Популярні
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну більшість країн відмовлялися від причіпної артилерії, надаючи перевагу колісним і гусеничним платформам. Таке рішення зумовлене насамперед підготовкою збройних сил до локальних конфліктів, а також поліпшенням їхньої мобільності для оперативного та швидкого переміщення в будь-яку точку світу.
Попри це причіпна артилерія досі залишається затребуваною в деяких країнах, а повномасштабна агресія Росії проти України та третій рік війни демонструють значні переваги таких систем перед самохідними артилерійськими установками.
Головною причиною відмови від причіпної артилерії в Європі стало завершення Холодної війни та реформування армій, а також створення нових доктрин для поліпшення можливостей ведення локальних конфліктів. Це добре ілюструє динаміка наявних артилерійських засобів у період від 1990 до 1998 року, а також процес роззброєння у 1998–2010 роках.
На сьогодні одними з провідних європейських країн, де досі залишається причіпна артилерія, є Іспанія, Італія, Польща та Франція.
Інші країни відмовилися від неї через обмеження у використанні під час локальних конфліктів та перейшли на самохідні зразки — як на колісних, так і на гусеничних платформах.
Наприклад, збройні сили Франції до 2022 року використовували незначну кількість причіпних артилерійських систем TRF-1 — до 21 одиниці. Водночас Італія має на озброєнні європейські причіпні гаубиці FH-70, які нині становлять основу її артилерійського потенціалу.
Водночас США досі використовують значні обсяги 155-мм артилерії, доповненої моделями калібру 105 мм. Також варто зазначити, що хоча у Сполученому Королівстві відсутня експлуатація 155-мм причіпної артилерії, вона і нині існує в незначній кількості у вигляді причіпних 105-мм гаубиць L-118.
Причіпна артилерія широко використовується в країнах третього світу, які не мають достатніх коштів для масового придбання самохідних артилерійських систем. Водночас попри переваги самохідної артилерії, як-от швидкість стрільби, швидкість зміни позицій і маневреність, вона не є ідеальним варіантом для ведення повномасштабної війни.
Середня вартість самохідної артилерійської установки коливається від 8 до 25 мільйонів доларів США. Натомість сучасний ринок зброї пропонує причіпну артилерію за ціною від 500 тисяч до 10 мільйонів доларів США, що робить її значно дешевшою порівняно з самохідними артилерійськими системами.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну деякі європейські країни переглянули свої стратегії, у яких не передбачалося значної ролі для причіпної артилерії.
Війна продемонструвала важливість артилерійської переваги, що змусило британську компанію BAE Systems разом з її дочірнім підприємством американської BAE Systems Inc. оголосити про відновлення виробництва 155-мм причіпних гаубиць.
Міністерство оборони Великої Британії також розглядає можливість придбання цих гаубиць як дешевшої та більш масової альтернативи самохідним артилерійським системам.
Натомість такі країни, як Німеччина та Франція поки що не приділяють значної уваги причіпним системам. Франція продовжує виробництво самохідних артилерійських систем Cesar, а Німеччина закуповує артилерійські системи на двох платформах: гусеничній Panzerhaubitze 2000 та колісній RCH-155, які становитимуть основу артилерійських систем Бундесверу.
У світі також існують причіпні артилерійські системи, які частково поєднують можливості самохідної артилерії. До таких зразків належать європейська FH-70, радянська 2А45М «Спрут-Б», шведська FH-77 та французька TRF-1.
Їхньою особливістю є наявність невеликого бензинового або дизельного двигуна з виведеними системами керування, що дає змогу гаубицям переміщуватися власним ходом на короткі відстані. При цьому їхня швидкість може становити від 10 до 20 км/год.
Наприклад, європейська FH-70 оснащена двигуном об’ємом 1800 см³. Це дає змогу гаубиці швидше залишати позицію та розгортатися на непідготовленій місцевості. У такому режимі вона може рухатися зі швидкістю 20 км/год, що достатньо для оперативного переміщення після розгортання.
