Що таке ПВК, яка їх історія і чому вони потрібні?

Діяльність приватних військових компаній (ПВК) стала однією з ключових тенденцій у сфері сучасної безпеки та збройних конфліктів.

Формально залишаючись поза межами традиційної армійської ієрархії, ПВК дедалі частіше відіграють роль активного учасника бойових дій, політичних процесів і охоронної діяльності.

Вони діють у «сірій зоні» між державним та недержавним насильством, забезпечуючи своїм замовникам виконання широкого спектру силових операцій без залучення регулярних збройних сил.

Цей матеріал підготовлений на основі мого відео про приватні військові компанії на моєму проєкті First Division.

Що таке ПВК?

Приватна військова компанія (ПВК) — це фірма, що надає охоронні, консалтингові, розвідувальні, планувальні, транспортні, інструкторські та інші спеціалізовані послуги з метою отримання фінансового прибутку.

Осіб, які працюють у ПВК, називають по-різному: контрактори, підрядники, фрілансери тощо. Іноді їх називають найманцями, однак це некоректно — доти, доки вони не беруть участі у збройному конфлікті на боці однієї зі сторін.

Згідно з визначенням, «найманець» — це особа, яка бере участь у збройному конфлікті, керуючись виключно прагненням отримати матеріальну винагороду, та не є офіційно зареєстрованим військовослужбовцем жодної офіційної армії.

Найманство як явище за міжнародним правом вважається злочином і підлягає кримінальному переслідуванню. Існує «Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців», яка чітко визначає, кого вважати найманцем:

Термін «найманець» означає будь-яку особу, яка:
а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;
b) бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням отримати особисту вигоду;
с) не є громадянином жодної зі сторін конфлікту і не є особою, яка постійно проживає на території, контрольованій стороною конфлікту;
d) не входить до складу збройних сил сторони, яка перебуває у конфлікті;
е) не направлена іншою державою для виконання офіційних обов’язків.

Крім того, термін «найманець» застосовується також до осіб, які були завербовані на місці або за кордоном для повалення уряду чи конституційного ладу держави, підриву її територіальної цілісності або здійснення насильницьких дій.

Таким чином, спостерігається тонка межа між законною діяльністю та міжнародним злочином. Ця межа перетинається у випадку участі в збройному конфлікті.

Проблема полягає в тому, що конвенцію ратифікували лише 37 країн. Серед них немає США, Росії, Китаю, Великої Британії, Франції та інших провідних держав. Із країн Європи її ратифікували лише Італія, Німеччина, Україна, Польща, Румунія, Молдова, Бельгія, Сербія, Хорватія та Білорусь.

У цьому контексті постає ще одна складність: як чітко відрізнити найманців від контракторів? Адже і ті, й інші можуть діяти з метою фінансової вигоди, брати участь у бойових діях, не бути громадянами сторін конфлікту й не входити до складу регулярних збройних сил. З формальної точки зору, відповідно до визначення ООН, багато контракторів можуть підпадати під поняття «найманець».

На мою думку, ключовою відмінністю є те, що контрактори не воюють проти міжнародно визнаної влади жодної держави. Якщо вони перебувають у зоні конфлікту, то виконують функції некомбатантів, тобто не беруть участі у бойових діях, а забезпечують логістику, охорону, медичну допомогу, технічну підтримку тощо. При цьому вони мають право на застосування зброї лише в межах самооборони.

При цьому варто підкреслити, що особи, офіційно оформлені у державні збройні формування, не є найманцями.

До категорії некомбатантів міжнародне право також відносить медичний персонал, інтендантів, військових юристів, журналістів і капеланів. Контрактори ПВК можуть виконувати всі ці функції безпосередньо під час збройного конфлікту.

Найпоширенішим прикладом використання ПВК є їх участь у бойових діях проти повстанських, терористичних або кримінальних формувань. За міжнародним правом, боротьба з повстанцями не вважається збройним конфліктом між державами, а належить до категорії внутрішніх конфліктів. Ставлення ООН до таких ситуацій часто ситуативне й залежить від політичного контексту.

Застосування ПВК проти повстанських або національно-визвольних рухів зазвичай має рекомендаційний характер і прямо не забороняється. А от використання ПВК проти терористичних та кримінальних угруповань не має жодних міжнародних обмежень.

Підсумовуючи: Контрактор — це особа, яка не порушує норм міжнародного права, безпосередньо не бере участі у міжнародних збройних конфліктах або перебуває в них лише як некомбатант, з правом застосування зброї лише проти терористів, злочинців або для самооборони.

Найманець — це особа, яка порушує міжнародне право, бере безпосередню участь у збройних конфліктах, не є частиною регулярної армії та не має офіційного статусу.

Якщо бути відвертими, навіть ООН не може провести чітку межу між найманцем і контрактором. У всьому світі лише дві країни мають чітко прописане законодавство щодо ПВК — це США і Південно-Африканська Республіка.

