Попередню частину матеріалу можна прочитати тут.

На питанні впливу українських еміграційних визвольних організацій та їх безпосередній участі в національно-визвольній боротьбі на Наддніпрянщині варто зупинитися окремо. Тут же маємо зауважити, що на кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст. жодна з еміграційних партій чи організацій (включаючи й уряд УНР), окрім УВО-ОУН, не намагалася поширити свій вплив на територію совєтської України, займаючись в основному розбудовою своєї мережі в українських поселеннях Європи та США. Тому в нашому дослідженні зупинимося безпосередньо на проблемі поширення націоналістичного руху на території УССР у міжвоєнне десятиліття.

Зазначимо, що під час створення ОУН на Першому Конгресі Українських Націоналістів було затверджено і організаційну структуру. Згідно З цим усі українські землі повинні були поділити на 10 «краї» два «краї» під польською окупацією (Галичина і Волинь), один під чеською, один під румунською і шість під совєтською. Ця передбачена Конгресом структура на практиці себе не виправдала, ії було піддано коригуванню [1], хоча не знаємо, як це відобразилося на створенні Організаційної мережі на Наддніпрянщині.

Досить цікаво на створення Організації Українських Націоналістів відреагували в Совєтській Україні. Так, харківський «Більшовик України» (№7-8 за 1929 р. вмістив статтю М. Мотузка «Зовсім нового типу українці», в якій зазначав, що «слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму» не повинні вводити в оману совєтське керівництво через те, що ОУН має потенціал поширення в усі сфери життя. Інший автор, М. Харитонов у статті «Класова боротьба на ідеологічному фронті», вміщеній у «Пролетарській правді» за 20 червня 1929 р. вказував на шкідливість розробленої керівництвом ОУН економічної доктрини, яка знаходила своїх прихильників і в УССР (мабуть, йдеться зокрема, про Волобуєва). Причому, вдаючись до прямих фальсифікацій, совєтські автори У своїх публікаціях часто звинувачували ПУН у співпраці з польською адміністрацією і прямій орієнтації на Польщу. На сторінках ЗМІ УССР писалося загалом, що ОУН – ще «фашисти», «реставратори шляхетчини та дворянства» і оборонці гетьмана П. Скоропадського [2].

З перших же днів створення ОУН розгорнула широкомаштабну діяльність на Українських землях, що були окуповані Польщею. Але, будучи соборницькою, Організація не полишила планів щодо розбудови мережі на Наддніпрянщині. Тим більше, що Коновалець вважає що там уже існували певні структури, засновані УВО. Враховуючи особливість совєтських карних органів, Провід Українських Націоналістів вирішив не створювати єдиної організаційної мережі на СУЗ. Доцільнішим вважалася, перевірена на прикладі УВО, практика формування окремих осередків, які не були пов’язані між собою і у випадку розконспірації не могли «всипати» усю структуру. Кожен осередок повинен був тримати зв’язок безпосередньо з Головою ПУН Коновальцем [3].

Одразу слід зауважити: щодо діяльності ОУН на Наддніпрянщині ми не можемо навести однозначного ствердження. Основна причина цього полягає у тому, що всі справи Організації, пов’язані з Великою Україною, безпосередньо тримав У своїх руках сам голова ПУН Євген Коновалець, який через свою загибель у 1938 році майже не залишив будь-якої інформації (спогадів, листів, тощо) щодо цього питання. Враховуючи це, у пропонованому дослідженні спираємося на доступні сьогодні джерела й матеріали.

