Балканські країни по черзі приєднуються до Євросоюзу, долаючи перешкоди, які перед ними виникають. Останньою до ЄС десять років тому “вступила” Хорватія, чий євроінтеграційний шлях був не таким тривалим, як Чорногорії, Сербії, Північної Македонії, Боснії і Герцеговини, Албанії. В Хорватії, як і в кожні з перелічених країн, була одна перепона для вступу – прикордонний конфлікт. Критерії майбутнього членства в ЄС передбачають вирішення потенційним кандидатом територіальних проблем, щоб не створювати виклики для колективної системи безпеки. У Балканському регіоні такі проблеми існують на кожному кордоні, що є спадщиною минулих років і воєн.

Хорватія і Словенія одночасно проголосили незалежність і отримали міжнародне визнання завдяки підтримці Німеччини, Австрії, Франції. Шляхи країн розійшлися, коли Словенія отримала чіткі перспективи євроінтеграції, а Хорватія тільки обіцянки. У 2004 році Словенія стала новим членом ЄС. У той же час хорватське керівництво почало активно проводити реформи в середині держави, змінювати законодавство, співпрацювати із Міжнародним трибуналом по колишній Югославії. Маючи надію на приєднання до ЄС одразу після вступу до НАТО у 2009 році, Хорватія зіткнулася із невирішеним прикордонним конфліктом із Словенією. Остання претендувала на вихід до моря у північній частині Адріатики, де розташована Піранська затока. 

Ще у 1992 р. Арбітражна комісія по Югославії (так звана Комісія Бадентера) запропонувала вважати кордони колишніх югославських республік кордонами нових держав на Балканах. Наче із такою пропозицією усі погодилися, але потім спалахнули війни у Хорватії та Боснії і Герцеговині, тому Словенія і Хорватія відклали підписання угод про кордони до найкращих часів. 

Упродовж 1996-1997 рр. питання словенсько-хорватських кордонів були врегульовані відповідними документами, додатково країни уклали Угоду про прикордонний транспорт та співробітництво, щоб полегшити пересування людей, які проживають у 10-кілометровій прикордонній смузі з обох боків. Одночасно ця угода встановлювала і режим рибальства у Піранській затоці. У 1997 р. хорватський Сабор ратифікував угоду, словенське Державне зібрання зробило це тільки через чотири роки – у 2001 р.

Локальні інциденти з рибалками, які могли випадково або не випадково порушити словенський чи хорватський морський кордон, траплялися неодноразово. До серйозних інцидентів це не приводило, поліція Словенії та Хорватії намагалася врегульовувати все мирно. Не вирішене до кінця прикордонне питання словенський уряд всіляко намагався швидше вирішити вже на початку 2000-х рр., оскільки країна успішно здійснювала реформи на шляху євроінтеграції. Так, вже у 2001 р. Словенія та Хорватія погодили проєкт угоди про кордон в Адріатичному морі. Документ передбачав передачу Словенії 80% Піранської затоки, вихід до міжнародних вод; Хорватія мала і надалі мати вихід до території Італії по морю. Якщо словенський комітет, який займався питаннями зовнішніх відносин, не став тягнути із ратифікацією угоди, то хорватський Сабор категорично відмовився приймати документ. За рік Хорватія взагалі розірвала цю домовленість, встановивши власну екологічну та рибальську захисні зони в Адріатичному морі. Проти були і Словенія, і Італія, але хорватів це не зупинило. Територіальний конфлікт не завадив приєднатися Словенії у 2004 р. до ЄС. 

У наступні роки країни підписали низку угод про врегулювання прикордонної суперечки, хоча у Піранській затоці продовжували відбуватися різні інциденти за участю рибалок. У 2007 р. словенський та хорватський прем’єр-міністри Янез Янша та Іво Санадер досягли неофіційної домовленості про передачу справи щодо Пірану до Міжнародного суду ООН у Гаазі. На Арбітражній угоді, укладеній за два роки після зустрічі Санадера та Янші, підписи поставили словенський прем’єр Борут Пахор та хорватська прем’єр-міністр Ядранка Косор. Договір мав визначити сухопутний та морський кордони між Словенією і Хорватією, режим використання міжнародних вод, коридор з’єднання Словенії із відкритим Адріатичним морем.

До підписання Арбітражної угоди серйозно поставилися і в Любляні, і в Загребі. Парламент Словенії ратифікував документ у 2010 р., а потім ще й виніс питання на референдум. Угоду підтримало трохи більше 51% виборців, які вважали, що Піранська затока має відійти до їхньої країни. 

Хорватський парламент теж ратифікував угоду, що зняло останню перешкоду для Хорватії на шляху до ЄС. Формально на момент вступу до Євросоюзу у 2013 р. територіальна суперечка між країнами не була остаточно вирішена, але це не завадило Брюсселю радо вітати нового члена європейської родини у своєму складі. 

Арбітражний суд затягував із винесенням остаточного висновку, допоки Хорватія у 2015 р. заявила, що виходить із процесу. Приводом до цього стала публікація у газеті Vecernji List розшифрованих записів телефонних розмов між одним із членів арбітражу, який був словенцем, та словенською представницею у судовій справі щодо Піранської затоки. Високопосадовці пішли у відставку, Хорватія вийшла з арбітражу, суд на певний час перестав працювати, але пізніше роботу поновив. 

Остаточний висновок члени суду винесли у 2017 р., віддавши Словенії більшу частину Піранської затоки та створивши коридор до відкритого моря. Хорватія рішення не визнала, постійно посилаючись на те, що вона залишила арбітраж у 2015 р. Відповідно, рішення суду для неї не є обов’язковим до виконання. Тому проблема прикордонної суперечки для Словенії і Хорватії досі залишається відкритою і невирішеною. Щороку обидві країни роблять заяви, що вони обговорюють це питання і воно дуже швидко буде врегульованим. Але особливих зусиль ані хорвати, ані словенці не докладають. Словенія використовує Піранську затоку для розвитку морського туризму, Хорватія продовжує вважати цю частину Адріатики своєю територією. Складається враження, що про цей заморожений конфлікт у ЄС, та й в самих країнах-учасницях прикордонної суперечки, просто забули. Взаємні претензії не заважають двосторонній співпраці та не впливають на відносини політиків.