У США діяльність ПВК регулюється Законом про контроль над експортом озброєнь. Кожна ПВК зобов’язана отримати ліцензію Державного департаменту для ведення діяльності за кордоном. Після отримання ліцензії контрактна діяльність перебуває під контролем Держдепартаменту. Контракти вартістю понад 50 мільйонів доларів також мають бути схвалені Конгресом.

У ПАР ПВК підлягають ліцензуванню Національним комітетом з контролю над звичайними озброєннями відповідно до Закону про регулювання іноземної військової допомоги 1998 року.

В інших країнах законодавче регулювання ПВК або відсутнє, або надто загальне. Там ПВК зазвичай створюються під патронажем держави і діють виключно в її політичних, економічних чи військових інтересах. Формально вони є приватними, але насправді контрольний пакет акцій часто перебуває у власності держави через відповідні установи або фонди. Приклади таких компаній будуть розглянуті далі.

Чому держави створюють ПВК?

Причини очевидні: набагато дешевше, швидше і вигідніше створити ПВК для вирішення конкретного завдання — наприклад, охорони стратегічно важливих об’єктів за кордоном або для військово-політичної підтримки союзників — ніж розгортати регулярні збройні сили, що несе політичні, соціальні й економічні ризики. Після виконання завдання такі компанії можуть бути просто ліквідовані.

Ця юридична невизначеність не заважає країнам активно користуватися послугами іноземних ПВК. Їх наймають уряди, армії, державні установи, міжнародні організації на кшталт ООН і НАТО, а також приватні компанії й навіть окремі особи.

За даними The Economist, у 2012 році обсяг світового ринку послуг ПВК оцінювався в 100 мільярдів доларів.

Ефективність ПВК

У деяких секторах ПВК демонструють виняткову ефективність. Наприклад, сфера охорони судноплавства займає значну частку ринку. Після активного залучення контракторів для охорони торговельних суден рівень піратства суттєво знизився.

Хоча варто зазначити, що ключову роль у боротьбі з морським піратством відіграли також міжнародні антипіратські операції.

Переваги ПВК для контракторів

Основна привабливість — висока оплата. У деяких випадках один контракт може перевищити річну зарплату військовослужбовця. Наприклад, компанія Silent Professionals платила своїм працівникам в Африці в середньому 750 доларів США на день.

Також більшість професійних ПВК обов’язково страхують життя і здоров’я своїх співробітників, гарантуючи виплати у разі поранення або загибелі.

На відміну від армії, ПВК працюють за корпоративною моделлю — без зайвої бюрократії, армійських уставів чи надмірного регламентування. Під час виконання контракту діяльність контракторів регулюється місцевим законодавством і вимогами замовника.

Кого шукають ПВК?

Найбільш високо цінуються колишні військовослужбовці, особливо зі спецпідрозділів і з бойовим досвідом. Часто рекрутери ПВК цілеспрямовано переманюють таких фахівців із збройних сил.

Контракторів цінують за набуті в армії, поліції або інших воєнізованих структурах навички. Інша частина компетенцій формується під час спеціалізованої підготовки, проходження курсів і тренінгів. Як результат, рівень підготовки контракторів зазвичай відповідає рівню елітних підрозділів.

ПВК у Європі

Заглиблюватися в історію приватних армій і найманців середньовіччя я не буду, адже тема матеріалу — сучасні ПВК. Тож з цієї частини історії й почнемо.

Колискою приватних військових компаній у сучасному розумінні стала Велика Британія. Ідею таких компаній сформував відставний британський підполковник Арчибальд Девід Стерлінг — той самий Стерлінг, який свого часу заснував легендарний підрозділ SAS.

Після виходу в офіцерський резерв він зайнявся медіабізнесом, заснувавши в 1959 році компанію Television International Enterprises, але офісна робота йому швидко набридла.

У 1962 році, на запит султана Оману Кабуса, Стерлінг формує команду інструкторів і вирушає до Оману для підготовки місцевої армії до боротьби з повстанцями в провінції Дофар.

Того ж року, під час військового перевороту в Ємені, послугами Стерлінга почала користуватися й британська розвідка. Тоді, до речі, проти нової єменської влади були задіяні бійці SAS, які офіційно перебували у відпустці.

Разом з ними у бойових діях брали участь відомі французькі найманці — Роже Фолк та Боб Денар. Фінансування операцій британських контракторів здійснювалося через Саудівську Аравію.

Цей досвід переконав Стерлінга в перспективності напряму надання спеціалізованих військових послуг. Після завершення операції в Ємені він зробив першу спробу створити приватну військову компанію — Kulinda Security Ltd.

Компанія отримала контракти на боротьбу з наркокартелями в Латинській Америці, а її фахівці готували спецпідрозділи в Сьєрра-Леоне і Замбії. Втім, це була лише репетиція.

