Популярні
У тіні Требевича
(long read, very very long read)
Матеріал підготовлений Максимом Малиновським для Аналітичного центру балканських досліджень
Для більшості з нас війна на Балканах промайнула на екранах телевізорів далеким вихорем чужої, далекої та для більшості незрозумілої війни. Кадри жорстокості та страждань зачіпали за живе, проте, мало хто замислювався, що горнило тієї війни не оминуло і українців. Неприємною знахідкою став цей факт і для мене, але про це трохи згодом.
Під час перегляду документального фільму “Drzavna tajna” Семіра Халіловича (сина генерала Сефера Халіловича, нач.ген.штабу РБіГ) я відкрив для себе раніше невідомі сторінки Боснійської війни. Одна з яких – Операція “Требевич”. Але про все по порядку.
Загальновідомим є факт, що на момент початку війни, Армія Боснії та Герцеговини перебувала в зародковому стані, у той час було важко навіть назвати це армією. Серби переважали в усіх компонентах: озброєнні, важкій бронетехніці, авіації, живій силі. Ембарго світової спільноти на постачання зброї до Боснії лише підливало масла у вогонь сербських націоналістичних настроїв, створювало атмосферу безкарності та вседозволеності. Мало хто в тогочасному керівництві РС думав, що війна затягнеться на роки. Переважали переможні настрої та реляції. Боснію планували захопити швидко. Караджич під час своїх виступів з трибуни президії парламенту нарочито показово хизувався військовою міццю та сипав погрозами, генерали в думках уже ділили шкуру ще не вбитого ведмедя. Важко сперечатись, об’єктивні причини для такого оптимізму у сербів і справді були. Проте вони не врахували одного: волі боснійців до боротьби та жаги до свободи.
Жорстока реальність, що поставила ще зовсім молоду державу БіГ перед загрозою тотального знищення, змушувала тогочасне керівництво йти на екстраординарні заходи задля порятунку своєї батьківщини та свого народу. До лав армії брали усіх хто міг тримати зброю, не гребували і кримінальними та напівкримінальними елементами, яких було вдосталь у кожній колишній балканській республіці. Деякі з таких елементів мали у своєму підпорядкуванні вже давно сформовані банди, що подекуди налічували по декілька сотень озброєних бійців. Мало чим “похизуватись” і тогочасне Сараєво…
І справді кримінальний світ Сараєво 90-х був дуже яскравим, якщо це слово доречне у даному контексті.
Раміз “Чело” Делаліч (ходять чутки, що саме Делаліч здійснив сумнозвісне вбивство на сербському весіллі, що фактично дало початок війні)
Мушан “Цацо” Топаловіч
Ісмет “Чело” Байрамовіч (товариш Бошко Бркіча, того самого Ромео з Сараєво)
Юсуф “Жука” Празіна, відомий також, як Вовк з Ігману. Особистість дуже непересічна, але про це в іншій статті, якщо буде цікаво.
Ці люди були відомі усім у Сараєво. Молодь захоплювалась їх силою та грішми, дівчат приваблювала небезпека та солодке життя. Для багатьох вони були тогочасними Робін Гудами, а зворотній бік медалі помічали не всі, та і ризикувати, вступаючи у конфлікт з ними бажаючих не було. Кожен з них вже давно мав сформовану банду загартовану у розбірках. Кожен мав непоганий дохід від незаконного обігу зброї, контрабанди, проституції, наркотиків – типовому наборі криміналітету тих часів.
З початком війни та облоги Сараєво, їх банди органічно влились у склад армії БіГ. Фактично вони були легалізовані, отримали звання, керували бойовими підрозділами зі своїх “братків” і брали найактивнішу участь у обороні Сараєво.
Варто відзначити, воювати хлопці дійсно вміли. Найчастіше вони тримали найгарячіші сектори фронту, перебуваючи у постійних боях з військами РС. Сектори їх оборони: наприклад Аліпашино Поле – були абсолютно непробивні для атак сербів і вони зайвий раз навіть туди не потикались. Ключову роль вони відіграли і у зачистці контрольованої боснійцями частини Сараєво від сербських снайперів та інфільтрованих диверсійних груп на початку облоги. Керівництво Армії БіГ мало вдосталь проблем, тому з радістю доручило виконання брудної роботи Чело, Цацо і Ко. Серби для підсилення паніки та атмосфери террору серед населення, постійно закидали в місто своїх диверсантів, багато сербів добровільно виконували такі завдання(на початок війни в місті й досі проживала чимала кількість сербського населення). Стріляли звідусіль, з вікон будинків, дахів, шпарин. Потім зброя ховалась і диверсант ставав звичайним мирним мешканцем.
