Популярні
Автори: Дмитро Путята, Андрій Карбівничий, Василь Рудика
За період, що минув з початку березня до перших чисел квітня, активність проросійських протестів знижувалася. На прикладі Донецька, можна відстежити цю динаміку – великий мітинг 1 березня зібрав до 15 тис. осіб, на мітингу 5 березня кількість протестувальників оцінювали до 7 тисяч, мітинг 9 березня – до 5 тисяч. Після побоїща 13 березня, де загинув український активіст, наступний мітинг (15 березня) оцінювався у 4 тисячі осіб. І хоча в подальшому зібрання остаточно не припинялися, але збирали у звичайний день не більше 1000 учасників. Зниженню активності сприяли чимало факторів – час, втома, та навіть дії офіційного Кремля, який 18 березня в односторонньому порядку включив до складу РФ анексований Крим, що викликало несприйняття серед частини поміркованих російських симпатиків. Робота українських спецслужб також мала значення – у першій половині березня вони виявили й затримали кількох “народних лідерів”, які відпрацьовували план дій, надиктований Сергієм Глазьєвим з адміністрації Президента РФ.
Те, що протестні настрої згасають, і регіони півдня та сходу України повертаються у русло нормального життя, розуміли і в Росії. Відбувалася підготовка до зміни формату протестів – готувалося створення “народних республік”, їх проголошення і місцеві референдуми, що мали їх легітимізувати, мали відбутися ближче до запланованих на 25 травня виборів президента України. Проте і цей процес розпочався із фальшстарту.
Офіцери СБУ Олександр Петрулевич та Олег Животов у березні дістали від Валентина Наливайченка призначення працювати у Луганську. Саме вони оперативно затримали “народного губернатора Луганщини” Харитонова вже у перші дні роботи. В наступні тижні вони виявили мережу бойовиків та агентів спецслужб РФ – так звану “Армию Юго-Востока”. Мережа на той час перебувала на стадії формування та накопичення зброї. Їхнім головним завданням російське керівництво визначило зрив президентських виборів 25 травня та готовність за сигналом провести “референдум про самовизначення”. Проведення референдумів очікувалося синхронне по всім південно-східним областям України, і саме підготовкою ґрунту в усіх регіонах й займалася мережа.
Операція із затримання ключових осіб групи почалася о п’ятій ранку 5 квітня. Відбулося 40 обшуків в Луганську і ще семи містах, затримано 12 керівників мережі. Серед них – Олексій Рельке, офіцер російської розвідки, голова усієї мережі. Було вилучено 300 одиниць зброї, які вивезли до Луганського СБУ. Не вдалося затримати трьох керівників: Болотова, Рубана і Мозгового.
Затримання Рельке спонукало проросійські сили на відчайдушний в тих умовах для них крок – штурм Луганського СБУ, де утримувався Рельке, і де була зброя. Саме з цих причин 5 квітня Валерій Болотов записує розпачливе відеозвернення, пояснюючи необхідність діяти тим, що відбувається хвиля затримань їх поплічників. Він знімає балаклаву і від імені “Штабу оборони південного сходу” закликає усіх жителів цих областей підніматися на відкрите протистояння, щоб реалізувати заплановане.
6 квітня розпочався штурм Луганського управління СБУ. Спершу під будівлею зібрався натовп, з якого відокремилися парламентери і пішли до СБУ. Парламентери – представники організації ветеранів-афганців, місцевого “казачества”, вимагали відпустити затриманих напередодні. Врешті, розпочався штурм будівлі. Міліція, що була поряд, демонструвала байдужість і не завадила штурму.
У цій історії є дражливий момент – офіцери СБУ і керівництво міліції звинувачують одне одного у здачі будівлі управління СБУ. Підґрунтям для цього стало те, що звільнені керівники бойовиків, зокрема Олексій Рельке, записали відеозвернення і оприлюднили його, в якому дякували голові Луганського СБУ Олександру Петрулевичу за звільнення та за приготовану зброю. Остаточний висновок щодо причин та обставин цього інциденту мають дати відповідні органи.
