У цей день 102 роки тому – 1 грудня 1918 р. – почався драматичний і в підсумку сумний югославський експеримент. Тоді в Белграді було створено Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (майбутню Югославію). Під короною сербською династії Карагеоргієвичів були об’єднані колишні південнослов’янські землі Австро-Угорщини (Боку, Далмацію, Хорватію, Словенію, Славонію, Воєводину, Боснію і Герцеговину), Королівство Сербію та Королівство Чорногорію.

Породжене романтичними ідеями хорватських інтелектуалів ХІХ ст. прагнення до об’єднання всіх південних слов’ян (ну нехай хіба без болгар) у єдиному державному організмі в 1990-і роки, на жаль, завершилося кривавими війнами та жорстокими етнічними чистками на Західних Балканах.

У 1918-1992 роках югославізм пройшов 2 великі етапи – монархічний (до Другої світової війни) та комуністичний (після 1945 р.). Комуністична Югославія стала досить унікальною на тлі інших «червоних» держав повоєнного часу країною, котра після розриву між Тіто та Сталіним у 1948 р. стала на шлях побудови власного соціалізму «з людським обличчям».

Доки геополітична кон’юнктура часів «Холодної війни» сприяла такому специфічному положення Югославії – поміж демократичним та радянським таборами – та доки був живий сам легендарний диктатор, котрий втілював «братерство та єдність», доти в цій державі південних слов’ян справді вдавалося підтримувати гарний рівень життя та спокій. Ситі десятиліття практично цілком притупили міжнаціональні антагонізми – болючу спадщину Другої світової (яка на югославських просторах фактично була громадянської війною на тлі іноземної окупації).

Але з кінця 1980-х рр. «ідилії» прийшов кінець і Югославія зійшла, а точніше рухнула, з історичної арени в страшних конвульсіях. І ні для кого не секрет, що наслідки війн 1991-1999 рр. на постюгославському просторі досить виразно відчуваються в регіоні до сих пір.

Утім починався югославський проект з доволі райдужними очікуваннями: Сербія як держава-переможець у вкрай тяжкій для неї Першій Світовій Війні прагнула втілення старих мрій про об’єднання всіх сербів – від Далмації та Чорногорії до Македонії та Банату – під одним монаршим скіпетром дому Карагеоргієвичів; хорвати хоч і були в Першу світову найлояльнішими підданими Габсбургів, але восени 1918 р. бачили порятунок від гарантованої італійської окупації лише в Сербії; словенці загалом до югославських ідей ставилися нормально, особливо з прагматичних міркувань; більшість населення Чорногорії, окрім хіба жителів Катунської нахії та столиці Петровичів – Цетиня, була за об’єднання в єдину державу з родичами із Сербії (так Подгорицька скупщина й проголосувала, детронізувавши славетну династію Петровичів-Нєгошів; цікаво, що чорногорський король вигнанець Нікола, що сам мріяв про роль «об’єднувача сербства» був рідним дідом регента, а згодом югославського короля Александара Карагеоргієвича); думкою жителів Вардарської Македонії та боснійських мусульман мало хто переймався, позаяк ці люди окремими народами на той час не вважалися.

Попри розбіжності в баченні формату майбутньої єдиної держави південних слов’ян серед учасників цього об’єднання, ніхто практично не ставив у грудні 1918 р. під сумнів потреба цього об’єднання. Утім дуже скоро ці маленькі тріщини та тертя переросли в прірви та розколи. Наприклад, ті ж хорвати, які в 1918 р. рятувалися від італійців під скіпетром Карагеоргієвичів невдовзі стали принциповими опозиціонерами в першій, королівській, Югославії, а потім зовсім радикалізувалися і в роки Другої світової війни пустили ріки крові сербам. Серби озлобилися на хорватів. І так далі. Шлях до етнічних чисток та мрій про взаємовиключні проекти «великих національно чистих» держав було відкрито.

Утім 1 грудня 1918 р., коли в Белграді було проголошено створення Королівства сербів, хорватів та словенців, яке з 1929 р. стало Югославією, про все це мало хто задумувався. Бомби уповільненої дії ніхто не побачив. Окрім того, не слід забувати, що це поява цієї нової балканської держави не була суто вираженням волі тих чи інших народів до спільного існування в єдиному політичному організмі, але й продуктом версальського врегулювання європейських кордонів Антантою після перемоги в Першій світовій війни.