За день до повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну президент Сербії Александар Вучич на зустрічі із принцом Монако Альбертом заявив, що його країна не ставатиме на жодну сторону в російсько-українському конфлікті. Свої слова Вучич пояснив військовим нейтралітетом Сербії, який остаточно не закріплений законами та конституційними змінами. Утім, сербський президент на це абсолютно не зважає, відверто шантажуючи Брюссель відмовою продовжувати переговори по Косово, підтримуючи і надалі відносини із країною-агресором, та закуповуючи зброю у рф та КНР. 

Законодавче обґрунтування

Наприкінці  2007 року за ініціативою президента Воїслава Коштуніци була затверджена “Резолюція Народної Скупштини про захист суверенітету, територіальної цілісності та конституційного порядку Республіки Сербії”, в статті 6 якої було заявлено про військовий нейтралітет Сербії. У документі зазначено, що це питання остаточно має бути вирішено на референдумі. 

Тривалий час це був єдиний документ декларативного характеру, яким сербська влада прикривалася для обґрунтування своєї зовнішньої політики. Упродовж 2010-х років декілька разів робилися спроби розробити відповідні закони, щоб офіційно закріпити військовий нейтралітет. 

Ще у 2009 р. з’явилися чернетки двох важливих для сербської зовнішньої політики документів – “Стратегії національної безпеки Республіки Сербія“ та “Стратегії оборони Республіки Сербія”.  Нові проєкти означених документів були розроблені у 2017 році, але тоді вони знову не були затверджені парламентом. Тільки 27 грудня 2019 р. Скупштина Сербії ухвалила “Стратегію національної безпеки Республіки Сербія“ та “Стратегію оборони Республіки Сербія”. 

Ключовим для зовнішньої політики країни є саме другий документ, де військовий нейтралітет визначено як оборонний інтерес Сербії, що виходить з її національних цінностей і інтересів, та міжнародного становища. Одночасно із цим у “Стратегії оборони…” зазначається, що так Сербія підтверджує своє небажання приєднуватися до будь-яких військово-політичних блоків, хоча це не забороняє їй співпрацювати із різними організаціями та країнами в оборонній сфері.

В документі в розділі 4.5. “Військовий нейтралітет Республіки Сербія” присутнє посилання на “Резолюцію Народної Скупштини про захист суверенітету, територіальної цілісності та конституційного порядку Республіки Сербії” (2007), яка визначила появу концепції військового нейтралітету країни. В цьому ж розділі прописані і основні напрямки оборонної політики Сербії – співпраця з Організацією договору про колективну безпеку; з державами-членами, які входять до цієї інституції, де Сербія має статус спостерігача; політичний діалог та практична співпраця з Північноатлантичним альянсом у рамках програми “Партнерство заради миру”; партнерські відносини і співробітництво із ОБСЄ, ООН, ЄС, багатонаціональними операціями із підтримки миру; співробітництво із державами-учасницями Руху Неприєднання.

Наявні документи мали б реалізовуватися на практиці, але Сербію важко назвати військово нейтральною країною. Про це багато разів говорили і сербські експерти, зокрема, Драган Лукович, Орхан Драгаш, Томіслав Джурін, Катарина Джокич, Боян Дімітрієвич. Останній, наприклад, вважає, що концепція військового нейтралітету характерна для періоду Холодної війни. Тоді це означало не приєднуватися ані до Північноатлантичного альянсу, ані до Організації Варшавського договору. 

Враховуючи, що Сербія позиціонує себе як спадкоємицю традицій Руху Неприєднання, створеного Й.Брозом Тіто у 1961 р., то військовий нейтралітет мав би інший вигляд. Тобто, не вступ до різних організацій, як мінімум. А Сербія є спостерігачем в ОДКБ, учасницею програми НАТО “Партнерство заради миру”. Окрім того, активно співпрацює із ЄС у оборонній сфері, проводить спільні військові навчання із рф, білоруссю, Республікою Сербською; закуповує зброю у рф та КНР. 

Якщо Сербія прагне до військового нейтралітету (зараз можемо говорити саме про прагнення, а не конкретний напрямок зовнішньої політики, хоча у Белграді думають по-іншому), то чому з 2007 р. не проведено референдуму, де обговорювалося б це питання. Необхідно внести і відповідні поправки до Конституції держави, але цього також немає. 

Можна припустити, що військовий нейтралітет не є реальною ціллю зовнішньої політики Сербії. Це просто зручна позиція влади, яка у такий спосіб виправдовує не бажання грати за встановленими міжнародними правилами, виконувати вимоги Євросоюзу, який намагається дотримуватися єдиного підходу щодо зовнішніх загроз та проблем. 