Цацо і Чело взялись за роботу із завзяттям. Помічених снайперів скидали з дахів, розстрілювали без суду та слідства, будь хто, кого запідозрили у неблагонадійності або симпатіях до сербів зникав назавжди. Частими були рейди в райони компактного проживання сербів у місті, де чинились розстріли, вбивства та грабунки. Під приводом боротьби часто густо зводили рахунки з колишніми ворогами та недругами. Беззаконня процвітало. “Відзначились” хлопці і під час відводу сербських військ Генерала Куканьяца з Тітових казарм у обмін на звільнення Алії Ізетбеговича, захопленого в Аеропорту Сараєво. Під час відходу колона зазнала обстрілу, багатьох солдатів розстріляли на місці і лише втручання генерала Дівіака (що був сербом за національністю, але не зрадив Батьківщину і став до лав оборонців Сараєво) врятувала решту від розправи. Зі свідчень самого генерала Куканьяца, він вже готовий був застрелитись, аби не потрапити в руки боснійців.
Проте ефективність у військовому сенсі приховати було нікуди. За короткий час місто було повністю зачищене від неблагонадійних, цивільні серби були або вбиті, або залякані та поїхали з міста самі. Керівництво БіГ високо оцінило хлопців: їм присвоїли звання генералів, а прості сараєвці, втомлені та змучені постійними обстрілами, чествували їх як героїв та захисників.
Не дивлячись на це, темні хмари вже почали збиратись над їхніми головами.
Час йшов, війна набирала обертів. Армія БіГ зміцніла в боях, почала розбудовуватись структура та органи управління, на фронті пішли перші перемоги.
Плин цих процесів почав оголяти проблеми керованості та дисципліни у військах. Генерали у штабах все чіткіше почали усвідомлювати, що керованість підрозділами згаданих польових командирів знижується. Вони виконували накази лише своїх командирів, тим самим підриваючи авторитет керівництва армії серед решти військ. В ході облоги Цацо, Чело та Ко повністю взяли під контроль усі контрабандні канали постачання у місто життєво необхідних речей та товарів, заробляючи на цьому шалені гроші. Будь хто, хто хотів залишити місто спочатку мав домовитись з ними. Не гребували вони і співпрацею з ворогом, який теж був не проти заробити на бідах простих людей. У ті часи, якщо ти мав вдосталь грошей, ти міг дістати що завгодно у Чело чи Цацо, в той час, як прості люди голодували.
Розуміючи проблему Штаб Армії БіГ тримав підрозділи бунтівних командирів по-ближче до лінії фронту, в певній мірі сподіваючись, що постійна участь у боях відволіче їх від безчинств, які все важче і важче було приховувати, як від простих жителів Сараєво, так і від міжнародних спостерігачів.
Серби тримали під контролем усі висоти навколо міста, єдиний район у який їм вдалось увійти та закріпитись була Грбавіца. Решта території східного берегу Міляцки контролювалась боснійцями або була суцільною лінією фронту. Не виключенням була територія, що прилягала впритул до Требевича, яку контролював Мушан Топаловіч. До війни населена переважно сербами, з її початком вона швидко обезлюдніла, а ті нечисельні жителі, що залишились, піддавались постійним знущаннями, тортурам, грабункам, згвалтуванням та вбивствам. Мушан тримав місцевість у залізному кулаці. Страти без суду та слідства носили постійний характер. Вбивали лише за те, що особа не була мусульманином. Керівництво рідко навідувалось на передову, тому від безкарності у багатьох остаточно злетів дах. Лише за найскромнішими підрахунками було вбито від 20 до 50 цивільних, не уникали гіркої долі і мусульмани, яких запідозрили у симпатіях до сербів.
Місцем страти були печери Казані – глибокі природні утворення біля підніжжя Требевичу. Трупи скидали прямо туди.
