Популярні
Попередню частину матеріалу можна прочитати тут.
Вважаємо за потрібне окремо зупинитися на зв’язковій лінії ОУН, яка проходила через Маньяжурію. Ю. Бойко зазначав, що за «опорну базу для дії на московські терени Коновалець обирає українську колонію на Далекому Сході – «Зелений Клин» [1]. Тут бачимо, що автор дещо плутається в поняттях, бо Зелений Клин перебував у межах Росії і як буде показано нижче, ОУН намагалася туди поширити свій вплив, використовуючи для цього як опорну базу Маньчжурію (територія Китаю), де доволі чисельною була українська громада.
Поширення про створення осередку ОУН у Маньяжурії Коновалець прийняв після переговорів з представниками японської влади, які вважали Організацію союзником у майбутній віяні з СССР [2]. Сам толова ПУН у листі до митрополита Шептицького зазначав, що далекосхідний оперативний пункт є дуже важливим у питанні «перекидування» кадрів на Наддніпрянщину [3]. Завданням оунівців у Маньчжурії було налагодження зв’язків з українським населенням Зеленого Клину, з солдатами-українцями, які служать у Червоній армії на Далекому Сході та політичними в’язнями совєтських концтаборів. Крім. того, заходами ПУН було здійснено спроби встановити через м. Владивосток лінію зв’язку ОУН з Києвом. Першочерговим, все ж, вважалося поширення діяльності на Зелений Клин – південну частину Далекого Схолу (Краснодарський край, Приморська й Амурська обл. СССР), де згідно з переписом 1926 року українці становили 47% 2,5 млн населення. Українці компактно мешкали в районах м. Благовіщенська та озера Ханка й на Зейсько-Бурсінській і Усурійсько-Ханківській рівнинах [4].
Першим до Маньчжурії у 1934 році полковник Коновалець відправив О. Хмельовського, а у 1935-му туди виїхав М. Митлюк, який і очолив оунівський осередок [5]. Поступово до Маньнжурії було вислано ще кілька членів ОУН (маємо інформацію про вісьмох), які, враховуючи обставини роботи, діяли під прибраними прізвищами. Так, О. Хмельовський – «Борис Куркчі», М. Митлюк- «Богдан Луковенко» (був учасником експропріяційного нападу на польську поштову карету 29.07.30 р. під Печенішином, а після польських репресій був змушений виїхати до Німеччини [6], М. Затинайко – «Роман Корда-Федорів») [7].
Восени 1936 року голова осередку ОУН Митлюк загинув, переходячи совєтський кордон по р. Амур (повертався з території СССР). Загалом, зв’язкову лінію з Маньчжурії до СССР підтримували Ю. Роя та М. Затинайко. Наступного, 1937 року до Маньджурії прибули нові члени Організації М. Гнатів – «Чорний», Г. Купецький- «Джура» і І. Файда – «Бомба», що належали до вишкільної групи М. Колодзінського – «Кума» [8], відомі своєю участю в бойових акціях ОУН. У Трускавці 1931 р. та Городку Ягелонському, через що змушені були виїхати з українських земель за кордон [9]. Ці підпільники також були змушені діяти під прибраними прізвищами й іменами: М. Гнатів – «С. Василів», Г. Купецький – «Борис Марков». Зауважимо, що окрім них, у літературі згадується ще один підпільник — Д. Гуцук [10].
Орієнтовно в цей же час було призначено і нового голову осередку (замість загиблого Митлюка – «Луковенка»). Ним став доктор М, Мілько [11].
Організаційно Маньужурський осередок ОУН підпорядковувався члену ПУН Я. Барановському – «Борису», й усі звіти щодо своєї діяльності Г. Купецький – «Марков» направляв до Відня [12].
Наразі не маємо точних даних про те, чи вдалося підпільникам з Маньчжурії налагодити зв’язкову лінію з українцями Зеленого Клину й Червоної армії далі до Києва. П. Мірчук зазначав, що «несподівана загибель полковника Коновальця перешкодила належному розвитку праці на цьому важливому відтинку так, як це було заплановано» [13]. У той самий час совєтські автори, зокрема К. Дмитрук, акцентували увагу на успішності «маньчжурської лінії» ОУН [14].