Уявний нейтралітет крізь російську призму

Якби Сербія обирала країн-гарантів свого військового нейтралітету, який цілком слушно буде назвати уявним, то вибір би зупинила на рф та КНР. Оскільки концепція військового нейтралітету, хоча доцільніше говорити про позицію військового нейтралітету, присутня тільки у планах керівників Сербії, то відповідно і країни, які були б гарантами, не обрані. Отут би сербським очільникам треба повчитися на українських помилках. Особливо щодо рф, вірити якій взагалі не можна. Але Вучич вірить, співпрацює, поглиблюючи відносини – від культурних і економічних до військових, політичних та енергетичних. Сліпа віра у сербсько-російське братерство виходить нашій державі боком.

Через уявний військовий нейтралітет Сербія перетворилася на троянського коня на Балканах. Країна, яка прагне стати членом ЄС, не приєднується до санкцій проти рф, називає війну в Україні кризою, уникає слів “війна”, “агресор”, “окупація”, “геноцид” у медіа. Вучич постійо повторює, що він та його держава не збираються відмовлятися від традиційної дружби та партнерств. Серед таких “традиційних друзів” Сербії значаться саме Китай та рф, і що це не заважає підтримувати цілісність України.

У перші тижні повномасштабного вторгнення Вучич, на заклик українського посла у Сербії Олександра Александровича засудити рішення про визнання Л/ДНР, відповів, що не збирається цього робити. Також сербський президент тоді спитав, чи подзвонив би посол своєму президентові, аби спитати, чи засудить Україна агресію великих держав проти Сербії.

У пана Вучича чи то спічрайтери і радники погані, чи він сам не добре знається на особливостях відносин між Сербією та Україною. Ще у 1999 р. Україна однією з перших засудила авіанальоти НАТО по території Союзної Республіки Югославія. І про це згадали і сербські медіа, цитуючи слова українського посла Олександра Александровича. В одному з коментарів Вучич сказав, що “…важливо бути сильним і достатньо міцними, та ні від кого не залежати“. 

Вучич або не помічає, що цей військовий нейтралітет фантазія, мрія, а не концепція, або не хоче цього помічати.  У зовнішній політиці Сербія  грає за правилами рф, поширює її наративи, вірить у “братську” дружбу. 

Ця балканська країна давно втратила самостійність у зовнішній діяльності. Господар кремля дозволяє сербській владі проводити євроінтеграцію, але не дає повністю наблизитися до Брюсселя. Про це свідчать і спеціальні розцінки на газ, і постійне постачання зброї, і спільні військові навчання, і відкриття різних руських громадських організацій у різних містах Сербії. Не варто забувати і про те, що Белград відкрито проігнорував попередження ЄС щодо підписання Угоди про вільну торгівлю між Сербією і Євразійським економічним союзом і країнами-членами ЄАЕС (2019). Медіа рф неодноразово до цієї події та після неї писали, що ця балканська країна готується стати повноправним членом ЄАЕС, але сербська влада ці чутки не підтверджує.

Зближення Белграда та москви останні роки відбувається не лише в економічному, військовому і політичному плані. В кремлі давно розглядають Сербію як плацдарм, щоб проводити гібридні та інформаційні війни проти ЄС, США, України. Так, на підставі угоди між урядами рф та Сербії у Ніші у 2012 р. був створений русько-сербський гуманітарний центр, діяльність якого, начебто, має зосереджуватися на наданні гуманітарної допомоги населенню, проведення заходів, спрямованих на попередження і ліквідацію надзвичайних ситуацій, реалізації спільних проєктів та програм у Сербії і в інших країнах Балканського півострова. Є підстави вважати, що дана ГО використовується як центр для створення шпигунської мережі рф у Сербії та інших балканських країнах. 

Аналогічною структурою є руській дом (руський центр науки і культури) в Белграді (1933), на сайті якого зазначено, що це офіційне представництво россотруднічєства. Мета діяльності знову дуже проста – просувати руську мову, культуру і науку в Сербії. У Белграді та Нові Саді з 2009 р. працюють руські центри, відкриті за ініціативи фонду “руській мір”. І таких інституцій досить багато по Сербії, які займаються не тільки культурної, освітньою та науковою діяльністю. Вони сприяють відкриттю чисельних руських дитячих садочків та шкіл, де діти вивчають і історію, і географію, культуру, літературу. Звісно, що мова йде не про сербську історичну спадщину чи видатних діячів мистецтва чи державотворчих процесів. Там вчать любити все руське. Отак руській мір і вкорінюється в головах сербських дітей та суспільства. 

Чи можна в таких умовах говорити про військовий нейтралітет Сербії? Наврядчи. От із Китаєм ситуація інша. КНР, як означено у “Стратегії національної безпеки Республіки Сербія“ та “Стратегії оборони Республіки Сербія”, обрано як країну із якою Сербія прагне і надалі розвивати зовнішньополітичні відносини. Пекін наразі займається інвестуванням у різні інфраструктурні проєкти, постачає зброю Белграду, налаштований на більш тісну економічну співпрацю. Нічого особливого у цьому немає. Китай діє тими ж методами, що і в інших регіонах та країнах світу.