Зрештою, уважно стежачи за подіями. на Наддніпрянщині, керівництв ОУН приходить до висновку про доцільність відправлення туди членів організації Уже після закінчення Другої світової війни у зверненні Проводу Українських Націоналістів було подане тогочасне (30-ті рр.) бачення ситуації на
СУЗ «ОУН виникла тоді, коли на СУЗ ішов процес національної революціонізації в площині духовній, що проростала виявами українського націоналізму, націленого на своєрідність нових умов, створених московсько-большевицькою окупацією і зв’язаного. тотальною поліційною стежею й переслідуванням в усіх ділянках життя». Сила цього націоналізму, як вважали члени ПУН, полягала У тому, що «він повною мірою брав під увагу психологію переживання мас, їх “зараженість” соціальними ілюзіями 20-х рр. урахував успіхи комуністичної пропаганди» [4]. Такі ілюзії в баченні перспектив розвитку ОУН на СУЗ, мабуть, можна пояснити тим, що керівництво націоналістичного руху, як і українські націонал-комуністи, вбачало у розвитку української культури і духовності, спричиненому українізацією, перетворення УССР у справді українську держану, але з совєтською формою управління. І якщо таки ситуація влаштовувала українських комуністів, то керівництво українського націоналістичного руху рішуче заперечувало соціалізм як такий. Можливо, саме з таким станом речей пов’язана зміна тактики Організації на Наддніпрянщині якщо попередня діяльність у рамках УВО була спрямована на організацію протибольшевицького повстання, то тепер більша увага приділялася інтеграції націоналістичних кадрів у різноманітні совєтські структури [5].

Згадуваний вище П. Мірчук, роблячи короткий екскурс в історію ОУН з нагоди її 25-ліття, зазначав, що Провід Українських Націоналістів від самого початку існування ОУН звертав належну увагу на розбудову організаційної мережі на всіх українських землях і що «сіткою ОУН покриває полк. Коновалець ї осередні та східні українські землі під большевицькою окупацією». Він же вказує на те, що «в під большевицьких умовинах безоглядного терору й до мистецтва доведеної провокації не було можливим розбудувати сітку ОУН так, як на західних українських землях» [6]. Погоджується з тим, що ОУН мала свої осередки на усіх українських землях, і співробітник Коновальця В. Мартинець [7].

Як бачимо з наведеного матеріfлу, стихійний рух Опору в УССР існував. І найімовірнішим є те, що цей рух не був пов’язаний з націоналістичним, хоча й дав підстави автору, який сховався під криптонімом Д. Д (мабуть – Дмитро Донцов), вважати, що на Великій Україні підноситься «революція страва» [8]. Також відомо про те, що ОУН постійно відстежувала події у Совєтській Україні (про це яскраво свідчать публікації офіційного Органу ПУН «Розбудова Нації»). повідомлення з Советської України про поширення там антибольшевицьких тенденцій давали підстави керівництву ОУН вважати, що поле для діяльності націоналістичного підпілля там готове Є. Коновалець розумів, що Наддніпрянщина має вирішальне значення в національній революції[9] і намагався поширити діяльність Організації на якомога більшій території.

В українській зарубіжній історіографії кінця 40-х – 70-х рр. ХХ ст. (на відміну від сучасної української) помічаємо жваве зацікавлення проблемою діяльності ОУН у міжвоєнне десятиліття. на Наддніпринщині. І сьогодні, фактично, інформацію про націоналістичне середовище в УССР у вказаний період можемо отримати лише з праць діаспорних істориків.

При аналізі реальності (чи фіктивності) існування на Наддніпранщині підпільних організацій, що зроблено нами вище, уже частково згадувалося про обговорення різними авторами теми діяльності осередків ОУН на СУЗ. Наразі зупинимося на цьому детальніше.

Як зазначав П. Мірчук, уже в 1929 році, ледь не одразу після створення ОУН, на Наддніпрянщину через територію Румунії було відправлено значну кількість націоналістичної літератури, яка повністю розійшлося серед населення Остання теза думку того автора, підтверджується тим, що у липні-серпні того ж, 1929 року в Києві та багатьох інших містах органами ДПУ під час обшуків арештів шукали друкований орган ПУН «Розбудова Нації», а під час допитів конкретно цікавилися Організацією, очолюваною полковником Коновальцем [10]. У наступному році з Галичини на СУЗ було надіслано певну кількість киижок Д, Донцова «Націоналіам» [11], Один з мешканців УССР того часу, Бендер, уже в 1953 році, в еміграції, згадував, що «праці Донцова доходили до українського студентства і воно їх уважно перечитувало»[12].

