Історія утворення та виклики ракетної епохи

Сама ідея використання літаків для протидії ворожим засобам протиповітряної оборони сягає ще часів Другої світової війни, коли окремі групи літаків здійснювали рейдові вильоти для знищення ворожих систем протиповітряної оборони, а також радіолокаційних станцій раннього виявлення.

Реалізація тогочасних операцій, хоч і була складною в організаційному плані, у більшості випадків залежала від людського фактора, оскільки планування, формування потрібних повітряних груп, а також виявлення та знищення цілей повністю покладалося на пілотів винищувачів та екіпажі бомбардувальників.

Вже після закінчення Великої війни, усі проєкти з розвитку засобів радіоелектронної боротьби перестали належним чином фінансуватися та розвиватися. Новий поштовх у розвитку цього напрямку з’явився у 1950 році, коли Північна Корея почала наступальні дії на південну частину півострова. Тоді Повітряні сили США виявилися непідготовленими до цієї війни та зіткнулися з розгалуженою системою протиповітряної оборони Північної Кореї, яка складалася з великої кількості зенітних гармат у поєднанні з радіолокаційними станціями.

Цей набір систем, хоч і не був найсучаснішим на той час, усе ж дозволяв ефективно боротися з бомбардувальниками B-29, які активно використовувалися США для ударів по північній частині півострова. Першим кроком для створення літака радіоелектронної боротьби, який міг виконувати певні завдання у Кореї, став бомбардувальник B-26 Invader, який було модифіковано шляхом встановлення антен APA-24. Завдяки цим антенам, бомбардувальники B-26 отримали можливість виявляти радіохвилі та летіти у напрямку РЛС для подальшого бомбардування їхніх позицій.

Після закінчення війни у 1953 році стройові підрозділи радіоелектронної боротьби у складі ПС США зникли, але саме тоді прийшло усвідомлення важливості наявності таких підрозділів, необхідності проведення тренувань пілотів та створення модернізованої техніки.

У 1954 році на авіабазі Шоу була створена 9-та тактична розвідувальна ескадрилья. Вона стала першою спеціалізованою ескадрильєю радіоелектронної боротьби на літаках B-26 Invader. Однак двозначне сприйняття ролі підрозділу та загроз не дозволяло тоді продовжувати активну підготовку до майбутніх конфліктів, через що 9-та ескадрилья з часом була переозброєна на літаки RB-66, які не мали жодних наступальних можливостей.

У 1953 році розвідка НАТО виявила існування радянських ракет класу «земля-повітря» С-75, які використовувалися разом із радіолокаційною станцією пошуку та наведення. Після цієї інформації США та країни НАТО розпочали екстрені роботи зі створення систем радіоелектронної боротьби, які в разі майбутнього конфлікту мали забезпечити новітні на той час винищувачі можливістю діяти в зоні роботи ЗРК С-75.

Додатковий тиск виник після появи гучних заголовків у пресі в 1960 році, де стверджувалося, що нові радянські комплекси можуть бути встановлені на Кубі та значно ускладнити діяльність ПС США. Ситуацію ще більше загострила подія 27 жовтня 1962 року, коли майор Рудольф Андерсон загинув під час розвідувального вильоту. Тоді його літак U-2 був збитий ЗРК С-75 над Кубою.

Цей випадок став початком масштабного планування, фінансових витрат, а також реорганізації підрозділів, які мали безпосередньо займатися боротьбою з ворожими ЗРК. Смерть Андерсона стала поворотним моментом у розумінні того, що радіоелектронна боротьба стала новим етапом, який забезпечуватиме тотальну перевагу в повітрі та отримуватиме дедалі більше поширення у світі.

Ми їх бачимо, але не чіпаємо

Радянські ЗРК С-75 з’явилися у В’єтнамі зовсім не несподівано. Навпаки, американська розвідка, зокрема літаки-розвідники, здійснювали сотні вильотів і фіксували прибуття цих систем до країни. Фотографій С-75 було тисячі, але, на превеликий жаль для американського уряду, заблокувати їх постачання до В’єтнаму морським шляхом було неможливо.

Крім того, будь-яка спроба їх знищення означала б атаку на радянські кораблі та військовий персонал, що робило такі дії неприйнятними для США. Тому, розглядаючи фотографії С-75, американські пілоти повною мірою усвідомлювали, що США фактично підпускають смерть все ближче до них.