Можна із впевненістю стверджувати, що штурм Луганського СБУ став каталізатором для всіх подій на Донеччині, оскільки запустив незворотні процеси. До цього у регіонах брали штурмом хіба що цивільні установи на кшталт обласних державних адміністрацій. СБУ був режимним об’єктом, мав значний арсенал зброї. Цією зброєю одразу озброїли актив проросійських сил у Луганську, які звели перед СБУ барикади та призначили їхню охорону. Штурм СБУ можна вважати відчайдушним, оскільки ці злочинні дії мали найближчим часом викликати жорстку реакцію української влади, а відтак проросійські сили в Україні мали діяти відтепер без зволікань, якщо вони розраховували на успіх. І вони почали діяти.
6 квітня відбувся не тільки штурм Луганського управління СБУ – цей день став ключовим, були запущені процеси із російського сценарію. Спроби вивести людей на масштабні мітинги і захопити владу на місцях відбулися загалом у 7 обласних центрах, але у Одесі, Запоріжжі, Миколаєві та Дніпропетровську вони не мали успіху. Вдень 6 квітня проросійські сили знову захопили Донецьку ОДА. Вони дали депутатам облради час до опівночі, щоб провести позачергову сесію та прийняти рішення про проведення референдуму щодо входження до складу Росії. Увечері 6 квітня було захоплено Харківську ОДА. У ніч з 6 на 7 квітня, о 3.40 ночі, члени “Народного ополчення Донбасу” вдерлися до будівлі Донецького СБУ, де зайняли перший поверх, і нібито готували вогневі точки.
7 квітня вдень були проголошені так звані “Донецька народна республіка” (ДНР) та “Харківська народна республіка” (ХНР). “Народна рада”, яка була присутня в Донецькій ОДА, прийняла рішення про входження “новоствореної республіки” до складу Росії. “Народна рада” була створена активом проросійських сил, оскільки чинні місцеві депутати Донецької області на сесію, де мало б обговорюватися входження до складу РФ, не з’явилися. Ці події описав журналіст Денис Казанцев:
“В этот же день толпа, ночевавшая в Донецкой ОГА, провозгласила «Донецкую республику». Произошло это в захваченном зале заседаний, куда люди вошли прямо с улицы. Кто первый успел занять кресла областных депутатов, тот в итоге и голосовал за «суверенитет». […] Так появился «парламент ДНР».“
Надвечір 7 квітня виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про створення Антикризового штабу:
“Вчора розпочалась друга хвиля спецоперації Російської Федерації проти України, мета якої – дестабілізувати ситуацію в державі, повалити українську владу, зірвати вибори та розірвати на шматки нашу країну. [..] Вороги України намагаються розіграти кримський сценарій, але ми цього не допустимо. [..] Було створено Антикризовий штаб, проти тих, хто взяв в руки зброю, будуть проводитись антитерористичні заходи.”
І ці заходи почалися. Без жертв того ж вечора було повернуто під повний контроль Управління СБУ у Донецьку. Наступного дня, 8 квітня, близько 6.30 ранку припинила існування “Харківська народна республіка”. Спецпризначенці із вінницького “Ягуару” увійшли у Харківську ОДА, і без жодного пострілу, шумових гранат чи інших спецзасобів затримали всіх присутніх. Одразу або протягом найближчих днів були затримані ключові особи, причетні до створення “ХНР” – Костянтин Долгов і Єгор Логвінов.
“Російська весна”, попри зміни у початковому плані, не приносила реальних плодів. Не відбулися масові виступи у 8 областях, заклики про референдуми і входження до РФ, нехай навіть озвучені вже не депутатами місцевого рівня, а хоча б просто натовпом у стінах адмінбудівлі. Проросійський актив за цей час позбувся значної кількості лідерів, не мав уже навіть тих сил на вулиці, які були на початку березня, та контролював адміністративні будівлі тільки у Донецьку та Луганську.
