Війна рф проти України постійно демонструє, наскільки зовнішні фактори визначають перебіг воєнних дій, надання військової допомоги, розроблення санкцій проти країни-агресорки. Такі країни, як Сербія та Угорщина знаходяться в тісному контакті з кремлем, виступаючи своєрідними захисниками путіна та росії у світі. Не поспішає засудити дії кремля Туреччина, яка намагається і власні інтереси захищати, і стати «миротворцем» між Києвом та москвою.

Зовнішній фактор зіграв одну з ключових ролей і в розпалюванні війни в Україні, коли росія почала через медіа поширювати інформацію про притиснення російськомовного населення на сході нашої країни. І досі це є одним із ключових наративів у ЗМІ, які фінансуються та підтримуються рф. Подібного підходу щодо поширення дезінформації про притиснення представників різних націй пропагандистські медіа під контролем росії поширюють і на території держав, які входили до складу югославської федерації. І слово у слово подібну нісенітницю повторюють працівники інституту балканістики російської академії наук, російські журналісти і громадяни рф. Головна теза – Захід у 1990-х рр. почав нападати на сербів і їхнього лідера Слободана Мілошевича, називаючи їх злочинцями. Через те, що Сполучені Штати, Велика Британія, Франція, Німеччина та інші країни Європи стали на захист республік, що вийшли зі складу Югославії, рф клеймить їх і звинувачує у геноциді сербів, розвалі федерації і постійному втручанні у внутрішні справи країн, які входять до регіону Західних Балкан. Цікаво, що російська пропаганда мовчить про роль росії у формуванні міфу про “Велику Сербію” і етноконфесійних протиріч в регіоні упродовж ХІХ – ХХ ст., коли, як і зараз, Балкани знаходилися у сферах впливу різних держав. 

Століттями “господарями” тут були не самі балканські народи, а Австрія, Італія, Німеччина та Угорщина. Поступово до поділу Балкан на такі специфічні зони впливу долучилися Велика Британія, Росія, США, Франція. Кожна із зазначених держав мала власні інтереси у регіоні, які найбільше проявлялися під час військових конфліктів – світових воєн та Балканської кризи.

Насамперед, варто згадати про Австро-Угорщину, яка до Першої світової війни намагалася проводити самостійну політику у Західних Балканах. Після її розпаду у регіоні посилився вплив Німеччини. Також на початку ХХ ст. відбулась активізація політики інших держав. Так, Італія прагнула включити до свого складу все Адріатичне узбережжя Балкан. Велика Британія і США намагалися обмежити вплив Росії, яка шукала вихід до Середземного моря, встановивши контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Саме ці держави не підтримували ідею утворення єдиної південнослов’янської держави, оскільки для них було вигідним існування самостійних монореспублік. Це дозволило б не тільки протистояти впливу Росії, а й стримувати зростання сербського націоналізму та територіальних претензій інших держав.

На відміну від означених держав, Франція підтримала утворення Королівства СХС, шукаючи союзників для боротьби з Німеччиною. У цьому контексті Франція упродовж 1930-х рр. ініціювала утворення декількох антинімецьких блоків на Балканах. Таке співробітництво між Францією та Королівством СХС (пізніше Королівством Югославією) було зумовлено зв’язками сербської династії Карагеоргієвичів із французькими політичними колами. Німеччина ж мала міцні історичні зв’язки зі словенцями та хорватами, що забезпечувало постійну зацікавленість цієї держави Західними Балканами. Саме цей фактор сприяв закріпленню фашистського окупаційного режиму в роки Другої світової війни та створенню НДХ.