Перша повноцінна приватна військова компанія сучасного типу з’явилася в 1967 році у Великій Британії — Watchguard International. Її засновниками стали Арчибальд Стерлінг та колишній командир 22-го полку SAS Джон Вудхаус. Паралельно була створена вербувальна компанія Kilo Alpha Services.

Watchguard була зареєстрована в офшорній зоні — на острові Джерсі, що входить до британських коронних володінь, номінально не є частиною Великої Британії. Штаб-квартира ж розташовувалась у Лондоні, на Слоун-стріт.

Основним регіоном діяльності компанії був Близький Схід — зокрема Саудівська Аравія, Оман і Ємен, де Британія мала серйозні інтереси.

Компанія надавала консалтингові, інструкторські та матеріально-технічні послуги. Вона часто брала участь у придушенні повстань і навіть у ліквідаціях дисидентів. Згодом діяльність Watchguard поширилася й на Африку, Східну Азію та Латинську Америку.

Основу персоналу складали колишні бійці SAS, які за контрактами з урядами близькосхідних країн очолювали служби безпеки, виступали інструкторами та радниками місцевих армій. Окрім цього, Watchguard International займалась продажем зброї.

У 1970-х компанія, за замовленням британського уряду, розробила план операції Hilton — передбачалося, що бійці ПВК прорвуться до ліванського міста Тріполі, де усунуть молодого Муаммара Каддафі, а після цього відновлять монархію на чолі з королем Ідрісом. Вартість операції оцінювалась у 25 мільйонів доларів, а ініціатором була МІ-6. Для її виконання сформували загін з 25 колишніх бійців SAS.

Втім, уряд Великої Британії в останній момент згорнув операцію — побоювалися, що участь британських підданих може зіпсувати відносини з арабськими країнами.

Один із помічників Стерлінга, Джеймс Кент, спробував реалізувати план власними силами, найнявши 25 французьких найманців, але йому це не вдалося.

У 1972 році Watchguard International і Kilo Alpha Services були закриті. Стерлінг повернувся в медіабізнес, а Вудхаус зайнявся пивоварінням і, зрештою, створив бренд безалкогольних напоїв, який існує й досі.

Сам Стерлінг зазначав, що його компанія, залишаючись приватною, мала підтримувати тісні контакти з британським урядом і діяти виключно в інтересах Британії чи дружніх країн. По суті, вона була інструментом для брудної роботи в інших країнах без офіційної участі державних сил.

Британська держава забезпечувала компанію всім необхідним — від зброї до прикриття.

У 1988 році Стерлінг несподівано повертається до справ — знову відкриває Kilo Alpha Services, тепер вже як ПВК. Того ж року компанія укладає контракт з Всесвітнім фондом дикої природи на захист національних парків Південної Африки від браконьєрів.

Очевидно, що під час «охорони природи» компанія готувала бійців південноафриканського руху «Інката», а також — їхніх супротивників.

У 1975 році в Лондоні з’явилася нова компанія — Keenie Meenie Services (KMS). Засновниками стали знову ж таки колишні бійці SAS — бригадир Майк Вінгейт-Грей і майор Ендрю Найтінгейл. Також у справі були полковник Джим Джонсон і майор Девід Вокер. Джонсон і Найтінгейл фактично керували компанією.

Разом із KMS заснували дочірню структуру — Saladin Security. Обидві компанії знову зареєстровані на острові Джерсі, а штаб-квартира KMS знаходилася у приміщенні медіакомпанії Стерлінга.

Компанія активно вербувала ветеранів бойових дій у Північній Ірландії та Омані. Але, як і в попередніх випадках, часто на контракти підписували чинних спецпризначенців, які формально перебували у відпустці».

Початково KMS займалась охороною британських дипломатів в Аргентині. У 1976 році султан Оману найняв їх для навчання своїх спецпризначенців.

У 1979 році компанія отримала великі контракти на охорону британських дипломатів в Уганді, Сальвадорі та Родезії. Під час Фолклендської війни 1982 року KMS охороняла британських послів в Уругваї.

У 1983 році KMS тренувала поліцейський спецназ Шрі-Ланки за замовленням британського уряду. Саме тоді з’явилася ще одна британська ПВК — Defense Systems Limited. Її спонсорували національні банки, а компанія займалася охороною важливих енергетичних об’єктів в Африці — зокрема за контрактами ООН.

Повертаючись до KMS: того ж 1983 року компанія, за замовленням ЦРУ, тренувала бійців контрреволюційного руху Контрас у Нікарагуа, а з 1986-го — афганських моджахедів та інші повстанські угруповання.

У 1987 році виявилося, що підготовлені компанією поліцейські спецпризначенці Шрі-Ланки винні у 87 вбивствах, а пілоти компанії брали участь в операціях в Індії, під час яких загинуло багато цивільних.

У 1988 році KMS припинила діяльність на Шрі-Ланці, але її функції перебрала дочірня компанія Saladin Security, яка діє й сьогодні.