Загалом, «Розбудова Нації» цілеспрямовано розсипалася ПУН на адреси найбільших наукових бібліотек та інститутів УССР. Про те, що журнал, здебільшого, потрапляв до останні», свідчать прохання бібліотек вислати їм додатково те чи інше число [13], В. Мартинець свідчить, що «Розбудова Нації» та офіційний орган УВО «Сурма» розсилалися на понад сотню різних адрес в УССР [14]. Також проте, що «Розбудова Нації хоча б інколи, потрапляла до УССР, свідчать статі у совєтських виданнях «Пролітфронт та «Більшовик України», у яких автори вступали у полеміку й дискусію з дописувачами оунівського журналу[15].

Крім того, спеціально для поширення на Наддніпрянщині друкувався додаток до «Сурми» під назвою «Український націоналіст», який почав виходити в січні 1934 року. У це й же час (1933-1934 рр.) питанням пересилання націоналістичної літератури на східні терени безпосередньо займався С. Бакера, який тоді обіймав посаду Крайового, Провідника ОУН на Західно-українських землях [16]. Серед цих матеріалів були інформаційні, політичні видання[17], які, окрім підпільного розповсюдження, надсилалися на адреси совєтських наукових і культурних установ. Відмітимо, що деякі примірники потрапляли і на Кубань [18].

Також зауважимо, що на початку 30-х рр. відбувався офіційний обмін виданнями між редакцією «Розбудови Нації» й часописом ЦК КП(6) у «Більшовик України» [19].

Крім офіційних видань УВО-ОУН, на Наддніпрянщині ще поширювалися націоналістичні листівки. Так, зокрема, Ю. Бойко писав про спробу пропаганди цілей ОУН через листівки. Він подає дані про дві спроби таких акція на Донбасі, тут же вказуючи, що результатів з того не було ніяких, бо НКВД
швидко відреагувало на це і знищило весь агітматеріал, тому вістки про акцію не здобули ніякого розголошення серед громадянства [20]. У вересні 1933 року на території Совєтської України було поширено відозву ОУН до всіх українців східних теренів, а у листопаді 1935 року – чергові відозви Організації «До молоді на Східних Землях» [21].

Зауважимо, що влітку 1933 року, вважаючи, що є потреба підбити попередні підсумки й окреслити перспективи роботи, у Берліні було проведено Конференцію ОУН у справі Східних Українських Земель (СУЗ) Згідно з рішеннями цієї конференції головними завданнями Організації на той час було налагодження зв’язків з Наддніпрянщиною, пропаганда на цих теренах і проведення акцій, які повинні були заманіфестувати на цій території факт існування націоналістичного підпілля. Для цього передбачалось активізувати діяльність Східно-Української Референтури при Крайовій Екзекутиві ОУН, створити групу з членів ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ), які б мали займатися безпосередньо аналізом справ в СССР. Щодо останнього пункту, та, мабуть, розуміючи, що такі акції на СУЗ неможливі, замаміфестування повинно було проводитися на ЗУЗ (це, зокрема, і акції на підтримку визвольних прагнень українського народу під більшовицькою окупацією).

Дещо зупинимося на Референтурі СУЗ, яка після закінчення Другої світової війни оформилась у Референтуру підсоветських справ у структурі Закордонних Частин ОУН, керованих С. Бандерою. Точна дата створення Реферерентури СУЗ (за Л. Ребетом: «Референтура Крайової Екзекутиви для справ Наддніпрянащини») при Крайовій Екзекутиві ОУН на Західноукраїнських земалях (КЕ ОУН на ЗУЗ) не відома, але вважаємо, що ця організаційна ланка бере свій початок від перших днів існування ОУН, бо від самого початку Організація сприймала СССР як головну загрозу для української нації.