Для російського керівництва ситуацію треба було рятувати, причому рятувати екстренно. Без подальшого втручання Росії, Україна невдовзі повернула б повний контроль над своїми регіонами, і Росія опинялася у ситуації, де є консолідована “континентальна” Україна, і є анексований Крим. Вся увага і України, і світової спільноти, була б прикута саме до нього. Людських ресурсів та лідерів, здатних на корінний злам ситуації на користь Росії, в самій України просто не існувало.
9 квітня 2014 року на каналі “День-ТВ” виходить ще один сюжет з Олександром Бородаєм:
“Действительно, если сейчас вежливые зелёные человечки вдруг появятся на Восточной Украине, массово, – ну, или даже не массово, а будет зафиксировано их появление, – то это вызовет, конечно, иную реакцию всего огромного западного мира по отношению к России. И это на Россию ляжет уже действительно тяжёлым грузом санкций, которые нам могут организовать и Соединенные Штаты, и Западная Европа.
[А если это будут добровольцы], добровольческое движение имеет в России славную историю, и оно существует. Но проблема добровольческого движения сейчас состоит в том, что для принятия к себе добровольцев надо иметь какой-то координационный центр.”
А 12 квітня 2014 року зранку російський диверсійний загін під командуванням полковника ФСБ у відставці Ігоря Гіркіна захопить українські міста Слов’янськ та Краматорськ. Ще один загін під командуванням Ігоря Безлера захопить Горлівку. 13 квітня у мережі будуть опубліковані прапори для всіх 8 “народних республік” – областей півдня та сходу України. Прапори були створені як варіації на тему російського триколора, за прикладом прапора “ДНР”, який вже існував на той час. Поява 8 прапорів не була б такою кур’йозною, якби не той факт, що “Луганську народну республіку” проголосять тільки 27 квітня, і для неї використають один з прапорів, опублікованих в мережі ще 13 числа.
17 квітня 2014 року на щорічній прес-конференції Путін робить заяву:
“Напомню, пользуясь терминологией царских времен – это Новороссия. И Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Это все территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством.“
Подібна заява не може бути випадковою. На найвищому рівні пролунав заклик, що мав би відмобілізувати як російських прихильників всередині України, так і російських радикалів, що були б готові поїхати в Україну створювати “Новоросію”. Путін у своєму сигналі припускається фактологічної помилки – Харків історично до складу Новоросійської губернії не входив, будучи частиною Слобожанщини. Але й цю помилку навряд можна назвати випадковою – усе разом абсолютно чітко лягає в канву російських намірів про організацію проросійського повстання на цих територіях, а у разі успіху – і відторгнення цих регіонів від України.
Це не перша заява Путіна навесні 2014 року, яка є і оманливою, і провокативною. Ще 18 березня, під час церемонії “приєднання” Криму до складу РФ, Путін заявив, що більшовики включили Південь Росії до складу України нібито без врахування етнічного складу. Це також є нічим іншим, як спробою переписати історію відвертою брехнею – межі сучасної України майже точно повторюють межі розселення етнічних українців, за винятком Кубані. Частка українців у 8 областях півдня і сходу становила більшість як на кінець 19 століття, за часів Російської імперії, так і в наш час, причому ця більшість зафіксована всіма переписами населення, починаючи від найдавнішого, який відбувся в Російській імперії 1897 року.
Таким чином, відбулася чергова зміна суті “російської весни” – замість вимог федералізації від обласних рад, з’явилися озброєні загони, були проголошені “народні республіки”, і увесь цей порив синхронно був підтриманий російськими ЗМІ на чолі з Путіним – боротися за відторгнення українського півдня і сходу. Збройне протистояння ініціювали вже не через місцевих посередників, а безпосередньо через росіян, що назвалися добровольцями. Це вивело конфлікт на новий рівень, не давши йому згаснути.