У 1990-х, після низки міжнародних скандалів, KMS була остаточно закрита. Згодом з’явилися нові компанії. Наприклад, Sandline International, заснована відставним британським офіцером Тімом Спісером, мала контракти в Сьєрра-Леоне та Папуа-Новій Гвінеї. Вона закрилася у 2004 році.

У 1996 році колишній спецпризначенець Джон Девідсон заснував Rubicon International Services, яка згодом стала частиною Aegis Defense Services. Ця компанія, заснована у 2002 році, діяла в Іраку й Афганістані за контрактами уряду США — охороняла, збирала розвіддані, займалася логістикою.

27 жовтня 2005 року з’явилися відео, на яких контрактори компанії без причини відкривали вогонь по цивільних у Багдаді. Попри заклики припинити з нею співпрацю, компанія продовжувала виконувати контракти. У 2011 році Aegis почала охороняти посольство США в Кабулі.

Окрім класичних ПВК у Британії діють і гібридні компанії, які формально є охоронними, але надають консалтингові послуги урядам, проводять розвідку та готують регулярні війська. Серед них — Erinys International, G4S та International Intelligence Limited.

ПВК у Північній Америці

У Сполучених Штатах перші класичні приватні військові компанії (ПВК) з’явилися не так вже й давно.
У 1987 році в США була створена компанія Military Professional Resources Inc. (MPRI).

На її чолі стали високопоставлені відставні генерали, серед яких колишній командувач сухопутними військами США Джеймс Міндс, колишній командувач військами в Європі Джон Гелвін, керівник сил спеціального призначення Джеймс Ліндзі, очільник 18-го повітрянодесантного корпусу Карл Вуоно, а також Рональд Гріфіт і Джон Креддок.

MPRI була створена для надання військових послуг в інтересах уряду США. 29 вересня 1994 року міністри оборони США і Хорватії підписали в Пентагоні договір про військову співпрацю, в рамках якого MPRI почала підготовку хорватських збройних сил і допомогу в плануванні операцій.

Компанія отримувала прямі вказівки від президента Клінтона, зв’язковим офіцером був генерал Джон Севал. Створені компанією Центр управління та Центр обробки розвідданих брали участь в оперативній роботі хорватського Генштабу і співпрацювали зі спецслужбами США, надаючи дані про сербські війська та прослуховуючи переговори між югославською та російською сторонами.

MPRI забезпечувала доступ до розвідданих із супутників і безпілотників, що діяли з острова Брач.
До підрозділів хорватської армії направлялися інструктори MTT (мобільні навчальні групи), зосереджені на силах спеціального призначення.

Подібний, хоча менш масштабний, контракт був підписаний і з урядом Боснії та Герцеговини. Робота компанії сприяла перемогам хорватської армії у Західній Славонії, Кнінській Крайні та Боснійській Крайні в 1995 році.

У 1998–1999 роках MPRI проводила підготовку Армії визволення Косова, що діяла проти сербських військ. У 2001 році радники компанії, які працювали в македонській армії, зіткнулися із тими самими албанськими бойовиками під час придушення повстання.

Компанія також доставляла гуманітарну допомогу до Росії, заробивши на цьому 900 мільйонів доларів. У наступні роки MPRI займалася підготовкою армій Афганістану, Іраку, Грузії, а також отримувала контракти від Південної Кореї, Тайваню, Кувейту та Коста-Ріки.

У тому ж регіоні діяла інша американська ПВК — DynCorp International. Серед її клієнтів були армія США, ЦРУ, ФБР та інші державні структури. Компанія спеціалізувалася на логістиці, авіаперевезеннях, ІТ-підтримці та охороні об’єктів. В Іраку та Афганістані також займалася перекладом розвідданих.

Інші ПВК, як-от Kellogg Brown & Root, працювали на Балканах, забезпечуючи тилову підтримку військ НАТО. США часто передають логістичне забезпечення армії приватним компаніям. До них належать DynCorp International, Fluor Intercontinental, Supreme, Echos, Ecolog, Watan Group, MIDS, SAIC, LOGISTICS 2020, Cubic та інші. Вони займалися доставкою вантажів, ремонтом техніки та іншими завданнями.

Ці компанії можна вважати ПВК логістичної спрямованості. Окремо існують і розвідувальні компанії, як-от Triquetra Technologies та Espial Services, які забезпечують армію США розвідувальною інформацією.

Також слід згадати численні будівельні компанії, що спеціалізуються на зведенні військової інфраструктури, навіть під час бойових дій. Таким чином, у США існує багато нішових ПВК, що спеціалізуються на конкретних завданнях і не завжди сприймаються як військові в традиційному розумінні.

Однак усі вони надають широкий спектр військових послуг. Серед усіх цих компаній найбільш відомою є Blackwater. Вона зазнала численних змін назв і організаційної структури.

