У 1945 р. на парламентських виборах в Албанії перемогла Комуністична партія на чолі з Енвером Ходжою. Він дуже швидко розправився зі своїми політичними опонентами і усіма, хто виступав проти його політики і Компартії (змінила назву у 1948 р. на Албанська партія праці). Правління Ходжи супроводжувалося зближенням із срср та йосипом сталіним, вступом країни до Варшавського блоку, де Албанія пробула до 1968 р. Через незгоду із окупацією Чехословаччини Енвер Ходжа вивів країну зі складу Організації Варшавського Договору. Так Албанія остаточно самоізолювалася, її лідер боявся брежнєва, думаючи, що той готує напад на Албанію. Ходжа прагнув захистити незалежність та суверенітет Албанії від радянського союзу та інших іноземних загроз. Частиною політики ізоляціонізму була масштабна програма будівництва бункерів, які мали захистити населення країни у разі можливого ядерного удару.

Від ізоляціонізму до бункеризації

Албанія закрилася від світу на декілька десятиліть, бо Енвер Ходжа вважав, що країна має бути незалежною від інших держав. Албанський комуністичний лідер був підозрілим, тому з кінця 1950-х рр. почав віддалятися від країн соцтабору. У своїх діях Ходжа дійшов до того, що розірвав відносини і з Югославією, яка після Другої світової війни була одним з найближчих союзників Албанії.

Ходжа не просто закрив країну, а й посилив контроль комуністичної партії над усіма аспектами життя суспільства, включаючи засоби масової інформації, освіту та релігію. Це негативно позначилося на економічному розвитку Албанії і населенню, яке швидко почало бідніти. Відсутність взаємодії з іншими країнами також призвела до відсутності доступу до технологій, культурного обміну тощо.

Поступовий вихід з ізоляціонізму розпочався тільки у другій половині 1980-х рр., коли албанський авторитарний лідер помер. Президент країни Раміз Алія, який був обраний на цю посаду ще у 1982 р., одразу розпочав реформування внутрішнього життя Албанії, економіки, відновлення відносин з сусідніми країнами.

Ізоляціонізм Ходжи призвів до зміни ландшафту всієї Албанії. За наказом комуністичного лідера у країні впродовж 1960-х – 1970-х рр. зводилися бункери – малі та великі, для населення, партійного і політичного керівництва. Бункери мали захисти албанський народ від потенційних загроз.

Точна кількість бункерів в Албанії не відома. Одні дослідники називають цифру у 170 тисяч, інші у 700 тисяч. Серед причин, які підштовхнули Енвера Ходжу до будівництва такої великої кількості бункерів, були:

• Страх іноземного вторгнення: Ходжа вважав, що Албанія оточена ворогами з усіх боків, включаючи Сполучені Штати, НАТО, радянський союз та сусідні країни, такі як Греція та Югославія. Він був особливо стурбований потенційним вторгненням з боку Югославії, яка мала історичні претензії на частини Албанії.
• Пропаганда: Будівництво бункерів також використовувалося як пропагандистський інструмент, щоб продемонструвати албанцям, що їхній уряд вживає заходів для їх захисту від потенційних ворогів. Ходжа використовував бункери як символ сили та стійкості країни, а також посилити думку про те, що Албанія перебуває під постійною іноземною загрозою.
• Будівництво бункерів було частиною ширшої стратегії – зробити Албанію самодостатньою та незалежною від інших країн.
• Контроль населення: бункери розглядалися як символ влади та контролю уряду, а їх присутність по всій країні була постійним нагадуванням про владу Ходжи.
• Символічна цінність: споруди також розглядалися як символ опору; вони представляли здатність країни захищатись від потенційних загарбників та підтримувати її незалежність перед зовнішніми загрозами.

Загалом, будівництво бункерів було відображенням параної Ходжи та його страхом перед потенційним іноземним вторгненням та його прагненням до встановлення тотального контролю над албанським населенням.

Які бункери будували за наказом Ходжи?

