Ракетний арсенал країн Перської затоки: зброя відплати чи елемент стримування?

Країни Перської затоки володіють значним військовим потенціалом — сучасними повітряними силами, флотом та системами ППО. Проте вони утримуються від прямих ударів у відповідь по Ірану. Причини такої позиції багатогранні.

По-перше, війна несе високу економічну ціну: під загрозу потрапляє нафто- й газотранспорт, інвестиційний клімат та ланцюги постачання.

По-друге, діють стримувальні політичні чинники — зусилля з деескалації, тісні зв’язки з США та залежність від західних гарантій безпеки. Також на ситуацію впливають міжнародно-правові обмеження та ризик масштабної ескалації.

Замість власних ударів арабські держави координують дії із союзниками та роблять ставку на оборону. У спільних заявах міністри закордонних справ країн регіону засуджують атаки Ірану та наголошують на праві на самозахист, водночас акцентуючи на необхідності діалогу.

Попри це регіон перебуває під тиском: потенційне блокування Ормузької протоки фактично «удушує» світову економіку, а нафтові та газові компанії призупиняють видобуток.

Тому на нинішньому етапі країни Перської затоки обирають стратегію збалансованого стримування — поєднання посиленої ППО, дипломатії та прихованого воєнного потенціалу.

Прямий масований удар по Ірану залишається лише крайнім кроком.

Історичні прецеденти та офіційні заяви

Історія майже не знає прямих військових конфліктів між арабськими монархіями та Іраном. Навіть під час холодного протистояння після 1979 року країни Затоки обирали політику стриманості. Конфлікти точилися переважно через проксі-сили: Саудівська Аравія підтримувала іракський режим проти Ірану у 1980–1988 роках, а монархії протидіяли внутрішнім шиїтським рухам.

Іранські удари по нафтових об’єктах, портах та базах зазвичай провокували лише дипломатичні заяви, санкції або операції союзників. На практиці жодна країна Затоки ні разу не починала пряму війну з Тегераном.

Офіційні заяви останніх років підтверджують цей курс. У 2026 році ймовірність прямої відповіді лідери регіону описують лише як «право на реакцію за законом про самооборону». На саміті арабських держав 1 березня 2026 року учасники підписали спільну заяву.

Документ рішуче засуджує удари Ірану та стверджує «колективне право на захист суверенітету». Водночас лідери монархій зберігають рівновагу: міністри закордонних справ неодноразово підкреслювали, що офіційна політика базується на дипломатії та деескалації. Уряд Оману, виконуючи роль традиційного переговорника, взагалі тримає двері для діалогу з Іраном відкритими.

Під час останніх подій представники арабських держав багатозначно натякали на «можливість відповіді». Зокрема, міністр закордонних справ Саудівської Аравії принц Фейсал аль-Фархан вказував, що триваючі атаки можуть спровокувати більш рішучі заходи, включно з військовими. Аналогічну позицію займають офіційні представники ОАЕ та інших держав: вони закликають до солідарності, проте натякають, що право на відповідь залишається чинним, якщо Тегеран не почує закликів.

Прикладом поміркованого курсу слугує ситуація 1991 року. Тоді Ізраїль утримався від відповіді на іракські ракети, щоб не розвалити коаліцію. Цей же принцип невтручання домінує і сьогодні: відкритий перехід до війни арабські монархії розцінюють як стратегічну помилку, що підтверджують численні експертні доповіді.

Ударний потенціал Саудівської Аравії

Сухопутний компонент

За даними відкритих джерел та оцінок аналітиків, Саудівська Аравія отримала китайські балістичні ракети середньої дальності DF-21 (класифікація НАТО — CSS-5). Хоча Ер-Ріяд офіційно не підтверджує наявність цієї зброї, витоки розвідданих та звіти західних центрів вказують на суттєве оновлення саудівського арсеналу.

Ракета DF-21 — це двоступенева балістична система на твердому паливі. Її довжина сягає 11,2 метра, а стартова маса — 15 тонн. Використання твердого палива забезпечує високу оперативну готовність, що значно скорочує час підготовки до старту порівняно з ракетами попередніх поколінь.

Максимальна дальність польоту у 1800 кілометрів дозволяє покривати всю територію Ірану з позицій у глибині королівства. На фінальній ділянці польоту бойовий блок розвиває швидкість понад 10 Махів, що критично ускладнює роботу систем протиповітряної оборони ворога.

Ракета несе бойову частину масою до 600 кілограмів. У саудівському варіанті йдеться виключно про конвенційне (неядерне) оснащення. Арсенал може містити такі типи бойових частин:

• осколково-фугасні для знищення живої сили та техніки;

• проникаючі для руйнування укріплених бункерів;

• касетні (за припущеннями аналітиків) для ураження площинних цілей.