Референтом підсоветських справ КЕ ОУН був І. Мітринга – «Сергій Орелюк», до завдань Якого входило налагодження зв’язків з наддніпрянськими патріотами й перекидання туди націоналістичної літератури, З цих питань Мітринга мав постійні контакти з Головою ПУН Коновальшем. Сам референт СУЗ постійно вивчав підсоветську проблематику та публікував результати своїх досліджень на сторінках «Студентського шляху» й «Студентського вісника». Як зазначав у своїх спогадах Я. Стецько, завдяки діяльності референтури, особисто Мітинги, в КЕ ОУН «виростав інший погляд на діяльність в Україні».

Після виходу з польської тюрми у квітні 1935 року до роботи Референтури підключився видатний діяч націоналістичного руху С. Ленкавський. У цей самий час почав свою роботу концерн «Дешева книжка», яким керував Р. Паладійчук. У складі концерну видавався журнал «Антибольшевик (чи «Геть з комунізмом»), зредагований все тим же Мітрингою-«Орелюком». Цей журнал цікавий для нас
тим, що його завданням було «ідеолого-політичне поборювання большевизму» і що часопис цей «масово пачковано на східноукраїнські землі». Сучасний дослідник О. Сич, на роботу якого спираємось у висвітлені діяльності згаданої референтури, зазначав, що співпрацівниками Референтури СУЗ були І. Мітринта, Б Левицький та Р. Паладійчук, а координував її С. Ленкавський. Сама референтура вивчала суспільно-політичні та соціяльно-економічні. процеси на Наддніпрянщині та шляхом цілеспрямованого поширення друкованих видань забезпечувала у вказаному регіоні агітаційно-пропагандивний вплив ОУН [23].

Вважаємо, що, мабуть, подібна референтура існувала і при ПУН. На таку думку наводять кілька фактів. По-перше, в офіційному органі ПУН «Розбудова Нації» від 1928 до 1930 р. публікувались аналітичні матеріали в рубриці «На Радянській Україні» у яких висвітлювалися різні аспекти життя на Наддніпрянщині. Від 1930 до 1934 р. окремої рубрики вже не було але матеріали з проблем СУЗ друкувалися. По-друге, Провід також випускав різноманітні книги, присвячені проблемам підсовстської України, Наприклад, маємо інформацію, що у 1930 році діяч націоналістичного руку Богуш займався підготовкою брошури про тогочасний стан українського питання, де подавався матеріал про станови ще на українських землях, включаючи аналізу всіх сфер життя [24].

Дещо конкретніше зупинимося на акціях вищезгаданого заманіфестування. Одразу ж відзначимо, що спроби через тучні акції донести світовій громадськості інформацію про національно-визвольну боротьбу на Наддиіпрянщині й боротьбу з ним совєтських репресивних органів робилися членами
ОУН і раніше (тобто до згаданої вище конференції 1933 року). Так, 22 квітня 1930 року бойовики УВО за наказом Крайової команди на ЗУЗ намагалися здійснити терористичну акцію, висловлюючи протест проти судового процесу у Харкові над СВУ-СУМ. Цей акт, що мав відбутися у формі підриву
совєтського консульства у Львові, через ряд причин виконано не було[25]. Дещо по-іншому висвітлює підготовку до виконання цього акту П. Мірчук, який зазначав, що акт мав відбутись у формі атентату на совєтського консула [26].