Попри наявність двигуна саморухомі гаубиці є більш вибагливими в обслуговуванні, ніж класичні причіпні системи.
Крім того, через додаткове обладнання (силову установку та особливий лафет) вони менш пристосовані до транспортування повітрям. Їхня значна вага — від 7 до 10 тонн — також обмежує можливості перевезення, що може створювати труднощі під час швидкого переміщення на великі відстані або в умовах бойових дій.
Актуальність причіпної артилерії завжди викликала багато суперечок і запитань. Одним із найважливіших було забезпечення захисту обслуги та можливості виживання артилерійської батареї.
Це питання стало особливо актуальним, коли країни світу почали розвивати власні контрбатарейні можливості, розробляти далекобійну артилерію, створювати контрбатарейні радіолокаційні станції, що дозволило з високою точністю виявляти позиції артилерії супротивника та завдавати ударів у відповідь.
Попри це більшість бойових дій у другій половині XX століття відбувалися не між рівнозначними країнами, які мали всі необхідні засоби для сучасного виявлення артилерійського вогню, ведення точної контрбатарейної боротьби, а також проведення артилерійської розвідки, що відіграє важливу роль у точній стрільбі на великих дистанціях.
Натомість для таких країн, як США, основними супротивниками були держави, які не мали значної переваги в артилерії.
Єдиним прикладом, коли ворог наблизився до артилерійських можливостей США, був Ірак у 1991 році. Однак попри це іракська артилерія була успішно знищена авіацією, бойовими гелікоптерами, а згодом покинута своєю обслугою через тотальну перевагу союзних сил, які не дозволили іракській армії підготуватися та розгорнути свої артилерійські підрозділи.
З часом артилерійське протистояння стало більш вираженим під час російсько-української війни, де можливості та засоби обох країн перебувають приблизно на однаковому рівні. Водночас технічна перевага в артилерійських системах залишається на боці України.
Попри це у цій війні причіпна артилерія відіграє одну з найважливіших ролей, оскільки, по-перше, вона є наймасовішим видом озброєння як у складі Сил оборони України, так і в збройних силах Російської Федерації.
По-друге, вона має значну номенклатуру боєприпасів: від уламково-фугасних M107 до далекобійних касетних снарядів SMArt, BONUS або італійського Vulcano.
Незважаючи на це, причіпна артилерія залишається доволі затребуваною сьогодні, що зумовлено кількома головними факторами.
Це можливість маскування бойових позицій і створення відповідного захисту. Оскільки сьогодні у війні велику роль відіграють безпілотники та FPV-дрони, захист артилерійських систем є одним із найважливіших критеріїв.
Водночас, якщо для самохідних систем встановлення додаткового захисту не повинно погіршувати їхню роботу або блокувати функціонування механізмів, то для причіпної артилерії таких обмежень немає. Це значно спрощує створення захисних укріплень, а також дозволяє ефективніше протистояти атакам FPV-дронів і ударам з повітря.
Також значним критерієм є безпека обслуги. У випадку з причіпною артилерійською системою, яка розміщується на підготовленій бойовій позиції, виживання особового складу значно вище.
Це зумовлено тим, що на позиції немає вибухонебезпечних елементів, оскільки снаряди зберігаються окремо, і в разі атаки FPV-дронів чи дронів із скидами завдати їй значної шкоди буде доволі складно. Водночас сам екіпаж може швидко сховатися в укритті, яке створюють артилеристи для своєї ж безпеки.
Ураження боєкомплекту може призвести до незначних пошкоджень, пов’язаних із відкиданням великої кількості уламків, але це залежить від багатьох нюансів.
Окрім цього, зона розгортання самохідної артилерійської системи є доволі невеликою. Все розміщується дуже компактно, а робота екіпажу та обслуги відбувається в безпосередній близькості від системи та боєкомплекту.