Специфіка місцевості робила печери невразливими для обстрілів сербів, які засіли на горі, бо перебувала у мертвій зоні підніжжя. Час від часу серби закидали боснійців внизу гранатами та накривали мінометним вогнем, проте ефективність вогню була низькою зі загаданих вище причин. Солдати Топаловіча показово проводили розстріли саме там, щоб серби чули крики жертв, які знаходили свій останній притулок на дні печери, з метою деморалізації.
Саме тут нам відкривається одна із печальних сторінок тієї жорстокої війни.
Після війни керівництво БіГ усіляко затягувало розслідування вбивств біля печер, зі зрозумілих причин. Проте під тиском міжнародного співтовариства таки дала дозвіл на ексгумацію тіл загиблих із печери. Саме після однієї із таких ексгумацій були вилучені тіла двох наших співгромадян. Спочатку вони були ідентифіковані, як серби, проте згодом під час розслідування та у ході розгляду кримінальних справ проти учасників тих подій виявилось, що це не серби, а молоде українське подружжя: Ганна та Василь Лаврови. Проведено ДНК-експертизи, що це підтвердили.
Як наші співгромадяни опинились там у той зловісний час, чим займались, залишається допоки невідомим. З матеріалів справи, нам постає жорстока картина їх вбивства в усіх деталях і подробицях, які я не буду тут приводити (інформація є у джерелах, які я викладу нижче). Виконавці з’ясовані та понесли покарання. Чи співмірне воно скоєним злочинам судіть самі. У переписці з боснійськими журналістами мені лише вдалось з’ясувати, що до війни Ганна та Василь жили у муніципалітеті Stari Grad. Вперше рештки їх тіл були знайдені у 1992 році у печерах Казані, та поховані на імпровізованому кладовищі на Кошевому полі. У 1998 році тіла було ексгумовано для повторної експертизи. Лише у 2004 остаточно підтверджено їх особи. Згодом було знайдено ще декілька фрагментів їх тіл, проте точної ідентифікації провести не вдалось, тому що зв’язатися з дочкою Ганни та Василя на жаль не змогли. Останнє місце де вона жила – містечко Prnjavor, звідки вона згодом виїхала до Сербії. Надалі її шлях губиться.
Наразі Ганна та Василь спочивають на кладовищі передмістя Сараєво – Miljevici.
Процедура ексгумації решти тіл припинена, коли вона поновиться також невідомо. Ніхто не зацікавлений ворушити минуле, яке висвітлює ганебні та страшні вчинки учасників тієї війни. Точна кількість жертв, що залишаються у печерах також достеменно невідома, але за свідченнями осіб та судячи з матеріалів кримінальних справ, що ведуться за фактами вбивств, їх там ще “дуже багато”.
Перша жертва війни – завжди людяність. Важко і боляче було читати про горе та страждання усіх невинних жертв тієї війни. Мої симпатії у тій війні завжди були на стороні боснійців, я це не приховую. Тимнеменш зло є злом, незалежно від симпатій та вподобань. Воно має бути засуджене, його потрібно дістати з темряви на світло, якби боляче це не було. Тільки так ми зможемо вберегтись від його повторення в майбутньому.
Ще ніхто не залишився непокараним за кров невинних. Кара Божа невідворотня.
Так сталось і з усіма фігурантами подій, про які я вам розповів. Кожен з них прожив решту життя по різному, хтось довше, хтось менше. Але усі вони закінчили погано. Нікому не потрібні були живі свідки, які занадто багато знали про ті буремні часи.
Раміза Делаліча вбили у 2007-му у Сараєво, за офіційною версією в ході “бандитських розбірок”. Справу закрили, вбиць не шукали.
Мушана Топаловіча вбили в ході спецоперації “Требевич”, яку проводив уже новий начальник генштабу армії БіГ Расім Деліч. Було залучено 3000 військових. Перед здачею встиг забрати з собою на той світ 9 поліцейських, які вбрали участь у затриманні та 8 цивільних заручників.
Жука Празіна закінчив у рові в Бельгії, кажуть його вбили боснійці, родичі його жертв.
Ісмет Байрамовіч прожив найдовше. Покінчив життя самогубством через власний стан здоров’я.
ПС: Якщо будете у Сараєво не полінуйтесь і провідайте Ганну та Василя на кладовищі, їм буде приємно, що про них не забули.
Джерела:
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