Під час голодомору в УССР 1932-1933 років ПУН наказав членам ОУН розпочати жалобну акцію як протест проти «нелюдського знущання комуно-большевицької Москви над українським народом на Придніпрянщині і проти організованого нею штучного голоду». У виданому заклику Провід радив українському населенню Галичини не влаштовувати танцювальних забав або весіль з музикантами й категорично заборонив членам Організації брати в них участь. Один з активних учасників націоналістичного руху 30-х рр. М. Рева зазначав, що в полонізованих містах Галичини згадану акцію проводити було важко, але в селах, пройнятих українським національним духом,
молодь наказу ПУН дотримувалася [27].

За роки перебування С. Бандери на посаді голови КЕ ОУН на ЗУЗ антисовєтські акції досягли свого піку. У цей час було підірвано редакцію совєтофільської газети «Праця» у Львові (12 травня 1934 року). Також підготовлено, але не здійснено атентат на совєтофіла проф. А. Крушельницького (який згодом виіхав до УССР, де і був знищений із синами)[28].

Також найкращим оунівським пропагандистам було доручено виголосити в усіх студентських осередках спеціальні промови. Загалом, це здійснювалося в рамках потужної роз’яснювальної антибольшевицької кампанії з висвітлення загибелі мільйонів українців на СУЗ як наслідок спляанованої акції, з допомогою якої совєтська влада прагне ослабити український народ. Користуючись мережею легальних українських товариств і організація, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СССР [29].

Найбільшого розголосу отримала чергова акція проти совєтського консульства, під час якої М. Лемиком-«Сенишиним» (пізніше — керівник Східної похідної групи ОУН, розстріляний 1941 року німцями у Миргороді) було вбито совєтського дипломата Маїлова (1934 року, який за дорученням. Сталіна з інспекційною перевіркою об’їжджав дипломатичні представництва СССР. Атентатник добровільно здався поліції і на суді свідчив, що акція була карою за Голодомор, який у 1932-33 роках охопив територію Совєтської України [30].

Що ж до пропагандистських акцій, то планувалося перекидання націоналістичної літератури на СУЗ за допомогою повітряних куль» про що, зокрема, писав Коновалець члену ПУН М. Сціборському 12 липня 1933 року [31]. Наразі невідомо, вдалася Організація до цього чи ні, але зауважимо, що сама ідея подібної акції викликала суперечки серед керівництва ОУН. Так, деякі члени Організації вбачали недоцільність «балонової акції», аргументуючи це тим, що балони з листівками не долетять до намічених цілей або одразу ж потраплять до рук працівників ДПУ [32].

А щодо самої літератури, то Коновалець вважав, що треба видавати окрему літературу для СУЗ, зокрема журнал, який мав виходити двічі на місяць», Євген Онацький, навпаки, застерігав від цього, вважаючи за доцільне розповсюджувати на східних теренах загальноорганізаційні журнали і лише друкувати летючки, спеціально написані для СУЗ [33]. Враховуючи, що з січня 1934 року спеціально для пропаганди на Наддніпрянщині виходив «Український націоналіст», перемогла думка Голови ПУН.

Загалом, усі перераховані націоналістичні матеріяли з-за кордону на територію УССР переправлялися через Волинь-Полісся, Дністер та Манмажурію-Сибір[104]. Пересилкою цих матеріалів на Наддніпрянщину, частково, займався окремий відділ Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ під керівництвом згадуваного уже І. Мітринги. Як писав один з керівників ОУН Я. Стецько, лінія через
річку Збруч була дуже непевною через тотальну охорону польсько-совєтського кордону як з боку КОП («Корпусу Охорони Пограніча» – польської прикордонної охорони), так з боку совєтських прикордонників, стосовно чого не раз відбувалися розмови між референтом КЕ ОУН на ЗУЗ і полковником Коповальцем у Женеві. Наслідком цих розмов мусила стати певність лінії переправки через Збруч, а також чіткість змістовного оформлення контактів з Наддніпрянськими підпільниками [35]. Наразі відомо прізвище одного з кур’єрів ОУН, який перетинав кордон з УССР, перевозячи документацію для зв’язку з місцевим антикомуністичним підпіллям, Це (на жаль вже покійний) відомий львівський підприємець і меценат Володимир Кашицький [36].