Слід зауважити, що використання тривалих бойових позицій актуальне як для причіпної артилерії, так і для самохідної.
В обох випадках у межах актуальних засобів ураження створюється антидроновий захист. Його створення є найбільш пріоритетним, оскільки дозволяє захистити артилерійську систему від ворожих дронів. Крім того, деякі самохідні артилерійські системи можуть використовуватися як у ролі нерухомої гармати, так і виїжджати з укриття для обстрілу ворога. Однак створення такого захисту для самохідної гармати значно складніше, аніж для причіпної, в силу великих габаритних розмірів.
Причіпну гармату надзвичайно важко знищити відразу з декількох причин, головна з яких полягає в тому, що, за великим рахунком, (за винятком саморухомих гаубиць типу FH 70) там нічого знищувати. Типова причіпна гармата — це великий шмат металу, в якому, якщо не зберігати снаряди та порохові заряди безпосередньо біля неї, просто нічому горіти чи вибухати. За винятком оптичного прицілу та, в окремих випадках, гідравлічної чи пневматичної системи.
Будь-яке пошкодження лафета може бути полагоджене силами ремонтного підрозділу, приціл хоч і тендітний, але зйомний, та може бути замінений на новий. Єдине, що не підлягає самостійному ремонту, — це серйозні пошкодження ствола та казенної частини, які мають витримувати основне навантаження від пострілу. Однак це товстостінні металеві вироби, і пошкодити їх уламками досить важко. Для цього необхідно пряме або майже пряме влучання снаряда. Саме тому відома бригада безпілотних систем винайшла тактику «сопілки», коли замість намагання знищити гармату, дрон прицільно атакує її ствол кумулятивним зарядом. Унаслідок пробиття він стає непридатним до використання та ремонту і потребує дефіцитної заміни.
У контрасті з цим типова гусенична самохідна установка щільно напакована снарядами та зарядами в обмеженому просторі, захищеному легкою протикульовою та протиуламковою бронею.
Окрім того, кожна САУ має моторно-транспортний відсік, а отже і велику кількість палива та мастила, а також різного роду електричні та гідравлічні системи. У випадку з колісними САУ, які не мають закритої рубки, захищеність ще гірша, оскільки вони мають все те саме, за винятком броні, яка все ж дає захист від дрібних уламків, снарядів з повітряним підривом та уламкових суббоєприпасів касетних ракет РСЗВ.
Окрім того, причіпна артилерія — ціль досить компактна та потребує близького влучання. Водночас при використанні для контрабатарейної боротьби звичайних, не високоточних снарядів цього досягнути надзвичайно складно. Артилерія — зброя «статистична», на її влучність впливає велика кількість факторів. Зокрема, тип снаряда, якість виготовлення снаряда та заряду, однорідність снарядів та зарядів, якими ведеться вогонь, зношеність ствола, температура навколишнього повітря, вітер та атмосферний тиск. Окрім того, не потрібно забувати про похибки у виявлені цілі, наведення на неї, визначення власної позиції гармати та похибки наведення. І якщо подолати ці похибки може корегування, то зі зношеним стволом ніякий «мавік» нічого зробити не зможе.
Однак навіть в ідеальних умовах точність артилерії менша, ніж можна собі уявити. Наприклад, для гармати «Гіацинт Б» зі снарядом ОФ 29 показник серединного ймовірного відхилення за дальністю (Вд) становить 78 м, а по горизонталі (Вб) — 11 м на дальності 25 км.
При цьому ці показники вирахувані за відсутності вітру, еталонного атмосферного тиску та температури, з еталонним стволом, снарядом та зарядом за відсутності похибок наведення.
При такій точності ймовірність влучити першим пострілом у квадрат зі сторонами 10 м становить 0,83%. Влучити один раз із 10 — приблизно 8%, один раз зі 100 — приблизно 57%. І зі збільшенням дальності точність тільки падає.