Точність системи залежить від модифікації. Якщо ранні версії мали відхилення до 400 метрів, то сучасні варіанти з супутниковою корекцією демонструють точність менше 100 метрів. Виробництвом цих комплексів займаються китайські державні корпорації CASIC та CASC.

Військові використовують мобільні транспортно-пускові установки (TEL) на багатовісних шасі. Така мобільність дозволяє комплексам швидко змінювати позиції, уникаючи превентивних ударів.

Супутникові знімки вказують на використання кількох ключових баз Королівських стратегічних ракетних сил, зокрема Аль-Ватах та Аль-Сулайїл. Ці об’єкти мають захищені ангари та розгалужену підземну інфраструктуру, що ховає техніку від супутникового спостереження.

Переозброєння розпочалося приблизно у 2007 році. Тоді Ер-Ріяд домовився з Пекіном про заміну застарілих рідкопаливних ракет DF-3A, куплених ще у 1980-х роках. За наявною інформацією, США знали про цю угоду та наполягали на відсутності ядерних боєголовок у постачанні. Публічно ракетні сили Саудівської Аравії з’явилися лише у 2014 році під час військового параду.

Водночас, у серпні 2025 року Саудівська Аравія суттєво посилила наземний компонент своїх ракетних військ, підписавши контракт із південнокорейською компанією Hanwha. Угода передбачає закупівлю сотень тактичних балістичних ракет CTM-290.

Ця зброя виступає експортною версією ракети Ure-1 (KTSSM-I), яку розробники адаптували для використання з багатокаліберних пускових установок K239 Chunmoo.

Ракета CTM-290 має калібр 600 мм і здатна уражати цілі на відстані до 290 км.

Повітряний компонент

Саудівська Аравія утримує статус власника однієї з найпотужніших військово-повітряних складових у регіоні. Основу її бойової авіації становлять американські винищувачі сімейства F-15 (зокрема F-15SA та F-15C/D) та європейські Eurofighter Typhoon. Оснащення цих платформ сучасними далекобійними засобами ураження дозволяє Ер-Ріяду вражати стратегічні цілі на значній глибині.

Європейські винищувачі Eurofighter Typhoon, яких у строю близько 70–72 одиниць, виступають носіями крилатих ракет Storm Shadow (також знані як SCALP-EG). Консорціум MBDA розробив цю дозвукову малопомітну ракету довжиною 5,1 метра та масою 1300 кг.

Вона використовує турбореактивний двигун і летить на малій висоті з огинанням рельєфу. Дальність польоту експортних версій сягає 250–300 км. Наведення працює за комбінованою схемою: інерціальна система, GPS, а на кінцевій ділянці — інфрачервона система зіставлення зображення місцевості.

Ключовим елементом залишається бойова частина BROACH масою 450 кг. Тандемна структура дозволяє першому заряду пробивати захист, після чого основний заряд детонує всередині об’єкта. Це робить ракету ефективною проти бункерів та командних пунктів.

Також читайте в авторському матеріалі: Storm Shadow в Україні — аналіз першого місяця ударів британськими крилатими ракетами по ворогу

Американський сегмент ударних можливостей представляють крилаті ракети AGM-84H/K SLAM-ER виробництва Boeing. Основними носіями виступають 84 винищувачі F-15SA. Ракета SLAM-ER має довжину 4,4 метра та бойову частину масою 225 кг проникаючого або осколково-фугасного типу.

Дальність її застосування становить близько 270–300 км. Система наведення включає інерціальну навігацію, GPS, інфрачервону головку самонаведення та канал передачі даних. Це дозволяє оператору отримувати відео з ракети в реальному часі та коригувати ціль після запуску.

Щодо кількості ракет у розпорядженні Ер-Ріяда, точні дані залишаються закритими. Оцінки про наявність близько 200 одиниць Storm Shadow або значних запасів SLAM-ER є аналітичними припущеннями. США та європейські партнери постачають ці ракети в межах конкретних контрактів та програм модернізації.

Об’єднані Арабські Емірати

Сухопутний компонент

Об’єднані Арабські Емірати приділяють значну увагу не лише авіації, а й розвитку сухопутного ударного потенціалу. Для ураження цілей на великій глибині оборони противника країна використовує американські оперативно-тактичні ракетні комплекси з ракетами сімейства ATACMS, зокрема модифікацію M57.

Ці ракети забезпечують можливість завдання високоточних ударів по командних пунктах, вузлах зв’язку та логістичній інфраструктурі на значній відстані.

Також рекомендуємо ознайомитись з авторською статтею: Реактивна система HIMARS: Зброя яка змінює поле бою

Водночас точна кількість ракет у розпорядженні ОАЕ залишається закритою інформацією. Оцінки про наявність близько сотні одиниць базуються на параметрах контрактів і мають статус аналітичних припущень.

