злочинам в Руанді. Тобто, свою справу вона знала і досвід роботи із складними злочинами – геноцид, етнічні чистки, депортація – мала.

По суті, при Дель Понте суди у МТКЮ стали проходити активніше, прискорилися розслідування злочинів, робота слідчих стала більш ефективною. Як і співпраця із урядами та керівництвом країн. Це при ній до Гааги у квітні 2001 р. був доставлений Слободан Мілошевич. Є різні версії цієї події та причетності до неї вищого керівництва Сербії – президента Коштуніци та прем’єра Джинджича. Видача Мілошевича не відбулася б без тиску трибуналу на Сербію та зацікавленість Джинджича мати європерспективу для країни.

Чи можна назвати це заполітизованістю? Може так, а може і ні. Трибунал, Дель Понте і Джинджич грали у свої ігри, які привели Мілошевича до Гааги, а згодом і до зали суду. На жаль, вирок остаточний йому не оголосили. Він помер у камері у 2006 р.

Дель Понте через смерть колишнього сербського диктатора зазнавала постійних нападів від рф та інших країн, бо вважали її занадто упередженою щодо постаті Мілошевича та його політики на посаді керівника Сербії у 1990-ті роки.

Мілошевич у тюремній камері помер, але слідчі довели, що він винний у низці воєнних злочинів, які реалізовували через своїх поплічників – Караджича, Младича, Плавшича….