Варто зауважити, що історики з середовища ОУН (згадувані вже не раз Бойко, Мірчук, Плющ та інші) подають дані про широкий розмах дій власне націоналістичного (оунівського) підпілля у Великій Україні. Спробуємо з’ясувати, відповідає це дійсності чи ні.
Один з авторів, М. Фурда, аналізуючи розвиток націоналістичного руху у першій половині ХХ ст, зазначає, що ОУН стала провідною українською політичною силою не лише на Західноукраїнських землях, Закарпатті й Буковині а й зуміла створити свої клітини також на Наддніпрянщині [15], На жаль, для ілюстрації цієї думки конкретних фактів він не наводить.
Ю. Бойко, навпаки, подає інформацію про значну розгалуженість націоналістичного підпілля у Великій Україні. Перед тим, як проаналізувати його матеріали, вважаємо за необхідне сказати, що цей автор долучився до організації лише під час німецько-совєтської війни, тобто не був безпосереднім «свідком і учасником описаних ним подій. До того ж, зовсім не посилається на джерела. Подаючи дані про належність до ОУН ряду діячів советської адміністрації, зокрема народного комісаріяту освіти УССР (М. Яворський та інші), наркомату закордонних справ (Максимович та інші), Ю. Бойко спирається на інформацію, яку подав у своєму виступі большевицький лідер Совєтської України П. Постишев (!) [16]. До націоналістичного підпілля він також зараховує М. Хвильового й «хвильовістів», ряд провідних українських письменників (Шкурупія, Влизька, Косинку, Буревія та інших), роблячи це на підставі їхніх «зізнань», опублікованих у совєтських ЗМІ [17]. Аналізуючи процес партійних чисток, він зазначає, що в Київській, Одеській, Вінницькій і Донецькій областях за часів «єжовщини» з 267 тисяч членів партії було виключено 51 712. осіб. Тут Бойко робить зовсім необгрунтований висновок: «Звичайно, лише дуже незначна кількість з цих людей належала до революційного підпілля, але, не маючи змоги їх виявити, партія виключала всіх, на кого могла впасти хоч найменша тінь підозри». До націоналістичного підпілля він зараховує УНЦ та ОУН-д, також зазначаючи, що на Київщині ОУН Коновальця мала в своєму підпорядкуванні 600 багнетів [18]. Вище вже розглядалися питання, пов’язані з УНЦ та ОУН-д, тому тут на них зупинятися не будемо. Подамо лише думку ще одного автора-члена ОУН М. Прокопа, який стверджував, що оптимістично-ейфорійні дані Бойка про широко розгалужену підпільну мережу на СУЗ 500 багнетів Організації у київському гарнізоні не доведені. Такими ж, на його думку, треба вважати дані про те, що репресовані у 39-х роках українські письменники були підпільниками-націоналістами (серед таких Бойко називає Хвильового,
Гео Шкурупія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського, Костя Буревія та інших), які планували індивідуальний терор проти совєтського керівництва і повстання, бо за доказ абсолютно не можна вважати «признання» обвинувачених у кабінетах слідчих ГПУ-НКВД або перед совєтським судом [19]. Так само вважаємо необгрунтованими твердження про таких «висланців» ОУН, як Диковського, Крушельницького (сина професора-совєтофіла зі Львова) та працівника Наркомату рільництва СССР Чернова [20].
З іншого боку, цікавою вважаємо інформацію Ю. Бойка про зв’язковій лінії ОУН з Наддніпрянщиною. Погоджуємося з ним, що через р. Збруч (тодішній польсько-совєтський кордон) контакти з СУЗ були майже неможливим, тому ПУН організувало зв’язкові лінії через Фінляндію, іноді через Естонію й Литву. Кураторами цих ліній були Р. Сушко і О. Сеник-Грибівський [21]. Зокрема, географічне розташування Литви сприяло пересиланню видань ОУН на СУЗ, але, враховуючи можливість дипломатичних ускладнень для Литви (яка на урядовому рівні допомагала Організації) з боку СССР й Польщі, Коновалець використовував таку можливість дуже рідкої [22]. Через Фінляндію підтримувалися контакти з осередком у Ленінграді, члени якого переховували Організаційний архів у бібліотеці їм. Салтикова- Щедріна (ці архіви вдалося виявити органам НКВД лише у 1949 р.) [23].