Західні країни оперують дещо іншими термінами. Замість серединного ймовірного відхилення в ідеальних умовах вони використовують колове імовірне відхилення (радіус кола, в яке влучить 50% снарядів).
Однак вираховують його не для ідеальних умов, а емпірично, з досвіду застосування. Тому цей показник може сильно варіюватися для різних умов. Наприклад, для гаубиці M777 та САУ M109A6 максимальний КІВ на 25 км становить 140 м. Однак за умови корегування вогню може бути зменшений до 50 м, а згідно з окремими повідомленнями — до 25 м. Максимально допустимим нормативом КІВ для американських артилерійських систем при стрільбі на максимальну дальність встановлено КІВ 267 м.
При КІВ 50 м ймовірність влучити з першого пострілу у квадрат зі сторонами 10 м становить приблизно 1,37%, один раз із 10 — приблизно 13%, один раз зі 100 — приблизно 75%.
Також не потрібно забувати, що у більшості випадків причіпні гармати ведуть вогонь не з чистого поля, а з добре укріплених закритих капонірів, в яких вони можуть перебувати місяцями. Звідти їх надзвичайно важко вибити не тільки звичайною контрбатарейною боротьбою, а й високоточною зброєю та дронами.
У 1976 році Тревор Дюпюї та «Організація історичної оцінки та досліджень» провели дослідження за підтримки Національної лабораторії Сандія під назвою «Виживання артилерії в сучасній війні». Дослідження було зосереджене на вивченні історичних втрат артилерії і причин цих втрат. Воно спирається на кількісні дані арабсько-ізраїльської війни 1973 року, Корейської війни і Східного фронту під час Другої світової війни.
Американські фахівці зазначили, що країни почали приділяти більше уваги контрбатарейним засобам, як-от радіолокаційні станції, гармати та гаубиці з довжиною ствола 39 калібрів і більше, а також відповідним системам розвідки.
З огляду на це американці відзначили, що втрати самохідної та причіпної артилерії під час війни були приблизно на одному рівні. Відмінність полягала в тому, що залежно від інтенсивності бойових дій самохідна артилерія мала більшу мобільність і швидкість реагування, однак через високу вразливість до контрбатарейних засобів її ефективність могла знижуватися в умовах інтенсивних боїв.
Водночас зазначалося, що причіпна артилерія навіть при значно вищій інтенсивності бойових дій зазнавала менших втрат серед обслуги, оскільки артилеристи мали більше часу і можливостей для укриття. Це контрастує з самохідною артилерією, яка змушена була діяти на нових позиціях, де часто не було підготовлених укриттів або окопів. Самохідні гаубиці через свою мобільність потребували швидкої зміни позицій для уникнення контрбатарейного вогню, але через відсутність надійних сховищ і часу на їх підготовку втрати таких систем були більшими.
Це дослідження стало важливою демонстрацією того, що збройні сили повинні робити ставку не лише на мобільні системи, а й на використання причіпної артилерії, яка має свої переваги. Причіпна артилерія завдяки меншій вартості може стати ефективним і доступним засобом для посилення артилерійських можливостей армії. Вона дозволяє зберігати мобільність при меншій вразливості порівняно з самохідними системами, а також забезпечує більший час для укриття і переміщення в умовах інтенсивних бойових дій.
Висновки, яких дійшли дослідники, можна підтвердити статистикою російських втрат, яку веде портал Warspotting. На відміну від широко відомого Oryx ця команда працює повільніше та публікує дані з певним запізненням. Однак вони також зазначають час і місце втрат, а їхній зручний функціонал дозволяє здійснювати аналітику.
Зокрема, в їхній базі даних обліковано втрати росіянами 808 самохідних артилерійських установок (САУ) та 301 причіпної гармати.
При цьому до бази даних у категорію пошкоджених заносяться лише підтверджені випадки значних пошкоджень.
Із 808 САУ 706 було знищено, а 53 пошкоджено, що дає співвідношення знищених до пошкоджених 13,3:1. Водночас із 301 одиниці причіпної артилерії 204 знищено, а 76 пошкоджено, що дає співвідношення 2,7:1.
