Після двох років з початку повномасштабного військового вторгнення Росії на територію України сторони дійшли до обмежуючих факторів свого наступу і війна перейшла в позиційну. Навіть застосування інноваційних засобів ведення війни, таких як дрони, не змінює характер війни, оскільки сторони досягли певного паритету і в цій сфері. Як відомо з підручників історії, позиційна війна – це війна на виснаження, і в ній переможе той, в кого ресурсів вистачить на більший час утримання лінії бойового зіткнення, і коли настане момент повного виснаження однієї з сторін, перемога іншої стане миттєвою і беззаперечною.

Тож як нам не дійти до повного виснаження ресурсів, як здобути перевагу у позиційній війні? На це питання дає відповідь головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у своїй статті в “The Economist” – необхідно здобути (розробити, придбати, тощо) технологію, яка б забезпечила перевагу над ворогом на полі бою, і змусила б його відступати і залишати підготовлені укріплення та втрачати налаштовану логістику.

Але як у відомому анекдоті, сова – стратег, а як здобути цю технологічну перевагу – це вже тактика, тож про це мають подбати інші. Звичайно, було б просто, якби цю технологію надали нам наші партнери по протистоянню, але схоже, що вони не можуть надати нам більш потужну зброю, через небажання ескалації конфлікту та побоювання, що карлик застосує ту саму “ядерку” (або вдасться до інших небажаних зараз провокацій), а інноваційних технологій, здатних змінити хід подій на полі боя в наших умовах (без переваги у повітрі та радіоефірі) вони не мають і самі. Тому здобувати технологічну перевагу краще все ж таки самим, що в довготривалій перспективі може стати нашею “фішкою” і відкрити комерційні можливості на світовому ринку озброєнь після закінчення війни.

В галузевих колах давно йдуть роздуми про те, що може стати такою технологічною перевагою, і це дуже важливе і не просте питання. Ми бачимо, що такі інноваційні технології, як дрони та безпілотні човни хоч і суттєво змінили характер бойових дій, але через застосування не менш інноваційних засобів радіоелектронної розвідки (РЕР) та радіоелектронної боротьби (РЕБ) не стали тою “срібною кулею”, яка принесла б швидку перемогу. 

Маючи з різних причин технологічне відставання від країн-технологічних лідерів, обидві сторони спираються в першу чергу на застосування імпортних технологій, що часом призводить до дуже швидкого впровадження таких інновацій, але не дозволяє отримати перевагу, оскільки ворог так само має доступ до цих технологій і швидко наздоганяє. Санкції, які мали б закрити цю можливість для нашого ворога, на жаль, не працюють, а симпатики та союзники Росії виступають посередниками в подоланні санкційного бар’єру. 

Тож будь-яка інновація, заснована на імпортуванні існуючої легкодоступної технології, буде швидко повторена ворогом, і паритет сил буде відновлений. Яскравим прикладом цього стали FPV дрони, які зчинили так багато галасу навколо себе. Ставши ефективним засобом ураження противника, вони швидко стали таким самим базовим засобом з обох сторін, як міномети чи протитанкові гранатомети.

Я не хочу тут шукати відповідь на запитання, яка саме технологія може надати нам цю перевагу на полі бою, та і вважаю, що робити це варто не публічно. Але я хочу підняти питання формування умов для появи і швидкого впровадження таких технологій. І відразу хочу відокремити “важкі” галузі, такі як розробка та виробництво бронетехніки, артилерії, авіа- та ракетобудування. Ці галузі дуже ресурсоємні, і потребують особливого підходу. Тому хочу зосередитися на тому, що дуже допомогло нам тримати оборону в перші дні та зараз утримувати лінію бойового зіткнення на місці – це використання сучасних цивільних технологій у військових цілях, та створення військової техніки та озброєнні на їх основі. Власне так і з’явилися українські безпілотники, FPV дрони, наземні та морські роботи, керовані стрілецькі установки, легкі засоби РЕБ та РЕР, тощо.