Також Бойко зазначав, що інформацію про самогубство Скрипника голова ПУН Коновалець сприйняв дуже трагічно. І на зауваження секретаря про загиблого як ідейного комуніста відреагував: «Там при ньому були наші люди що тепер буде з ними?» Тут же згаданий автор зазначає, що від народного комісаріату освіти часів Скрипника тягнулися нитки підпілля в харківські школи, де працювали поодинокі члени Організації [24]. Сьогодні підтвердження чи спростування цієї інформації у літературі не знайдено.
Згадуваний вже В. Плющ сам не робить висновків про діяльність ОУН на Наддніпрянщині, наводячи думки інших авторів з цього приводу. Так, П. Вірний стверджував, що у 1931 році О. Сеник займався роботою, пов’язаною з організацією діяльності націоналістичного підпілля на СУЗ, водночас проводив зустрічі з представниками наддніпрянських оунівських осередків, розбудовував широкий апарат зв’язку та організовував друкування і постачання літератури на підсоветські терени [25]. Цю інформацію сприймаємо з обережністю з огляду на твердження всіх авторів, які досліджували підняту проблему, що усі зв’язки з середовищем УССР Коновалець тримав у своїх руках, через що й важко відновити повністю картину діяльності ОУН на СУЗ у передвоєнне десятиліття.
Один із чільних діячів Організації за кордоном Я. Гайвас зазначав, що під час походу ОУН на Наддніпрянщину у 1941-1942 рр. Похідні групи ОУН зустрічали там членів УВО-ОУН з тридцятих років [26]. Він же згадує, що на З’їзді Українських Самостійників у Києві під час німецької окупації були присутні члени ОУН з усіх українських теренів, включаючи й підсовєтські. Про це ж говорить і Я. Шумелда, зазначаючи, що «організаційні кадри, які посувалися з заходу на схід зустрічали на Наддніпрянщині місцевих членів ОУН» [27]. На таку ж інформацію натрапляємо й у спогадах одного з керівників Похідної групи ОУН «Південь» З.Матли, який, щоправда, зазначає, що ці люди (оунівці) вступали до Організації протягом 1939-1941 рр. тобто після приєднання Західної України до УССР [28]. З погляду на те, що Гайвас не наводить конкретних даних про час приєднання згаданих діячів до Організації, сприймаємо цю інформацію з обережністю.
Погоджуємося з П. Боярським, який вказує, що на Наддніпрянщині не було акцій ОУН у таких формах і розмірах як на ЗУЗ (західноукраїнських землях) і в еміграції. Причини цього згаданий автор вбачає у тому, що Організація не мала на СУЗ своїх організованих людей. З останньою тезою повністю погодитися, на нашу думку, не можна. Також він зазначає, що зв’язок з окремими людьми у Великій Україні все ж було налагоджено і він доходив до Києва. У той самий час ці зв’язки не були такими,
які необхідні для ведення інтенсивних акцій, подібно до Галичини [29].
Абсолютно не можемо погодитися зі згадуваним уже С. Николишиним, який твердить, що клітина УВО була викрита на початку 1933 року й до неї належав, серед інших, М. Яворський. На нашу думку, ця «клітина УВО» існувала лише у протоколах ДПУ.
Я. Гайвас зазначав, що по лінії зв’язку УВО, а потім ОУН здійснювали багато Заходів. Яких саме заходів, на жаль, не вказується [30]. Більш конкретний матеріал подає цей автор у статі «У древньому Києві». Тут згадується голова місцевого підпільного осередку в 30-х рр. Д. Багазій, який під час німецької окупації був головою Київської Міської Управи. В іншій публікації Я. Гайвас згадує загиблих на СУЗ підпільників ОУН Полотняка й Західного, щоправда, не вказуючи рік цієї події (можливо, це трапилося після приєднання ЗУЗ до УССР у 1939 році) [31].
Секретар ПУН В. Мартинець критично ставився до інформації совєтських ЗМІ щодо процесів проти УВО й ОУН в СРСР про які, зокрема, згадує Ю. Бойко. Він підтверджує, що ПУН мав зв’язки з протестними групами на підсовєтській Україні. Аналізуючи інформацію деяких авторів про оунівське наддніпрянське підпілля, Мартинець цілком слушно стверджує, що М, Хвильовий до Організації ніколи не належав [32]. Враховуючи, що згаданий автор був близьким співробітником Коновальця, усі спекуляції навколо належності Хвильового до ОУН вважаємо безпідставними.