Звісно, статистика побудована на основі лише публічно доступних матеріалів, а не внутрішніх звітів, які, можливо, колись отримають військові історики, що може спричиняти певне викривлення. Однак, на нашу думку, ці дані цілком дозволяють отримати загальну картину.
Збройні сили України мають широкий спектр причіпних артилерійських систем різних калібрів та походження.
На озброєнні залишаються радянські артилерійські системи, зокрема:
Окрім радянських систем, на озброєнні перебувають гаубиці західного виробництва, отримані в межах міжнародної військової допомоги:
Варто зазначити, що визначити точну кількість наявних гармат базуючись на відкритих джерелах неможливо, оскільки багато країн надають допомогу, не анонсуючи її. Так, у збройних силах були помічені фінські гармати «Гіацинт-Б» та румунські копії гаубиць Д-20, про передачу яких офіційно не повідомлялося.
Серед усіх причіпних артилерійських систем, що перебувають у складі ЗСУ, лише 155-мм гаубиці M777 продовжують серійне виробництво. Для них планується модернізація шляхом збільшення довжини ствола, що дозволить поліпшити дальність стрільби. Окрім цього, український оборонно-промисловий комплекс працює над створенням вітчизняних причіпних артилерійських систем, серед яких гаубиця «Богдана-Б» – причіпний варіант самохідної гаубиці «Богдана».
Виробництво причіпної артилерії має бути значно дешевшим, простішим, а отже і швидшим порівняно з самохідними установками. Що має особливе значення під час війни в умовах необхідності не тільки поповнення втрат, а й насичення зброєю новостворених підрозділів.
Крім того, причіпні гаубиці надійніші та простіші в експлуатації порівняно з САУ через відсутність великої складних вузлів.
Згідно з оцінкою «Мілітарного» причіпний варіант «Богдани» може коштувати приблизно 1,5—2 млн доларів. Для порівняння: більш технологічні американські гаубиці M777 в індійському контракті від 2018 року коштували близько 3,5 млн доларів, а саморухомі індійські ATAGS у вірменському контракті — 1,84 млн доларів.
Водночас самохідна «Богдана» коштує близько 2,5—3 млн доларів, Caesar — близько 5 млн, Zuzana — 2 близько 7 млн, а PzH 2000 — близько 17 млн доларів. Однак варто враховувати, що експортні націнки та різний склад додаткових послуг у контракті можуть значно впливати на кінцеву вартість закупівлі, тому ці ціни не варто порівнювати напряму. Однак вони дають загальне уявлення про ситуацію.
Під час сучасних бойових дій, зокрема у контексті війни в Україні, причіпна артилерія демонструє важливі переваги, що робить її затребуваною на тлі високої вартості та складності самохідних артилерійських систем.
Незважаючи на те, що Європа у минулому відмовилася від використання причіпної артилерії на користь самохідних платформ, війна виявила, що традиційні системи залишаються важливим елементом артилерійських сил завдяки своїй простоті, здешевленню і більшій здатності до маскування та захисту обслуги.
Переваги причіпної артилерії, зокрема високий рівень захисту від ворожих атак, низька вартість та здатність працювати у тяжких умовах, дозволяють їй ефективно виконувати завдання навіть у сучасних конфліктах з високою інтенсивністю бойових дій.
Водночас важливим аспектом є можливість інтеграції саморухомих елементів у конструкцію деяких систем, що дозволяє їм поєднувати характеристики причіпної артилерії з мобільністю самохідних платформ.
Таким чином, з огляду на нестабільну військову ситуацію та технологічні можливості, причіпна артилерія залишається важливим елементом у складі сучасних збройних сил, доповнюючи самохідні системи і забезпечуючи необхідну артилерійську підтримку для широкого спектра бойових операцій.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408
PayPal - paypal@mil.in.ua
Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