Було б безкінечно наївно вважати, що всі події “російської весни” оркестровані з Кремля, а всі її учасники – працюють на Кремль, куплені Кремлем або найняті ним. Це не так – в Україні є свої власні палкі прихильники Росії, котрі суто через власні переконання її підтримують. Російська влада каналізувала їхнє невдоволення для досягнення своїх цілей.
Немає також підстав вважати Малофєєва та його оточення одноосібними авторами ідеї російського вторгнення до України для розподілу її суверенної території. Існують свідчення, що ідеї відокремлення південно-східних регіонів України та створення “Новоросії” розроблялися у РИСИ – Російському Інституті Стратегічних Досліджень, що належав до Служби зовнішньої розвідки РФ, а з 2009 підпорядковувався адміністрації Президента.
Проте група Малофєєва відіграла значну роль у подіях та прийнятті рішень під час анексії Криму, і ще більш важливу – в ініціюванні війни на сході України.
Сам Гіркін стверджує, що ідея походу в Україну належала йому. Додатково у листопаді 2014 року в інтерв’ю зізнався, що саме він “натиснув спусковий гачок війни”. Це зізнання у власних злочинах і взяття на себе відповідальності за початок війни може виглядати на перший погляд як своєрідний благородний жест, але цей вчинок слід розглядати під іншим кутом. Він визнає очевидне – те, хто саме почав бойові дії, але тільки заради того, щоб створити собі образ правдоруба. Він використовує цей образ тільки для однієї мети: нав’язати ідею, буцімто й задум початку війни – теж лише його особиста ідея та відповідальність. Таки чином він відводить увагу від російської влади – справжнього ініціатора подій, що почали невідворотно набирати обертів на Донбасі після перших пострілів.
Сценарій розвитку подій на Донбасі свідчить, що існує чітка паралель із подіями у Криму. Тільки якщо ситуація в Криму давала російській владі змогу почуватися впевненіше і використати війська, маскуючи їх під “самооборону”, то на Донбасі Кремль спробував діяти руками “добровольців”, які нібито діють з особистої ініціативи. Реалізувати цю “приватну ініціативу” було доручено групі Малофєєва. У Криму, у випадку невдачі, завжди можна було до певної міри зберегти обличчя, оскільки війська не мали розпізнавальних знаків. У випадку ж “особистого загону” Ігоря Гіркіна, спростовувати зв’язок було б ще простіше, адже аргументовано довести його зв’язок з російською владою – на порядок більш складно.
За таких обставин, політологи і “реконструктори” Малофєєва були зручним, “дешевим” з точки зору відповідальності, інструментом для Кремля. А у випадку, якщо цим інструментом можна досягти бажаного результату – не дати згаснути конфлікту на Донбасі, і перевести його на вищий рівень ескалації, – цей інструмент був би ще й надзвичайно ефективним. Військовий конфлікт у гарячій фазі, в свою чергу, міг в подальшому дати привід використати і регулярні російські війська – у фальшивому амплуа миротворців, або інакшим чином, що вже залежало би безпосередньо від подальшого розвитку конфлікту. Як показала історія, регулярні російські війська будуть залучені у ньому вже з літа 2014 року.
За кадром поки залишалася мотивація Малофєєва – що змусило його погодитися на подібну роль. Насправді, позиція Малофєєва виглядає тут неіронічним прикладом “добровільно-примусової” мотивації. По-перше, Малофєєв і раніше був відзначений у діях, які характеризують його стосунки з російською владою як “симбіоз”. До прикладу, його “Лига безопасного интернета” стала одним із головних ініціаторів законів про цензуру в інтернеті, створюючи враження, нібито запит про заборони йде від громадянського суспільства. По-друге, Малофєєв на початок 2014 року мав величезний борг перед державним банком і порушену кримінальну справу. Це суттєві інструменти тиску на нього з боку держави. Вже через рік понад 80% боргу з нього спишуть, а справу закриють. Повідомлялося, що подібну “пропозицію, від якої неможливо відмовитися” Малофєєву озвучили у адміністрації президента РФ. І ця пропозиція була – використання його людей для ініціювання нової фази конфлікту на Донбасі в обмін на списання боргів. Нарешті, ідея включення України повністю чи частково до складу Росії, не є чужою самому Малофєєву з ідеологічних міркувань – він переконаний монархіст, консерватор, прибічник ідей російського імперіалізму.