Blackwater була заснована 26 вересня 1996 року колишнім бійцем SEAL Еріком Прінсом. До 11 вересня 2001 року компанія налічувала лише шість працівників і зазнавала збитків. У 1998 році компанія відкрила приватний навчальний центр з повноцінною інфраструктурою, але його розвиток затримувався.

Перший контракт отримала у жовтні 2000 року завдяки Джеймі Сміту, колишньому співробітнику ЦРУ. Компанія уклала угоду на охорону працівників ЦРУ в Афганістані на суму 5,4 мільйона доларів.

Однак контракт не був продовжений через конфлікт інтересів, і Сміт заснував власну компанію SCG International Risk. Другий шанс Blackwater отримала в Іраку, де спочатку діяла як субпідрядник DynCorp на суму 21,3 мільйона доларів.

Blackwater створила підрозділ Blackwater Security Consulting LLC. Компанія мала броньовані машини, гелікоптери, літак CASA212, команди логістики, пілотів і польових контракторів.

За вбитого бійця Blackwater повстанці пропонували винагороду 30 тисяч доларів. Компанія здобула світову відомість після подій у Фалуджі 31 березня 2004 року, коли її співробітники були вбиті й спалені публічно.

4 квітня 2004 року в Наджафі вісім бійців компанії обороняли штаб без підтримки армії США. Бій тривав добу. Попри це командувач Санчес не згадав їх у подяці.

Подібні події сталися в місті Ель Кут, де бійці компаній Triple Canopy, KBR і Control Risks Group утримували позиції під обстрілами. Їм не допомогли ані миротворці з Іспанії та Сальвадору, ані український контингент через обмежений мандат.

У вересні 2007 року під час перестрілки в Багдаді Blackwater вбила 17 цивільних. У 2010 році компанію виправдали в США, що викликало гнів Іраку.

Після цього компанія змінила назву на Xe Services LLC і продовжила діяльність. Згодом її керівництво запропонувало ООН створення миротворчої бригади, заявляло про можливість замінити регулярну армію та розробляло власне озброєння, зокрема БТР Grizzly і бойовий літак.

Було запропоновано модель компанії Grey Stone з вербуванням найманців на місцях. До структури компанії входили такі підрозділи, як Blackwater Armored Vehicle, United States Training Center, Blackwater Target Systems, Blackwater Airships та Raven Development Group.

У 2009 році Прінс залишив компанію, а в 2011 сформував батальйон найманців для ОАЕ. У 2010 році компанію придбала USTC Holdings, а у 2014 її перейменовано на Constellis Holdings.

Цей холдинг включив до себе Triple Canopy, Strategic Social, Tidewater Global Services, National Strategic Protective Services, ACADEMI Training Center та International Development Solutions.

У Канаді зареєстрована компанія Top Aces, яка готує десантників, авіаційних навідників і має у своєму розпорядженні літаки Alpha Jet, A-4, F-16. Компанія проводить навчання бомбометанню, РЕБ і виступає як умовний противник під час навчань.

ПВК у Південній Америці

У Південній Америці приватні військові компанії (ПВК) демонструють високу активність. За замовленнями місцевих урядів і за підтримки США контрактори беруть участь у боротьбі з наркокартелями, а також охороняють нафтогазову інфраструктуру.

Американська компанія Air Scan спеціалізується на повітряному моніторингу нафтових об’єктів і зборі розвідданих для колумбійських збройних сил. Інша компанія — ACS Defense — відповідає за охорону та забезпечення діяльності посольства США в Колумбії.

Окрім них, у країні діють також такі компанії, як Aviation Development Corp, Olgoon-ik, Oakley Networks, Mantech International, ITT, ARINC, Telford Aviation, King Aerospace, CACI Inc., Tate Incorporated, Chenega Federal Systems, PAE Government Services, Omnitempus, Construction, Consulting & Engineering, а також Science Applications International Corporation. Вони забезпечують логістику, авіаційне обслуговування, охорону об’єктів і технічну підтримку урядових операцій.

Окрему роль відіграє компанія DynCorp, яка має в Колумбії понад 90 літаків і вертольотів. Вона забезпечує підтримку з повітря під час рейдів проти наркомафії, а також бере участь у хімічній обробці полів із наркотичними рослинами.

ПВК у Африці

У Африці приватні військові компанії діяли активно, і саме місцеві структури відзначалися особливою жорсткістю. У 1989 році відставний підполковник Південноафриканських сил оборони Ібен Барлоу заснував компанію Executive Outcomes.

Спершу вона мала виконувати інструкторські функції — її фахівці готували підрозділи спеціального призначення ПАР, а згодом компанія отримала контракти на підготовку охоронців для видобувних компаній та армій країн регіону.

Особливої ваги Executive Outcomes набула після залучення до воєнних кампаній в Анголі та Сьєрра-Леоне.

У 1995 році її бійці допомогли уряду Сьєрра-Леоне придушити повстання, застосувавши важку бронетехніку та бойову авіацію — зокрема, БМП-2, танк Т-72, гелікоптери Ми-24(35) і Ми-8. Це стало першим у світі зафіксованим випадком, коли ПВК використовувала подібні сили.

