Війна у повітрі: як рф розширює зону ураження в глибину України

Противник у прифронтових районах активно збільшує застосування засобів повітряного нападу — у першу чергу ударних безпілотників, як у кількості, так і у рівні їх технічних характеристик. Йдеться не стільки про «Шахеди»/«Герані», які також завдають шкоди, скільки про БпЛА оперативно-тактичного рівня, яких значно більше.

Промовистими є ряд уже давно не поодиноких ситуацій на сході України. Російський ударний БпЛА «Молнія» вартістю 300$ приніс на собі два FPV-дрони по 200$, що атакували цивільну інфраструктуру Шевченківського району м. Харків. FPV-коптер на оптоволокні поцілив в автомобіль у м. Краматорськ.

Ворожий дрон знищив мікроавтобус із цивільними на трасі до м. Слов’янськ. У м. Ізюм «Ланцет» уразив вантажівку за 50 км від фронту. Це події за доволі короткий період, що лише нещодавно просочилися у ЗМІ. Також у мережі противник постійно викладає відео-підтвердження знищеної української техніки чи об’єктів у десятках кілометрів від лінії прямого бойового зіткнення. Та й дійсно, у реальності кількість «успішних» (для противника) ударів з повітря є досить масштабною.

На рівні командування Сил оборони України віддаються розпорядження задля підвищення ефективності боротьби з ворожими безпілотниками, створюється новий рід військ — безпілотні системи протиповітряної оборони Повітряних сил ЗСУ, ростуть як на дріжджах підрозділи Сил безпілотних систем. І це є точно не зайвим. Але кожна формація має власне бойове призначення та завдання, відповідне озброєння, тактику ведення бою.

Ключовим фактором, який заважає реалізувати якісну системну протидію російським розвідувальним та ударним БпЛА на оперативно-тактичному рівні, є затягування прийняття рішення про створення штатних підрозділів ППО у складі армійських корпусів, про перехід на які вже нещодавно відрапортовано. Саме утворення відповідної ланки корпусного комплекту, за умови масштабування передового досвіду (застосування зенітної артилерії, ракетних комплексів ближнього та малого радіусу дії, БпЛА-перехоплювачів) підрозділів ППО бригадного рівня, дозволить корпусам у повній мірі самостійно вести бойові дії на певному напрямку, мати постійний склад, не відволікати увагу й ресурси бригад, що тримають лінію бойового зіткнення, і, як наслідок, забезпечити в смугах відповідальності корпусів (як у ширину, так і в глибину) надійне прикриття тилових районів і рокадних доріг, якими зараз стали вищевказані великі прифронтові міста та автомагістралі.

Про причини відтермінування такого очевидного наказу краще запитати у МО України. Водночас на прикладі 3-го армійського корпусу можна стверджувати, що в ППО Сухопутних військ є достатня кількість досвідчених командирів, навченого особового складу, ефективних підходів та відпрацьованих процедур для швидкого масштабування й нарощування спроможностей. Це, в свою чергу, потребує відповідних організаційно-штатних структур та забезпечення необхідними ресурсами для виконання завдань.

Зволікання з формуванням корпусних підрозділів ППО означає не лише втрату часу, а й втрату ініціативи в повітрі.