Все це призвело до взаємовигідної природи їх стосунків – російська влада використовує послуги Малофєєва та його людей у тих справах, за які не хоче нести безпосередню відповідальність.
Питання того, хто саме відповідальний за те, що напруга в українському суспільстві була виведена на новий рівень ескалації, перерісши у бойові дії, а якщо простими словами, то “хто почав війну” – один з ключових для російської пропаганди.
У цьому питанні росіяни збудували кілька “рівнів захисту” – аргументів, які типово використовуються у дискусіях.
Найпримітивнішим, першим “рівнем захисту” є апеляція до того, що раз Турчинов оголосив 13 квітня 2014 року про початок Антитерористичної операції у зв’язку з подіями в Слов’янську, то він і є той, хто “почав війну”. Твердження є абсрудним, оскільки дії Турчинова були нічим іншим, як реакцією на захоплення цілого міста добре підготованим, непогано озброєним загоном, напередодні 12 квітня, із взяттям всіх ключових державних установ і підняттям чужого прапора. Отже, цей аргумент російської пропаганди розвалюється навіть при поверхневому розгляді.
Другим “рівнем захисту” є апеляція про те, що Антитерористична операція нібито була проголошена Турчиновим задовго до появи Гіркіна у Слов’янську – а саме 7 квітня. Мова насправді йде про Антикризовий штаб, про створення якого повідомляв Турчинов надвечір 7 квітня, після синхронного проголошення двох “народних республік“ в Україні того дня. Єдиною відомою дією Антикризового штабу було безкровне взяття під контроль Харківської ОДА зранку 8 квітня. І деякі інші дії превентивного характеру – наприклад, марш-кидок 80-ї аеромобільної бригади до Луганського аеропорту. Всі ці дії ніяк не тягнуть на “розв’язання агресивної війни”, а тому використовується третій бастіон захисту.
Третій бастіон полягає в тому, що нам пропонується такий варіант бачення подій: війну справді почав Ігор Гіркін, але він нібито не має жодного стосунку до російської держави. Він сам – лише колишній співробітник спецслужб, до ФСБ стосунку вже нібито не має. Його загін – нібито просто добровольці. Все, що відбулося – це нібито лише його відповідальність, його особиста ініціатива, і, звісно, відповідальність українського керівництва, яке “не схотіло домовлятися”. Цим баченням подій російська пропаганда намагається зробити вигляд, ніби існує якесь чітке розділення між, власне, російською державою та якимись добровольцями, що діють нібито від свого імені. Це є спробою замилити для спостерігача той факт, що російська держава давно розклалася у багатьох питаннях. Державний апарат там зрісся із спецслужбами, церквою, олігархатом, криміналітетом, особистими міні-арміями, приватним бізнесом і засобами масової інформації у тугий вузол. Російське керівництво називає приватною ініціативою все, за що йому незручно відповідальність, і легко звільняє заднім числом будь-яку обставину, яка заважає їй будувати цей образ. Режим Путіна давно переплівся із усіма центрами сили в Росії. Розплутати цей вузол і довести зв’язок російської держави із підготовкою та веденням агресивної війни проти України на всіх рівнях буде задачею прокурорів майбутніх судів.