Компанія мала власний авіапарк через дочірню структуру Ibis Air, яка оперувала літаками МиГ-23, МиГ-27, Су-25, навчально-бойовими PC та вантажним Boeing 727.

Executive Outcomes співпрацювала не лише з урядами африканських держав, а й з транснаціональними корпораціями в енергетичному та видобувному секторах.

У 1997 році британська ПВК Sandline залучила Executive Outcomes до операції на Папуа-Новій Гвінеї, де потрібно було відновити контроль над шахтою Пангуа на острові Бугенвіль.

Компанія припинила діяльність 31 грудня 1998 року. Але у 2006 році Ібен Барлоу створив нову ПВК — STTEP International, яка у 2015 році допомогла уряду Нігерії у боротьбі з терористичним угрупованням Боко Харам.

STTEP не розголошує інформацію про свої контракти, однак офіційно заявляє про діяльність у Африці, Центральній Америці, на Близькому та Далекому Сході. 30 вересня 2020 року Барлоу залишив STTEP, щоб за проханням деяких африканських урядів відновити Executive Outcomes.

У 1990-х роках у ПАР існували й інші ПВК, серед яких OSSI, Gray Security Services, Omega Risk Solutions, Panasec, Bridge Resources, Corporate Trading International та Strategie Concepts.

Після ухвалення закону, що обмежував діяльність найманців, більшість із них змінили профіль — зосередилися на консалтингу, логістиці та інструкторській підготовці.

Компанія IRIS, створена у 1997 році, діяла особливо агресивно: постачала зброю, найманців і пілотів для прямої участі в бойових діях. Загалом, південноафриканське законодавство щодо ПВК залишається досить м’яким, із головним обмеженням — забороною їх бойової діяльності на території ПАР.

Останніми роками потужним гравцем на африканському ринку ПВК став Китай. Китайські компанії працюють винятково в інтересах Пекіна, охороняючи добувні й переробні об’єкти, порти та іншу інфраструктуру, збудовану за китайські кошти.

Крім того, вони забезпечують безпеку представників урядів, лояльних до КНР, навчають армії та беруть участь у придушенні повстань.

ПВК у РФ

Попри те, що діяльність приватних військових компаній у Росії офіційно заборонена, це не заважає уряду створювати й активно використовувати такі структури. Усі російські ПВК виникли виключно за підтримки держави.

Значна частина з них створюється під егідою державних гігантів нафтогазового сектору, таких як Газпром і Транснєфть, які контролюються урядом через контрольні пакети акцій.

У 2007 році цим компаніям дозволили використовувати стрілецьку зброю та спеціальні засоби охорони для захисту об’єктів видобутку, транспортування і переробки нафти й газу.

Хоча юридично ПВК у Росії заборонені, фактично вони існують і функціонують завдяки фінансуванню, логістичній підтримці та озброєнню з боку держави.

Однією з ПВК, пов’язаних із Газпромом, є Редут. Компанія створена у 2008 році й сформована на основі ветеранів спецслужб і силових підрозділів.

За даними норвезьких дослідників, вона виникла на базі менш відомої структури — ПВК Антитерор-Орел, яка існувала з 2003 року. У створенні Редуту брали участь представники командування 45-ї бригади спеціального призначення ВДВ.

Редут офіційно зареєстрована як будівельна компанія в Ростові-на-Дону. Вербування здійснюється через військову частину Головного управління Генштабу під номером 35555, а штаб-квартира розміщена в Кубінці — поруч з постійною дислокацією 45-ї бригади спецпризначення.

У 2008 році компанія діяла під час російсько-грузинської війни як інструкторський підрозділ для абхазьких сил. У бойових діях безпосередньо участі не брала. Надалі Редут вів діяльність у Лівані, Іраку, Сирії, Сомалі, країнах Карибського басейну, на Балканах, в Афганістані та Індонезії.

У Сирії охороняв об’єкти компанії Стройтрансгаз та російські військові бази. Прямих свідчень про участь у бойових діях на боці режиму Асада немає.

Під час АТО/ООС компанія не фігурує, але з початком повномасштабного вторгнення її бойові підрозділи брали участь у боях на Київському та Бахмутському напрямках.

До складу Редуту входять Донбаська бригада, батальйон Поток, а також менші підрозділи Газпрому — Факел, Поток, Пламя, Ветеранський батальйон та інші маргінальні формування. Перші найманці Редуту перетнули Сіверський Донець поблизу міста Щастя 23 лютого 2022 року. Станом на сьогодні чисельність компанії оцінюється приблизно у 7 тисяч осіб.

ПВК Патріот пов’язана з Головним управлінням Генштабу і, ймовірно, була створена у 2018 році. Вже в перший рік вона діяла в Сирії, Ємені та Центральноафриканській Республіці. За прикриттям Патріоту діяли підрозділи Сил спеціальних операцій Росії. Відомо, що під виглядом найманців до госпіталів у Хмеймімі доставляли поранених російських спецпризначенців.