Цей напрям розвивався декількома приватними підприємствами, які змогли вижити після першої хвили “волонтерського воєнпрому”, яка виникла в 2014-му, але мізерні державні замовлення на їх продукцію з обмеженням прибутковості і відмовою включати витрати на розробку у вартість продукції не дозволили їм стати технологічними лідерами на світовому ринку. В 2022-му ситуація радикально змінилася. МОУ завантажила їх замовленнями на 150-200% від потужності, волонтерські фонди почали скуповувати все, що можна придбати в Україні та за її межами, а в 2023 програма “Армія Дронів” отримала безпрецедентні можливості для закупівлі безпілотних систем для потреб оборони, як фінансові, отримавши, зі слів міністра цифровізації Михайла Федорова, 40 мільярдів гривень, так і юридичні, прибравши левову частку бюрократичних обмежень та дозволивши отримання прибутку у 25% від основної собівартості. На сьогодні в Україні працює порядка двох сотень підприємств з розробки та виробництва безпілотних та роботизованих систем, приблизно сотня з яких отримали державні контракти на закупівлю їх продукції. Тож може ми на вірному шляху і треба лише трошки зачекати? Можливо от-от і з’являться зміни у технології і ми отримаємо цю “срібну кулю” яка вб’є скаженого ведмедя? Як довго чекати цих змін?

“Якщо чекати, то довго”, – каже мудрість. Зусиль, які були докладені за останні два роки, схоже недостатньо для цього. І наївно очікувати, що за півтора-два роки можна наздогнати те, що системно занедбувалося попередні 30. Виробники зіткнулися з тим, що фахівців з потрібною компетенцією не так і багато, нових треба вчити, а ті, хто можуть вчити перевантажені роботою, існуючі виробництва пропонують ті технології, які мали попит до вторгнення, а необхідні технологічні лінії треба створювати з нуля, а ще й ракетні обстріли та відтік населення за кордон… 

В результаті з боями по всіх фронтах утворилася певна кількість підприємств, які спромоглися розробити зразки безпілотних чи роботизованих систем, налагодити їх виробництво і забезпечити навчання та впровадження у бойових частинах. І для тих, хто це робив це була титанічна праця, але цей успіх рано святкувати. Потреба Сил Оборони у цих засобах здебільшого у рази чи навіть на порядки перевищує можливості підприємств, а самі засоби часто далекі від ідеалу, потребують вдосконалення чи просто усунення дефектів, ремонту, навчання/перенавчання користувачів. І врешті, такі підприємства повністю фокусуються на забезпеченні поточних потреб та підтримці їх застосування. І це геть не сприяє розробці нових зразків і здобутті бажаної технологічної переваги. Як не сказати жорсткіше. І це велика проблема. Навіть залучення інвестицій не змінює ситуацію, оскільки в такій ситуації підприємству фінансово доцільніше вкладати у розширення виробництва та усунення недоліків ніж у нові розробки. Тож звідки має прийти “технологія перемоги”?

Паралельно з “Армією Дронів” коаліцією МОУ, Мінцифри та Мінстратегпрому було запущено “Brave1” – акселератор військових розробок, який призначений на розвиток тих самих інноваційних технологій  для потреб оборони. Нарешті команди інженерів та винахідників змогли отримати гранти на свої розробки до того, як вони зможуть розробити виріб, готовий до застосування, і зможуть продовжувати свої розробки. З звіту “Brave1” було профінансовано більше 50 команд розробників інноваційних технологій, фонд допомагає знайти їм і приватні інвестиції, і на це є попит серед західних інвестиційних компаній та фондів. Зокрема, фонд екс-гендиректора Google Еріка Шмідта “D3” інвестував у майже десяток українських стартапів з оборонних технологій. І це лише один приклад. Але розробки – то специфічна тема, і вони можуть тривати роками, поки не дійдуть до реального застосування, а кожен день протистояння коштує нам і нашим партнерам сотні мільйонів доларів.