Для захисту своєї країни албанський диктатор наказав будувати по всій країні тисячі бункерів – у містах, в сільській місцевості, в горах, поблизу морського узбережжя. Бункери були побудовані за допомогою різноманітних матеріалів, включаючи залізобетон та сталь. Деякі споруди розроблялися спеціально для солдатів і зброї, інші повинні були використовуватись як центри зв’язку або спостереження. Більшість бункерів зводилися для того, щоб стати у разі ядерної загрози притулками для цивільного населення.

За планом Ходжи бункери мали бути стаціонарними і портативними, аби їх можна було легко перевезти та розмістити в стратегічних місцях.  Існує кілька різних видів бункерів, які побудовані в Албанії в епоху холодної війни. Насамперед, це були бетоні бункери, які мали круглу або шестикутну форму. Вони відрізнялися портативністю і компактністю – діаметр близько 3 метрів і висотою 1,5 метра.

Другий тип бурнкерів відзначався грибоподібною формою і більшими розмірами –  діаметр близько 5 метрів і 2,5 метра заввишки. Були більш міцними і стійкими за конструкцією, встановлювалися на пагорбах або уздовж берегових ліній.

Третій різновид – танкові бункери, які створювалися для розміщення всередині танків та важких транспортних засобів. Зазвичай будувалися зі сталі і залізобетону.

Четвертий тип бункерів – командні. Це були своєрідні штаб-квартири для планування і проведення військових операцій.

П’ятий тип – протиповітряні бункери, будувалися для захисту від повітряних атак. Їх оснащували зенітними гарматами та іншою оборонною зброєю.

Шостий різновид – бункери берегової оборони, які за наказом албанського авторитарного лідера зводили, щоб захистити узбережжя Албанії від нападу з Адріатичного чи Іонічного моря. Основними місцями розташування були ділянки поблизу пляжів та гаваней, їх обладнували артилерією та іншими видами зброї.

Незважаючи на їх величезну кількість, бункери ніколи не використовувались за призначенням, вони так і залишилися порожніми. На початку 1990-х рр.  багато захисних споруд стали руйнуватися.

Історична спадщина Холодної війни

Зносити бункери після смерті Ходжи влада не наважилася. Була й інша причина – це був дорогий процес. Не було виділено коштів і на їх підтримку, тому споруди з часом почали руйнуватися. У сільській місцевості бункери частково переобладнали у склади чи приміщення для тварин.

У деяких бункерах ховалися біженці з Косова, які тікали від терору сербської поліції та армії у 1999 р. Бойовики Армії Визволення Косова використовували споруди як схованки і склади для зберігання зброї. Частину бункерів з прибрежних районів прийшлося прибрати за допомогою армії і танків. Вони поступово опускалися у воду, створювали вирви, у які потоки води затягували туристів. Через загибель декількох з них уряду країни прийшлося виділити кошти на демонтаж бункерів.

На початку 1990-х рр., коли Албанія тільки стала на шлях реформування внутрішнього і зовнішнього життя, такі будівлі були перетворені албанцями в помешкання. Населення не зупиняло те, що всередині не було води, вентиляції, нормальних санітарних умов для тривалого проживання. Утім, проживання у бункерах було нетривалим, оскільки загрожувало здоров’ю його мешканців, тому владі прийшлося розселити ці імпровізовані будинки.

Ще частину бункерів віддали приватним власникам, які відкрили в них ресторани, кафе, студії звукозапису, художні інсталяції, гуртожитки, стоянки, сховища, музеї. На необхідності збереження бункерів Енвера Ходжи наполягають митці, архітектори, дизайнери, які пропонують провести реновацію будівель і повторно використовувати для творчості. Також триває процес щодо збереження та захисту бункерів як історичної спадщини. У 2014 році уряд визначив деякі бункери як захищені пам’ятки, і вони були включені до складу національного музею Bunk’art, який розповідає про програму бункеризації Албанії. Акцент робиться і на те, щоб розповідати відвідувачам історію країни у часи Холодної війни, особливості режиму Енвера Ходжи. Музеї Bunk’art також стали популярними туристичними об’єктами, які відкривають відвідувачам невідомі сторінки Албанії.