ПВК Єнот заснувана у 2011 році російський ультранаціоналіст Ігор Мангушев. Вона брала участь у бойових діях на Донбасі під час АТО, а також діяла в Сирії та Нагірному Карабасі.

З 2015 року Єнот відкривав тренувальні табори для підлітків віком 15–18 років у Сирії, Білорусі, Сербії та на Донбасі. Сербський табір було ліквідовано місцевою поліцією. Того ж року компанія отримала державну підтримку для діяльності за кордоном.

У 2019 році Єнот був розформований. У 2021–2022 роках керівництво компанії було усунуте ФСБ: фінансист Володимир Морозов отримав 10 років ув’язнення, а лідер Роман Теленкевич — 13 років. Засновника, Ігоря Мангушева, було застрелено на блокпості біля Кадіївки у лютому 2023 року.

Крім того, у РФ є ПВК Слов’янський корпус, заснована у жовтні 2013 року в Гонконзі Вадимом Гусєвим та Євгеном Сидоровим. У 2013 році 267 найманців були відправлені до Сирії, де мали охороняти нафтові родовища. Натомість їх кинули в бій у місті Ес-Сухна проти сил Джейш аль-Іслам, де вони зазнали втрат. Після повернення до Росії всіх бойовиків затримала ФСБ. Ця ПВК стала кадровою основою майбутньої Групи Вагнера.

Найвідоміша та найбільша російська — Група Вагнера —  визнана терористичною організацією. Сформована у 2014 році на базі Слов’янського корпусу. Діяла в Криму, на Донбасі, у Сирії, Лівії, Судані, ЦАР, Мозамбіку, Буркіна-Фасо, Конго, Зімбабве, Мадагаскарі.

Керівник — Дмитро Уткін, підполковник у відставці, позивний Вагнер. Власник — вже покійний Євген Пригожин. Це перша російська ПВК, яка отримала справне важке озброєння: танки Т-62, Т-72, Т-90М, БМП, РСЗВ, артилерію, ППО, гелікоптери, штурмову авіацію, включно з Су-25 і МиГ-29.

Вперше бойовики Вагнера з’явилися на Донбасі у травні 2014 року, згодом брали участь у боях за Дебальцеве та Луганський аеропорт. У Сирії активно діяли з 2015 року, брали участь у боях за Пальміру, зокрема в наступах на ІДІЛ.

Найвідоміша поразка — розгром 7–8 лютого 2018 року під Дейр-ез-Зором, коли вагнерівці атакували американські позиції та зазнали великих втрат від авіації США. Оцінки втрат — від 215 до понад 600 осіб убитими.

Під час повномасштабного вторгнення в Україну Група Вагнера активно діяла на Сході країни, зокрема у боях за Бахмут. Вперше в історії вербувала ув’язнених для участі в бойових діях.

Після заколоту 23–24 червня 2023 року частина бойовиків підписала контракти з Міноборони РФ, решта вирушили до Білорусі, де готували місцеві ТРО і ССО.

За словами Пригожина, загальні втрати Групи Вагнера в Україні сягнули 22 тисяч убитими і 40 тисяч пораненими. Міністерство оборони РФ заявило про вилучення понад 2000 одиниць техніки під час виведення ПВК з території Росії.

ПВК в Україні

До 2009 року в Україні діяли іноземні компанії Erinys, DynCorp і VN Defense, які займалися рекрутингом спеціалістів. Серед компаній, які змогли закріпитися на українському ринку, варто відзначити Muse Professional Group, що шукала фахівців для охорони торговельних суден в Індійському океані, та BritAm, яка мала контракти на охорону нафтодобувних вишок в Іраку.

Ці компанії мали в Україні лише представництва для рекрутингу, не надаючи безпосередньо послуг на території країни.

Щодо українських компаній, то офіційно приватних військових компаній в Україні не існує, оскільки це заборонено законодавством. Водночас функціонує одна цілком успішна компанія, яка надає послуги, зокрема і в гарячих точках.

Йдеться про компанію Українські вертольоти, одного з найбільших авіаційних підрядників у світі. Вона спеціалізується на гуманітарних, рятувальних та миротворчих операціях. Компанія була заснована у 2002 році й уже з 2004-го почала активну діяльність. Основним замовником її послуг є ООН.

Гелікоптери компанії працювали в рамках миротворчих місій на Гаїті, у Кот-д’Івуарі, Південному Судані, а також наразі задіяні в Сомалі, Демократичній Республіці Конго та Судані.

Компанія виконувала гуманітарні контракти в Пакистані, Східній Африці, М’янмі та Ефіопії. У 2008 році вона працювала в зоні конфлікту в Лівані. Попри те, що Українські вертольоти не мають у власності жодного гелікоптера, вони орендували 12 бортів у МВС та 16 — у ЗСУ.