Тож що маємо на карті? З одного боку – бійці на фронті, які просять дати їм якомога більше FPV дронів, мавіків та окопного РЕБу, щоб тримати щоденні штурми, та головнокомандувач, який каже, що без технологічної переваги ця війна на виснаження буде йти поки у нас вистачить ресурсів (вважай західної допомоги). З іншого боку – виробничі підприємства, які зосереджені на виробництві існуючих засобів з “базовою технологією” та вирішенні задач масштабування виробництва та підтримки експлуатації, та стартапи, які хочуть побудувати свій “game changer”- технологію перемоги, та колись в майбутньому стати “єдинорогами” (компаніями з оцінкою вартості більше мільярда доларів), але сьогодні точно не здатні довести свої розробки до масового застосування через брак ресурсів. 

Чи може така ситуація вирішитися сама? Чи зможуть “заводи” з “стартапами” домовитися, і швидко впровадити інновації у серійне виробництво та безконфліктно поділити між собою прибуток (який так потрібен для розвитку обом сторонам)? 

На мою думку, це було б можливе, якби у нас був на це час. Але зараз, коли часу зовсім нема і відлік йде навіть не на місяці, а на тижні, вирішення має прискорити держава. Вона має замовляти нові, ще не випробувані, зразки техніки, які містять ті самі інноваційні технології. Замовляти їх у «заводів»-виробників, які вже успішно виконують державне замовлення. Також держава має забезпечити участь в цих замовленнях «стартапів» – компаній-інноваційних розробників, узгодивши характеристики та вартість їх компонентів та  робіт, а також розподіливши ризики між виконавцем та співвиконавцем. Таким чином, розробники інноваційних технологій збережуть свою суб’єктність та отримають прямий доступ до державних замовлень як співвиконавці та до інвестицій, як перспективні бізнеси, а виробники отримають доступ до більш просунутих технологій для покращення своєї продукції що допоможе їм укріпити свої позиції в галузі. 

Аналогічна ситуація зараз і з локальним виробництва компонентів для безпілотників та інших високотехнологічних систем. Коли усі преференції надаються лише виконавцям держконтрактів їм дуже складно, а часто неможливо конкурувати з іноземними виробниками та залучати інвестиції у свій розвиток. Кооперацію між виконавцями держконтрактів та українськими виробниками компонентів також необхідно підтримувати державними механізмами.

Схожу задачу зараз вирішують і в США. Коли там зрозуміли, що сучасні технології розвиваються швидше, ніж рухаються їх розробки в фундаментальних галузях оброни, якими давно і успішно займається DARPA (авіа- та ракетобудування, бронетехніка, артилерія, флот), вони створили відділ оборонних інновацій DIU (Defence Innovation Unit), який формує інноваційні програми та дає замовлення стартапам та невеликим компаніям на розробку високотехнологічних рішень, таких як дрони, роботи, зв’язок чи засоби електронної боротьби.

Звичайно, існує величезна спокуса вирішити це питання адміністративно-командним шляхом, і важелі впливу для цього є. Але є ще більший сумнів, що люди, які десять років тому виступили за свою свободу і борються за неї вже десять років, будуть згодні піти в нові «шарашки», навіть якщо там даватимуть банановий смузі та лавандовий раф.

Чи буде створена в Україні екосистема швидкого впровадження технологій від ідеї до бойового застосування, в якій будуть з’являтися і зростати виробничі та високотехнологічні компанії, які будуть посилювати один одного, а не конкурувати чи експлуатувати через нерівність доступу до замовника? Це питання, на яке нам треба знайти відповідь найближчим часом. “Китайськими” технологіями цю війну не виграти. Яку б інновацію з китайських комплектуючих ми не винайшли, Росія зможе повторити її за лічені тижні, але закупити зможе в рази більше.