Аналізуючи арешти націоналістів на Наддніпрянщині, Мартинець зазначає, що серед репресованих у цей час громадян Совєтської України стовідсотково до УВО-ОУН належали Т. Углицький, інженер Кулик, О. Костів та М. Маруняка. Згадує він і про колишніх членів УВО М. Дзіковського та Т. Крушельницького, які відійшли від справ і ніякої роботи на Наддніпрянщині не проводили [33].
Розглядав питання існування ОУН на Наддніпрянщині П. Мірчук За матеріалами ЗМІ 1933 року, він подає інформацію про арешти в УССР членів широко розгалуженої сітки УВО-ОУН, до якої належали, серед інших, Шумський, колишній отаман УСС О. Бушкований та Лесь Курбас. На думку автора, саме з цими подіями пов’язане самогубство працівника совєтського консульства у Львові М. Стронського, колишнього сотника УСС [34]. П. Мірчук зазначає, що серед заарештованих до націоналістичного підпілля безсумнівно належали Бушкований і Курбас. На підтвердження цього він наводить інформацію про те, що Бушкований, як отаман Першої Бригади УСС був знайомий з Коновальшем і зустрічався з ним перед виїздом в УССР [35]. Вважаємо, що робити такі однозначні висновки на підставі особистого знайомства й зустрічей не зовсім правильно, тим більше, що інших даних, які б.
підтверджували пряму належність Бушкованого і Курбаса до націоналістичного підпілля, немає.
Також не сумнівається П. Мірчук у належності до ОУН репресованих у 1931 році С. Індишевського та Г. Коссака [36]. Якщо стосовно останнього не можемо скласти остаточного твердження, то з Індишевським виходить цікаво. Розглядаючи історію УВО, П. Мірчук згадує Індишевського як засланого Коновальцем у 1924 році на територію УССР для проведення підпільної роботи, зазначаючи, що там він зник безвісті [37]. Але вже аналізуючи розвиток ОУН на Наддніпрянщині у 30-х рр. ХХ ст. автор вказує, що останній був заарештований у 1931 році [38].
Не можемо скласти однозначного судження про належність до ОУН і зустрічі з головою ПУН працівника совєтського дипломатичного представництва у Женеві Плескачевича, який був заарештований разом із Татарем совєтськими карними органами у 1936 році. Це ж стосується даних про партійного працівника, голову Славгородського комітету компартії Новосибірського району (Росія) П. Паньківа, який був заарештований за доставку видань ОУН до Харкова, переданих через Маньожурію — Сибір. Усупереч авторам на кшталт Ю. Бойка, П. Мірчук заперечує належність до підпілля ОУН репресованих українських письменників. Погоджуємося з указаним автором, що ці письменники через нелегально переправлені націоналістичні видання зазнали ідейного впливу ОУН, що, однак, не дає підстав зараховувати їх до націоналістичного підпілля. І абсолютно не можемо погодитися із зарахуванням до ОУН «викритої» НКВД Організації Українських Націоналістів-державників та Українського Національного Центру [39].
Відмітимо, що сучасний дослідник, відомий історик Ю. Шаповал твердить про фабрикування справи ОУН в УССР після вбивства 1 грудня 1934 року одного з керівників ВКЛ) С. Кірова [40].
Сьогодні проблема діяльності ОУН на СУЗ залишається нерозв’язаною. У кількох загальних працях з історії розвитку націоналістичного руху подається певний матеріал, що стосується піднятого питання. Так, Борисова й Гупан стверджують, що підпільні клітини ОУН не були чисельним, але досить розгалуженими. Конкретного фактажу, окрім даних Ю. Бойка, ці автори не наводять [41]. Інший дослідних, О. Богатирчук, зазначав, що полковник Коновалець тримав зв’язок з п’ятьма підпільними осередками ОУН на Наддніпрянщині [42]. Відомий історик В. Косик відмітив, що для організації таких осередків голова ПУН використовував, але частково, колишніх членів Корпусу Січових Стрільців [43].