Це ігнорування дозволило Північному В’єтнаму у 1965 році розбудувати ефективну систему протиповітряної оборони, а також здійснити заміну своїх застарілих винищувачів МиГ-15 на сучасніші МиГ-19 та МиГ-21.

У квітні 1965 року розвідувальні польоти ПС США виявили кілька нових будівельних майданчиків в районі Ханоя й Хайфона та навколо них.

У липні 1965 року позиції ЗРК були введені в експлуатацію, але не одразу. Секретар Макнамара наказав не атакувати їх, за аналогією з його наказом не атакувати МиГи, якщо вони не атакують першими.

Перше застосування С-75 відбулося 24 липня 1965 року, коли було запущено три ракети від С-75 по ударній групі F-4C Phantom II зі складу 15-ї повітряної армії приблизно за 120 км на північний захід від Ханоя. Тоді одна з ракет вибухнула серед літаків, внаслідок чого один Phantom був втрачений, а три інші отримали пошкодження.

Через три дні 46 ударних літаків F-105 завдали бомбового удару по позиціях, з яких була запущена ракета по літаках 15-ї повітряної армії. Незважаючи на відносну успішність операції, нові ЗРК стали серйозною проблемою для американського командування, яке тепер змушене було дуже ретельно планувати нові операції.

У період з 27 липня 1965 року по 27 листопада було знищено вісім зенітно-ракетних комплексів, внаслідок чого було втрачено три F-105, два F-8 Crusaders, два F-4 Phantoms і один A-4 Skyhawk, а також було пошкоджено багато інших літаків.

Невдовзі було прийняте негайне рішення — розробити тактику протидії цим системам.

Народження Wild Weasel 1 та перші бої

Екіпажі Wild Weasel не були кинуті в безпосередній бій одразу після прибуття до Південно-Східної Азії, попри відчайдушну ситуацію, в якій опинилися ПС США. Перші вильоти кожного екіпажу були ознайомлювальними польотами для перевірки обладнання й адаптації до сигнального оточення. Що важливіше, це була перевірка того, як саме випромінювання своїх і ворожих радарів відображається на приймачах. Сектор протиповітряної оборони Сіракузи в Егліні, де проходила підготовка, не випромінював сигнал, який точно відповідав сигналам північнов’єтнамських радарів, тому офіцерам радіоелектронної боротьби доводилося покладатися на власний досвід, щоб розрізняти різні ворожі й дружні сигнали.

Вісім таких польотів було здійснено з 28 по 30 листопада 1965 року. Під час більшості цих початкових місій «Wild Weasel 1» працювали в парі з літаками EB-66C, які летіли за межами дальності ураження С-75, щоб спостерігати й записувати сигнали північнов’єтнамських і китайських радарів.

Зазвичай ці польоти відбувалися вздовж західного кордону Північного В’єтнаму або над Тонкінською затокою, де це було можливо. Засоби радіоелектронної боротьби на кожному літаку відстежували ідентичні сигнали одночасно, а після приземлення точність приймачів літаків «Wild Weasel 1» порівнювали з точністю приймачів EB-66C.

Набори даних з кожного літака зазвичай показували схожі результати для більшості радіолокаційних сигналів; як екіпажі «Wild Weasel 1», так і екіпажі EB-66 зазвичай ідентифікували однакові сигнали на майже однакових радіочастотах, що позитивно сприймалося офіцерами для подальшого вдосконалення навичок. Варто зазначити, що вильоти, спрямовані на аналіз радіохвиль, не були дуже поширеними.

У грудні 1965 року «Wild Weasel» взяли на себе головну роль у керівництві місіями «Залізна рука» та потрапили прямо в зуби ППО Північного В’єтнаму. Первісний план полягав у пошуках та знищенні системи С-75, де літак F-100F був призначений для певної географічної зони, в якій шукали С-75. Для виконання цих місій додатково були залучені літаки F-105 у трьох чи чотирьох ланках.

За планом, літаки мали виявити в’єтнамські радари та здійснити коврове бомбардування, аби позбавити розрахунки можливості відкривати вогонь у відповідь. Незважаючи на зрозумілість плану для пілотів, його реалізація виявилася набагато складнішою, внаслідок чого «Wild Weasel» понесли свої перші втрати.

• Продовження у другій частині