Ракета M57 (також знана як M48/M57 Unitary) — один із найсучасніших варіантів у лінійці ATACMS, яку розробила компанія Lockheed Martin. Боєприпас довжиною 4 метри та діаметром 610 мм має стартову масу близько 1700 кг.

Ракета долає відстань до 300 км на балістичній траєкторії зі швидкістю понад 3 Махи. Комбінована система наведення включає інерціальну навігацію (INS) у поєднанні з GPS-корекцією.

Це забезпечує кругове імовірне відхилення на рівні 10–50 метрів залежно від умов застосування. Унітарна осколково-фугасна бойова частина масою 227 кг призначена для руйнування укріплених наземних цілей, будівель та інженерних споруд. На відміну від ранніх версій із касетними бойовими частинами, варіант M57 виробник оптимізував саме для точкових ударів.

Еміратські артилеристи запускають ракети з високомобільних пускових установок HIMARS (M142). Ці системи забезпечують швидке розгортання, зміну позиції та високу живучість на полі бою. ОАЕ отримали техніку в межах угод зі США, погоджених близько 2014 року.

Поставки включали пускові установки та ракети сімейства ATACMS. Цей крок став вирішальним у формуванні далекобійного високоточного компонента сухопутних військ країни, надавши армії інструмент стратегічного рівня.

Повітряний компонент

На відміну від багатьох сусідів, Об’єднані Арабські Емірати мають розвинений потенціал для завдання високоточних ударів на великі дистанції. Основу цього потенціалу становлять не стільки власні розробки, скільки глибоко інтегровані західні системи озброєння, адаптовані під потреби країни.

Ключовим елементом далекобійного арсеналу виступає крилата ракета Black Shaheen — експортна модифікація Storm Shadow (SCALP-EG), яку консорціум MBDA створив спеціально для ОАЕ. Винищувачі Mirage 2000-9 стали основною платформою для її застосування після відповідної інтеграції систем.

Ракета Black Shaheen — це дозвукова крилата ракета повітряного базування довжиною 5,1 метра та масою 1300 кг. Вона використовує турбореактивний двигун і здійснює політ на надмалих висотах із огинанням рельєфу місцевості.

Вимоги Режиму контролю за ракетними технологіями (MTCR) обмежують дальність польоту на рівні 290 км. На відміну від повних версій Storm Shadow, дані про збільшену дальність для ОАЕ не мають підтвердження.

Контракт на постачання цих ракет уряд Еміратів підписав ще наприкінці 1990-х років із компанією Matra BAe Dynamics (нині частина MBDA). Обсяг постачання аналітики оцінюють у кілька сотень одиниць, хоча офіційні цифри залишаються закритими.

Головною платформою застосування виступають 60 літаків Mirage 2000-9, які пройшли модернізацію вузлів підвіски та систем управління озброєнням. Паралельно ОАЕ розширюють можливості за рахунок нових винищувачів Rafale виробництва Dassault Aviation. Ці літаки також зможуть застосовувати ракети сімейства SCALP, що ще більше посилить ударний потенціал авіації.

Водночас твердження про існування повноцінних вітчизняних крилатих ракет ОАЕ, таких як Saber, Saeqr або Seybr, не мають надійного підтвердження у відкритих джерелах. Компанія EDGE Group активно розвиває ракетні технології, зокрема керовані авіабомби та БПЛА, проте інформація про серійні далекобійні крилаті ракети місцевої розробки залишається на рівні концептів.

Таким чином, реальна сила ОАЕ у сфері далекобійних ударів базується на високоточних імпортних системах. Наявність ракет типу Black Shaheen у поєднанні з сучасними винищувачами дозволяє країні завдавати точкових ударів по стратегічних цілях, формуючи вагомий фактор стримування у регіоні.

Катар

Сухопутний компонент

Окрім Саудівської Аравії, китайські балістичні ракети експлуатує Катар. Армія країни використовує комплекси типу BP-12A — балістичні ракети малої дальності експортної лінійки, що входять до сімейства SY-400.

Точна кількість пускових установок у Катару залишається таємницею. За оцінками аналітиків, країна може мати приблизно 12–18 одиниць, однак ці цифри не мають офіційного підтвердження.

Ракета BP-12A має дальність ураження до 400 км при довжині 7,3 метра та стартовій масі близько 4,5 тонни. Боєприпас розвиває швидкість понад 4 Махи та несе бойову частину вагою до 480 кг.

Комбінована система наведення включає інерціальну навігацію з супутниковою корекцією (GPS/BeiDou). Це забезпечує точність у межах 30–50 метрів. Комплекс SY-400 використовує мобільні пускові установки, які можуть нести по дві ракети BP-12A або до восьми менших ракет калібру 400 мм. Така конфігурація забезпечує гнучкість застосування на полі бою.

