Сьогодні 29 років тому, 26 грудня 1991 року, Рада Республік Верховної Ради СРСР провела своє останнє засідання і прийняла декларацію про припинення існування Радянського Союзу. З розпадом СРСР незалежними стали 15 колишніх союзних республік.

Цьому процесу передував ряд подій, зокрема, і проведений 1 грудня 1991 року Референдум в Україні на якому прихильники незалежності перемогли навіть в Криму.

8 грудня 1991 року глави трьох з чотирьох республік, засновників СРСР, – Білорусії, Росії та України, – в Біловезькій пущі у Білорусі, констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення ССД (Союз суверенних держав) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

10 грудня 1991 року Верховний Рада України із застереженнями ратифікувала угоду про створення СНД. В то й же день після телефонної розмови Л. Кравчука із С. Шушкевичем, який головував на той момент на засіданні Верховної Ради Білорусі, депутати поставили на головування питання про ратифікацію угоди Білоруссю та підтримали її.

12 грудня Верховний Рада РРФСР під головуванням спікера парламенту Р. Хасбулатова ратифікувала Біловезьку угоду, а також прийняла рішення про денонсацію РРФСР союзного договору 1922 року.

21 грудня 1991 року на зустрічі президентів в Алма-Аті у Казахстані до СНД приєдналася ще 8 республік: Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, були підписані Алма-Атинська декларація і протокол до Біловезької угоди про створення СНД. Глави одинадцяти колишніх союзних республік оголосили про припинення існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Лідери цих республік повідомили М. Горбачова про припинення існування інституту Президента СРСР і висловлювали подяку «за позитивний внесок».

Згодом угоди щодо створення СНД ратифікували і інші країни, хоча деякі уже після офіційної відставки Михайла Горбачова з поста президента СРСР.

24 грудня 1991 року постановою Ради Республік була припинена діяльність Верховної Ради СРСР і його органів.

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов виступив зі зверненням до громадян СРСР, у якому оголосив про свою відставку з посту президента СРСР.

30 грудня 1991 року в Мінську відбулася зустріч глав держав СНД, в ході якої країни-учасниці підписали ряд документів з військових питань, відповідно до яких Міністерство оборони СРСР підлягало ліквідації, а замість нього створювалося Головне командування Об’єднаних Збройних сил СНД. Держави СНД отримали право створювати власні збройні сили на базі частин та підрозділів Збройних Сил СРСР, які дислокувалися на території цих держав, за винятком тих з них, які визнавалися «стратегічними силами» і повинні були залишитися під об’єднаним командуванням СНД.

Театр історичного фехтування

Фактично Росія стала правонаступницею СРСР. В радянські часи СРСР декларував і прославляв миролюбну політику, хоча насправді постійно брав участь у збройних конфліктах на території іноземних держав на стороні лояльних до себе режимів. Ще у сталінські часи існував плакат «Весь світ буде наш!». Саме він і показує глибокий політичний зміст не тільки політики СРСР, а й сучасної Російської Федерації. Історія, як СРСР, так і Російської Федерації – це історія безкінечних збройних конфліктів та війн.

СРСР ніколи не був мирною державою та постійно приходив «на допомогу» до іноземних держав. Окрім світових війн СРСР вів війни та збройні конфлікти: Радянсько-фінська війна, Радянсько-польська війна, Радянсько-румунська війна, Радянсько-німецька війна, Радянсько-японська війна, Корейська війна, В’єтнамська війна, Радянсько-афганська війна та врешті «Холодна війна», яка де-факто завершилася з розпадом СРСР.

Ідея «сверхдержавы» глибоко посіла в менталітеті та політичному порядку денному вже Російської Федерації.

26 квітня 1994 року на СЗР Борис Єльцин говорив:

«За кордоном є сили, які хотіли б тримати Росію у стані контрольованого паралічу … Ідеологічні конфлікти змінюються боротьбою за сфери впливу в геополітиці».

Також у листопаді 1997 року президент Єльцин щодо російсько-українських відносин сказав:

«Не так давно у нас була спільна економіка. Росіяни й українці жили в комунальній квартирі, так би мовити … Деяким навіть спало на думку розділити нашу спільну історію і культурну спадщину … Давайте згадаємо … як нас зачепили повідомлення про маневри НАТО у Чорному морі …. На жаль, всі наші труднощі були майстерно використані російською та українською опозицією. Я повинен нагадати тим російським політикам, які часто їздять в Україну … що нікому не дозволено протиставляти Росію і Україну …».

Єльцин також хотів, щоб в угодах про статус Чорноморського флоту був включений пункт про те, що «ми (ред. РФ) беремо участь в захисті України». Тому не сприйняття Росією української незалежності та «м’який примус» до так званої «братської дружби» раптово не з’явився за «правління» Путіна. Путінська Росія його тільки почала активно розвивати і втілювати у життя концепцію «великої держави», яка фактично не змінилася та успадкувалася від СРСР.

28 червня 2000 року Росія опублікувала нову «Концепцію зовнішньої політики».

«Основними принципами» і «основними цілями» цієї політики стали «формування поясу добросусідства по периметру російських кордонів», «усунення наявних і запобігання виникненню потенційних вогнищ напруженості і конфліктів у прилеглих до Російської Федерації регіонах» і «всебічний захист прав та інтересів російських громадян і співвітчизників за кордоном».

Дію цієї концепції ми можемо спостерігати починаючи з конфліктів у Грузії (1991 – 1993 років) та в Абхазії (1991 – 1993 років), Придністровський конфлікт (1992 року), Осетино-Інгушський конфлікт (1992 року), війна в Таджикистані (1992 – 1997 роки), Перша та Друга чеченські війни, війна в Дагестані (1999 року), Російсько-Грузинська війна (2008 року), конфлікт на Північному Кавказі з 2009 року, Російсько-Українська війна з 2014 року, воєнне вторгнення в Сирію з 2015 року.

Ці дії Російської Федерації мали б стати уроком для світової спільноти та виробленням політики щодо попередження такої «дружби за примусом». В кожному конкретному випадку позиція Росії може бути узагальнена до таких позицій, що були озвученні керівництвом цієї «дружньої» країни у різні часи:

• РФ залишає за собою право визначати який регіон є сферою «привілейованих інтересів» заснованих на «історичних особливих відносинах» (інтерв’ю Д. Медведєва російським телеканалам 31 серпня 2008 року);
• «Дружба за примусом» з Україною нав’язана концепцією «братніх народів», які пов’язані «спільною історією, культурою, релігією» повинні підтримувати «міцні споріденні, людські зв’язки» (Послання Президенту України В. Ющенку, 11 серпня 2009 року);
• Росія буде захищати свої громадян, «де б вони не були» і «вважає правомірним застосуванням Збройних Сил та інших військ» для цієї цілі (Військова доктрина РФ від 5 лютого 2010 року);
• РФ буде захищати «інтереси» «співвітчизників» і надасть їм «всебічну допомогу» (Виступ В. Путіна на Конгресі співвітчизників у 2001 році).