Розглядаючи події весни 2014 року, слід давати точну оцінку вторгненню загону Ігоря Гіркіна. Використання його послуг Кремлем свідчить не про успішну реалізацію планів Росії щодо України, а про одну з останніх спроб зламати ситуацію на свою користь, коли не вдалося реалізувати набагато більш вдалі сценарії. Російські науковці, зокрема Дмитро Лабаурі, вважають, що оптимальним планом для Росії навесні 2014 року була б повна федералізація України. Таким чином було б збережено і контроль над всією територією України, і вдалося б уникнути будь-яких звинувачень на адресу Росії. За його даними, цей план пропонувався ліберально-поміркованими силами у Кремлі, імовірно на чолі із Сурковим.
Існувала й “партія війни” – у березні-квітні 2014 року російське керівництво розглядало можливість введення військ на територію материкової України. “Яструбами” тут виступали Шойгу, Глазьєв. План широкомасштабного вторгнення одразу після Криму, чи одночасно з Кримом так і не був реалізований – імовірно, аргументи поміркованих сил щодо можливих негативних наслідків, в тому числі й для економіки, були більш переконливі. Але час ішов, а успіхів у процесі нав’язування федералізації України не спостерігалося. Тому ставку було зроблено на так званих “добровольців”. Кремль вважав, що українська армія й держава буде не здатна їм протистояти.
Отже, на початок конфлікту Кремль мав щонайменше два сценарії дій щодо України:
Реалізувати ці проекти одночасно було неможливо. Їхня реалізація потребує різних методів: перший – через політичний, дипломатичний та економічний тиск, другий – через силовий тиск. Поява силового тиску повністю зводить нанівець дипломатичні та політичні зусилля – домовлятися всередині України про умови взаємного існування у рамках єдиної держави у той час, коли озброєні загони декларують ідею створення окремої держави – неможливо. Силовий тиск є прямим свідченням того, що розмови є абсолютно даремними.
Недолугість кремлівського режиму виявилася в тому, що він не зміг обрати єдину тактику і дотримуватися неї. Натомість, балансував між двома крайнощами, і зрештою не досяг ані першого, ані другого варіанту. Замість них він отримав невизнаний міжнародним співтовариством Крим, частини двох областей і вороже налаштовану Україну.
Через брак політичної волі дотримуватися одного варіанту, Кремлю не вдалося ані принести на багнетах російської армії “Новоросію” у складі щонайменше 8 областей, коли для цього була можливість, ані змусити офіційний Київ перетворити Україну на державне утворення, позбавлене власної волі.
На виступі 2018 року у молодіжно-патріотичному таборі «Донузлав» в Криму, Глазьєв так розповідав про події весни 2014 року:
“Мы должны были освободить весь юго-восток [Украины]. Почему не освободили? Я думаю, это результат западной провокации. Западные лидеры дали понять нашему руководству, что они признают Крым российским. Но если будет “Русская весна” продолжаться дальше, и другие регионы будут присоединяться к России, будет мировая война. Это был блеф. Они Крым не признали, но использовали его в качестве оснований для санкций. Война на Украине началась потому, что мы не освободили юго-восток. Если бы мы защитили юго-восток, не было бы сегодня никакой войны, не было бы десятков тысяч жертв. Киевский режим смог бы устоять только в Киеве и на Западной Украине. Это было, я считаю, глубочайшей стратегической ошибкой.”
Називаючи складові загальної невдачі, російський націоналіст Олексій Кунгуров – один із однодумців і соратників Ігоря Гіркіна – писав, що однією з причин була абсолютно бездарна інформаційна політика Росії в Україні, за яку навесні 2014 року безпосередньо відповідав Олексій Чеснаков, член команди Суркова. Можливо, Чеснаков справді не зробив того, що мав зробити. Можливо, росіяни справді недооцінили здатність українських спецслужб виявити й затримати провідні фігури у російській партії. Проте головною причиною провалу “російської весни” були несумісні з реальним станом речей очікування, буцімто українські громадяни півдня і сходу підтримають розвал своєї власної держави на догоду Кремлю.
Матеріали по темі:
Усі матеріали статті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Захищені авторським правом винятки позначені знаком копірайту ©.
Матеріал підготовано за сприяння Міністерства інформаційної політики України.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