Вважаємо за потрібне зупинитися на обставинах загибелі Є. Коновальця, яку всі автори пов’язують безпосередньо з діяльністю клітин ОУН на Наддніпринщині. Свого часу А. Мельник (пізніший лідер одного з відламків ОУН) згадував, що роботою націоналістичних клітин на СУЗ, частина з яких
працювала від дня створення І. Андрухом – «Авраменком» УВО на Наддніпряндині, полк. Коновалець був задоволений і в серпні 1937 р. напередодиі планованого Другого Великого Збору ОУН, голова ПУН за умови подальшого стабільного розвитку цих клітин збирався підпільно відвідати УССР. Щодо Збору, то на ньому Коновалець планував бачити представників з підсоветської України [44]. Не знаємо, наскільки реальною здавалася така поїздка Коновальцю, зате зауважимо, що після атентату члена ОУН Лемика на советського дипломата Майлова У Львові, голова ДПУ Менжинський видав наказ про розробку плану дій з нейтралізацій акцій ОУН, а в 1938 році за особистою вказівкою Сталіна, було розроблено план ліквідації самого Коновальця [45].
У складній агентурній грі совєтським карним органам допомагав колишній старшина УСС і Корпусу Січових Стрільців В. Хом’як (у ДПУ – агент «Лебідь»), який у 1933 році з’явився в еміграції як утікач з УССР. Унаслідок своєї активності він здобув довіру деяких членів ПУН і особисто Коновальця [46]. Убивця голови ПУН П. Судоплатов зазначав, що «Лебідь» у 20-х роках був відправлений Коновальцем як член УВО для проведення підпільної роботи на Наддніпранщину, а вже потім був завербований ДПУ для розробки націоналістичного підпілля, як в Україні, так і за кордоном [47]
Тут же зауважимо, що такі речі давали підстави І. Антоненку говорити, що «зв’язкові й підпоручники УВО-ОУН потрапляли в сіті ЧК-ГПУ-НКВД, яке й використовувало їх, як своїх власних агентів, для кривавих провокацій серед української людності в УССР, а також і на Західних Українських Землях» [48].
Не вважаючи за потрібне робити реферативний виклад спогадів П. Судоплатова про обставини загибелі Є. Коновальця, зупинимося на них лише схематично. Отже, окрім «Лебедя» на органи ДПУ працював ще член ОУН К. Полуведько, який перебував у Фінляндії й керував Гільсінською станицею та був відповідальним за зв’язок з ленінградською підпільною оунівською групою. Сам Судоплатов, який виступав під ім’ям Павло Грищенко (він же Тельмуті, Норберт, Яценко, Валюх), позиціонував себе як колишній комсомолець, який розчарувався у комунізмі й шукав вихід у націоналізмі. «Лебідь» і «Грищенко» час від часу виїздили закордон нібито на зв’язок від однієї із східноукраїнських ланок ОУН до ПУН. Врешті-решт, складна чекістська операція завершилася 23 травня 1938 року, коли від вибуху бомби, переданої Судоплатовим Коновальцю під виглядом цукерок, останній загинув на вулиці Роттердаму [49].
Розрахунок керівництва СССР, що після ліквідації Коновальця в середовищі ОУН розпочнуться міжусобиці [50], виявився правильними. Організація розкололася на дві групи, керовані А. Мельником та С. Бандерою, які взаємно протистояли одна одній. Значної шкоди було завдано зв’язкам з підсоветськими підпільними клітинами. Вище вже згадувалося, що Коновалець особисто тримав усі лінії зв’язку у своїх руках тому, відповідно, після його загибелі, майже всі контакти з націоналістами на СУЗ було втрачено [51]. Роботу в цьому напрямку довелося розпочинати, фактично, з нуля.
Таким чином, вважаємо за потрібне спробувати відтворити картину зв’язку ОУН і Наддніпрянщини. З вищенаведеного бачимо, що точного фактологічного матеріалу про оунівські осередки на СУЗ немає. Така ситуація, зрештою, давала підстави деяким авторам стверджувати, що ні УВО, ні ОУН «конкретної організованої акції супроти окупантів в УССР .. не проводили» [52]. Ми бачимо, що конкретна інформація наводиться з проблеми зв’язкових ліній ОУН з підсоветськими теренами. Фіксуємо, що поширення друкованих матеріалів і відправка підпільників здійснювались через р. Збруч (кордон між Польщею та УССР) та литовсько-совєтський, фінсько-совєтський, румунсько-советський та японсько-советський кордони. Також можемо ствердно сказати про широке заманіфестування позицій визвольної боротьби ОУН проти совєтської окупації, проведене на ЗУЗ.