Розробником системи виступає китайська корпорація China Aerospace Science and Industry Corporation (CASIC). Інженери від самого початку створювали комплекс як експортний продукт, а Катар став одним із перших відомих операторів системи. Закупівлю техніки датують приблизно 2017 роком.

У грудні того ж року комплекси вперше публічно продемонстрували під час національного військового параду.

Цей крок фактично підтвердив наявність китайських балістичних систем на озброєнні катарської армії та став вагомим аргументом у регіональному стримуванні.

Також читайте в авторському матеріалі: ATACMS в Україні — три місяці знищення російської ППО американськими балістичними ракетами

Хоча, витоки сучасного катарського ракетного потенціалу сягають 2012 року, коли уряд країни підписав масштабний контракт зі США на суму близько 406 мільйонів доларів. Ця угода відкрила шлях для постачання семи пускових установок M142 HIMARS, оснащених універсальною системою керування вогнем UFCS.

Окрім самих машин, замовлення включало 60 балістичних ракет M57 ATACMS Block 1A та 360 керованих реактивних снарядів M31A1 GMLRS.

Повітряний компонент

Катар використовує французькі багатоцільові винищувачі Rafale як ключову платформу для застосування високоточного озброєння, включно з крилатими ракетами SCALP-EG.

Хоча у світі існують інші носії цих ракет, для Катару це основний і фактично єдиний інструмент такого типу. На сьогодні повітряні сили емірату експлуатують 36 винищувачів Rafale. Вони формують основу ударного компонента авіації разом із літаками Eurofighter Typhoon та Mirage 2000-5.

Розбудова авіаційного крила стартувала у 2015 році. Тоді уряд Катару підписав контракт із компанією Dassault Aviation на постачання 24 винищувачів Rafale. Комплект поставки містив пакет високоточного озброєння та ракети SCALP-EG, що дозволило одразу інтегрувати далекобійні ударні можливості. У 2017 році Катар додатково замовив ще 12 літаків. Виробник розпочав передачу техніки у 2019 році та здійснював її поетапно. Основна партія літаків надійшла до 2022 року, після чого флот Rafale досяг повної оперативної готовності.

Кувейт та Бахрейн

У регіоні Перської затоки Кувейт та Бахрейн також мають далекобійні засоби ураження, однак їхній потенціал не має комплексного характеру. Як правило, кожна з цих держав робить акцент лише на окремому компоненті — повітряному або наземному — без повноцінного поєднання обох у єдину ударну систему.

У Кувейті ключовим елементом виступають повітряні сили. Країна експлуатує винищувачі F/A-18C/D Hornet та модернізовані F/A-18E/F Super Hornet, які застосовують крилаті ракети AGM-84H/K SLAM-ER виробництва Boeing. Кувейт отримував дозвіл США на постачання значних партій озброєння в межах програм FMS.

Водночас відома цифра у 650 ракет SLAM-ER ймовірно відображає лише загальні дозволені ліміти закупівель, а не фактичні поставки. У відкритих джерелах точна кількість переданих ракет залишається таємницею. Сухопутний компонент Кувейту не має власних підтверджених далекобійних балістичних систем, тому можливості країни в цьому сегменті поступаються сусідам.

Ситуація в Бахрейні кардинально відрізняється. Оборона Бахрейну базується переважно на повітряному компоненті та союзницькій підтримці США.

Збройні сили використовують винищувачі F-16C/D, які застосовують високоточне озброєння повітря-земля, зокрема керовані бомби. Проте дані про наявність у Манами крилатих ракет типу SLAM-ER/JASSM відсутні.

Проте її сухопутні сили використовують американські балістичні ракети ATACMS. За наявними оцінками, арсенал містить близько 300 ракет у версії Block I, а також приблизно 110 ракет сучасніших модифікацій, зокрема M57.

Висновок

Пряма участь арабських країн Перської затоки у протистоянні з Іраном залишається малоймовірною, проте ці держави активно нарощують бойову міць. Йдеться насамперед про високоточні засоби ураження. Вони виконують не стільки роль інструменту для негайного застосування, скільки функцію стратегічного стримування. Їхня наявність обмежує свободу дій Ірану та підвищує потенційні ризики для Тегерана у разі ескалації.

У цьому контексті країни регіону орієнтуються переважно на двох головних постачальників — США та європейські держави. Структура арсеналів чітко демонструє цей вибір: повітряні сили експлуатують крилаті ракети, зокрема британо-французьку Storm Shadow та американську SLAM-ER.

Сухопутні війська роблять ставку на балістичні ракети ATACMS, інтегровані у ракетні системи HIMARS. Окрім західних зразків, певну роль відіграють і закупівлі продукції китайських виробників.