Після утворення федеративної Югославії у 1945 р. роль зовнішньополітичного чинника у внутрішньому житті держави посилилась. Це було пов’язано із початком Холодної війни, в якій Югославія була “буферною зоною” між Сходом та Заходом. Національне питання за таких умов було усунуте на другий план, а прояви міжетнічної напруженості всіляко придушувалися. Внаслідок цього у більшості республік почали виникати підпільні національні рухи, діяльність яких підтримувалась з-за кордону. Зокрема, у Хорватії були зроблені спроби відродити діяльність усташів за активної підтримки еміграційних угруповань в Аргентині, Німеччини, США. Албанців Косово підтримували Албанія та Македонія, а також мусульманські країни світу. Хорватія та Словенія отримувала матеріальну і фінансову допомогу з боку Австрії та Німеччини, що призвело до формування своєрідного економічного сепаратизму. Так, на початку 1990-х рр. саме економічний чинник сприяв визнанню незалежності Словенії та Хорватії країнами Західної Європи.

Особливу роль у поглибленні етноконфесійних протиріч між народами колишньої СФРЮ зіграли окремі політичні діячі. Найбільш яскраво це проявилося під час Балканської кризи кінця ХХ – початку ХХІ ст., у процесі розпаду федерації та у ході активних військових дій.

Слободан Мілошевич, Франьо Туджман, Алія Ізетбегович, Анте Готовіна, Радован Караджич, Ратко Младич стали виразниками інтересів своїх народів. Вони вміло використовували національне питання як засіб реалізації  політичних прагнень: ставили за мету утворення моноетнічних держав Ф. Туджман (Хорватія), І. Ругова (Косово), С. Мілошевич (Сербія); на зближення із країнами Західної Європи орієнтувалися М. Кучан (Словенія), Ф. Туджман (Хорватія). Фактор особистості мав вирішальне значення у ході збройних конфліктів на території Боснії і Герцеговини, Косово, Хорватії. Зокрема, С. Мілошевич, Ф. Туджман та А. Ізетбегович мали змогу зупинити ескалацію конфлікту та воєнні злочини, але не зробили цього, мотивуючи це відстоюванням територіальної цілісності та недоторканості своїх держав.

Варто пам’ятати, що для населення республік колишньої Югославії політичні та військові лідери були та залишаються національними героями. У першу чергу, це проявилось у масових акціях протесту проти арештів С. Мілошевича, А. Готовіни, Р. Младича та Р. Караджича тощо. Крім того, на державному рівні у Боснії і Герцеговині, Косово, Сербії, Хорватії провина тих чи інших осіб є лише частково визнаною. До того ж, це відбулось під сильним зовнішнім тиском і було зумовлено, у першу чергу, прагненням республік колишньої Югославії приєднатися до ЄС і НАТО, а також отримати фінансову допомогу для проведення внутрішніх реформ.

Балкани і надалі залишаються регіоном, яким намагаються володіти різні держави, нав’язуючи свою волю та бачення майбутнього розвитку. Наразі тут зіткнулися інтереси ЄС (головним чином, Франції та Німеччини), США, росії, Китаю, Туреччини, Угорщини. Проти дипломатії Євросоюзу та Сполучених Штатів, яка не завжди є злагодженою, колективно грають рф, Туреччина та Угорщина. Китай залишається тіньовим гравцем, який уважно стежить за тим, щоб його інтереси у регіоні не порушувалися. Як і у 1990-ті – на початку 2000-х рр. головною “злодійкою” Західних Балкан знову виявилася Сербія, яку очолює Александар Вучич. Його однодумцями за стилем правління та веденням зовнішньої політики є угорський прем’єр Віктор Орбан і турецький президент Реджеп Тайїп Ердоган. Усі троє вхожі до кремля, мають із його господарем постійні контакти. Сербія виступає дестабілізуючим фактором регіону, повністю ігноруючи офіційні заклики ЄС і США виступати проти рф єдиним західнобалканським табором. На стороні Вучича виступає Мілорад Додік, лідер боснійських сербів. який також не приховує свої проросійські погляди. Для рф зближення Сербії та Республіки Сербії із Угорщиною та Туреччиною є вигідним, бо так путін отримує можливість постійно розхитувати Балкани та Євросоюз.