Щодо власне підпільних оунівських осередків на Наддніпряншині – величезна «біла пляма». Дані советських карних органів про викриття УВО-ОУН та дотичних до них організацій в УССР (УНЦ, ОУН-д тощо) сприймаємо дуже критично. Фактично, окрім інформації Мартинця, не маємо жодної конкретики. Безперечно, пов’язане це з тією обставиною, що інформація про підсоветські клітини навіть у ПУН не поширювалася й трималася безпосередньо в руках Коновальця. Відмітимо, що у 1938 році аналізу східно-української ситуації, все ж, дала підстави членам ПУН вважати, що по всіх
Українських землях існує національно-революційне «наставляння. Воно кристалізується й на СУЗ всупереч московському теророві й примусовому ладові» [53], Гадаємо, що така думка керівництва Організації мала достатнє підгрунтя.
Загалом, на думку автора, осередки або окремі підпільники ОУН на Наддніпрянщині у передвоєнне десятиліття все ж були. Скласти цілісну картину сьогодні не маємо змоги з ряду причин, зазначених вище. Також вважаємо, що через доволі незначну кількість осередків і підпільників, вони
розчинилися у загальнонаціональному русі Опору большевицькій системі.
Варто відмітити, що хоч Є. Онацький у листі до Д. Андріївського ще у 1934 році акцентує на недопустимості для ОУН доктринерства в питаннях СУЗ, а також ставив жорстку вимогу політичного реалізму без трафаретів Західної України і еміграції [54], цього, очевидно, не трапилося, Л. Шанковський аналізуючи діяльність Організації на Наддніпрянщині у 30-ті роки, вказував на недоліки роботи Організації вказаному регіоні: переважання світоглядної проблематики над програмною і політичною, деяке захоплення модерними тоталітарними ідеями тощо [55]. Хоча, заради справедливості, відмітимо намагання еміграційного націоналістичного середовища на початку 1930-х років осмислити проблему економічно-господарського розвитку Наддніпрянщини в 20-30-х рр. для врахування цього у подальшій визвольній боротьбі [56].
Отже, у передвоєнне десятиліття на Наддніпрянщині рух Опору большевицькій системі мав кілька напрямків: внутрішньопартійна опозиція (включаючи і «національні ухили»), стихійний спротив селян і робітників, повстансько-партизанський рух та діяльність осередків і окремих підпільників ОУН.
Вважаємо, що найбільш помітним серед перерахованих напрямків була внутрішньопартійна опозиція як така, що через свою діяльність суттєво вплинула на формування національно-патріотичної свідомості жителів УССР. При цьому переконані, що на свідомість представників опозиції впливали, у свою чергу, офіційні видання УВО-ОУН, зокрема «Розбудова Нації» та редагований Д. Донцовим «Вістник», які переправлялися як офіційно, так і через підпільні зв’язкові лінії.
Назвемо й фактори, які сприяли розвитку національно визвольного руху це, зокрема, намагання совєтської влади знищити здобутки української культури й духовності внаслідок «українізації», ліквідація непу та проведення непопулярної політики на селі тощо. Водночас ці дії були спрямовані на ліквідацію національного руху Опору.
І саме через цей антиукраїнський розгул сьогодні важко встановити обсяги згаданого руху. Офіційну інформацію, яку надавали совєтські ЗМІ, вважати за джерело фактологічного матерілу не можна. Але повністю заперечувати наявність на СУЗ національно-визвольного руху об’єктивних причин немає. Щодо ОУН можемо погодитися з П. Садовим, який вважає, що «з об’єктивних історичних причин ОУН змогла себе проявити переважно на ЗУЗ. Діяльність УВО та ОУН на Наддніпрянщині ще потребує додаткового дослідження і в першу чергу пошуку інформації в архівах [57]. Сьогодні архівних матеріалів з діяльності ОУН на Наддніпрянщині не виявлено, тому крапку у проблемі дослідження національно-визвольного руху у передвоєнне десятиліття ставити зарано.
Читайте всі частини:
Джерела:
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