Із початком повномасштабної війни компанія мала повернути ці борти, що, за наявною інформацією, і зробила. Проте діяльність не припинила: компанія придбала або орендувала нову авіатехніку.

У 2018–2019 роках українські ЗМІ повідомляли про скандал, пов’язаний із ПВК Вега, яка начебто діяла в Сирії на боці режиму Асада та Росії. Її нібито виявили розслідувачі з Conflict Intelligence Team. Проте цю інформацію спростувала Служба безпеки України, назвавши її фейком.

Ще однією напівміфічною українською ПВК вважається Donbas Battalion Corp, яка, за одними даними, була заснована у 2018 році, за іншими — у 2020-му.

Через заборону на діяльність ПВК в Україні, компанію зареєстрували у Нью-Йорку. Повідомлялося про наявність її офісів в Україні, США, Кенії та Іраку. Ймовірним власником вважається Семен Семенченко.

24 березня 2021 року СБУ повідомила Семенченку, так званому агенту НАБУ Євгену Шевченку та ще трьом особам про підозру за ст. 260 КК України (Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань). Назва компанії у справі не фігурувала. Під час обшуків СБУ виявила великий арсенал незаконної зброї.

У мережі можна знайти фото осіб із символікою Donbas Battalion Corp, зроблені під час проходження ними курсів у польській European Security Academy — це майже єдині візуальні свідчення існування компанії.

Також відомо про заяви Євгена Шевченка, що ГУР планувало залучити ПВК, пов’язану з Семенченком, для підготовки білоруських повстанців та постачання їм зброї. Крім того, нібито розроблялися плани викрадення на території Білорусі кількох високопоставлених російських офіцерів, які перебували в Мінську.

Після викрадення їх мали нелегально переправити в Україну для отримання інформації про оперативні плани російського командування та подальшого обміну на українських полонених.

Дискусії щодо дозволу діяльності ПВК в Україні тривають уже давно. Однією з реальних спроб врегулювати це питання був законопроєкт №3005 Про військово-консалтингову діяльність, ініційований депутаткою від фракції Слуга народу. У законопроєкті перераховано види послуг, які могли б надаватися українськими ПВК:

Навчання особового складу збройних сил або інших силових чи правоохоронних органів іноземної держави, а також надання кадрової, фінансової, логістичної та інформаційно-аналітичної підтримки;

• Обслуговування та ремонт військової техніки та обладнання;
• Послуги військового консалтингу;
• Забезпечення постачання військової техніки та обладнання;
• Виконання будівельних робіт військового призначення;
• Розмінування територій, будівель і споруд;
• Надання медичних та парамедичних послуг;
• Надання послуг з мирного врегулювання військових конфліктів (медіація);
• Управління ризиками, проведення навчань сил безпеки, консультації з питань безпеки.
• Охоронні послуги включають:
• Охорону об’єктів різного призначення;
• Захист життя та здоров’я фізичних і юридичних осіб;
• Послуги охоронного консалтингу.

Наразі обговорення законопроєкту припинилися, але, на мою думку, питання неодноразово повертатиметься в політичний порядок денний.

Водночас в Україні можливо зареєструвати приватну охоронну компанію відповідно до закону Про ліцензування видів господарської діяльності, за наявності ліцензії, яку видає Міністерство внутрішніх справ.

Зареєстрованим прикладом такої компанії є Українська приватна військова компанія (УПВК). Вона надає послуги з управління ризиками, морської та берегової охорони, охорони об’єктів, патрулювання, конвоювання, інформаційної безпеки, а також проводить курси підготовки. Компанія була заснована 29 січня 2018 року, її штаб-квартира розташована в Києві.

До речі, УПВК — єдина українська компанія, що є повноправним членом Асоціації приватних постачальників послуг з охорони та безпеки, створеної під контролем уряду Швейцарії у 2013 році. Деталі про її діяльність залишаються невідомими.

Ще однією подібною структурою є компанія Omega Consulting Group, яка надає аналогічні послуги, але з додатковими напрямками: розвідувальна діяльність, кіберзахист, експорт та імпорт продукції та послуг військового й спеціального призначення, екстрена евакуація, юридичні консультації.

Заявленою метою діяльності компанії є підтримка національних інтересів і державної політики України, а також забезпечення надійного захисту інтересів клієнтів.

Компанія розпочала свою діяльність 8 лютого 2012 року, її штаб-квартира розташована в Славутичі. Її керівник Андрій Кебкало у коментарях ЗМІ зізнавався, що компанія працювала в інтересах третьої країни, збираючи інформацію для аналізу ситуації в Криму та на Донбасі.

Сьогодні серед клієнтів компанії — Збройні сили України, Інтернаціональний легіон при ГУР, посольства Великої Британії та Канади, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, а також низка інших організацій. Компанія досить публічна й активно веде свої сторінки у соціальних мережах, де можна стежити за її діяльністю.