Продовження читайте у заключній частині

Джерела:

1. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 119
2. Там само с.110-111
3. Там само с. 203
4. Провід Український Націоналістів. Пройдений шлях // Організація Український Націоналітів 1929-1954. – Б.м., 1955. – с. 10
5. Бойко Ю., “Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі”, 1949 – ст. 48
6. Мірчук П. «З мого духа печаттю». У 25 ліття боротьби ОУН. – Нью-Йорк-Торонто: ООЧ-СУ-ЛВУ, 1954. – с.15
7. Мартинець В. Ідеологія організованого і т.зв. волевого націоналізму. Аналітично-порівняльна студія. – Вінніпег: Новий шлях, 1954. – с.45
8. Д.Д. Конгрес мертвих душ і революція з права // Вісник. – 1933, – ТIV. – Кн.10 – с.767
9. Бойко Ю., “Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі”, 1949 – ст. 31
10. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 204
11. Соловей Д. “Голгота України” – Дрогобич Відролженни, 1993. -Ч. І: “Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною”, – ст. 98
12. Від редакції // Визвольний Шлях. – 1953. – №2. – с.39
13. Бойко Ю., “Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі”, 1949 – ст. 34
14. Плющ В. “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” підпільні українські організації в Україні у 1920-1941 роках, розгром української еліти й українського селянства”, Лондон: Українська Видавнича Спілка у Великій Британії, 1973.  – с. 28
15. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 204-206
16. Мірчук П. Революційний змаг за УСД: хта такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі». – Нью-Йорк-Торонто-Лондон: Союз українських політв’язнів, 1985. – Т.1. – с.53
17. Стецько Я. На пошану Степана Бандери // Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори. – Мюнхен: Cicero, 1991. – Т.2. – с.257
18. Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН // Український визвльний рух. – Л.: Коло, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – с.80
19. Коновалець Є. “Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки”- Невідомі документи Організації Українських Націоналістів  1930 р.: Документально наукове видання. Передм. А. Копія, В. Лозищький, — К. Темпора, М. – с. 253
20. Бойко Ю., “Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі”, 1949 – ст. 50
21. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 228
22. Онацький С. “У вічному місті записки українського журналіста” – Торонто: Новий шлях. 1985 – ст. 249-250
23. Сич О. Референтура Підсовєтських справ – аналітичний орган проводу Закордонних частин ОУН // Визвольний Шлях. – 2005. – №4. – с. 105-107.
24. Коновалець Є. “Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки”- Невідомі документи Організації Українських Націоналістів  1930 р.: Документально наукове видання. Передм. А. Копія, В. Лозищький, — К. Темпора, М. – с. 134
25. Там само. – с.152
26. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 136
27. Рева М. На шляхах життя. Спогади. – Лондон: УВС, 1980. – с.85
28. Мірчук П, “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” за ред. С. Ленкавського. – Мюнхен — Лондон — Нью Йорк: Українське видавництво, 1958. 642 с. Т.І: 1920 — 1939, с. 349
29. Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН // Український визвльний рух. – Л.: Коло, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – с.81
30. Там само. – с. 337-339
31. Онацький С. “У вічному місті записки українського журналіста” – Торонто: Новий шлях. 1985 – ст. 277
32. Там само. – с. 436
33. Там само. – с. 466-467
34. Посівнич М. Становлення Степана Бандери як Крайового Провідника ОУН // Український визвльний рух. – Л.: Коло, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – с.228
35. Стецько Я, “30 червня 1941: Проголошення відновлення державности України. — Торонто Гомін України. 1967. – с. 47
36. Ясиневич Я., В’ятрович В. Володимир Кашицький: «Я ненавиджу песимістів» // Торба. – 2001. – №4-5. – с.13