«Була втома, хвороби, злість від незвички. Але в цілому цікаво» — інтерв’ю з розробником про його БЗВП в «Десні»

З актуалізацію теми реформи базової загальновійськової підготовки вдалось поспілкуватись з колишнім розробником, який самостійно обрав підрозділ та приєднався до війська через рекрутинг. Його направили для проходження БЗВП в один з найвідоміших Навчальних центрів Сухопутних військ ЗСУ – 169-й Навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ імені князя Ярослава Мудрого, більш відомого як «Десна».

Розкажіть, як ви вирішили долучитись до війська і що шукали.

Я довго шукав, куди піти, і вибирав частину як розробник. Маю 15 років досвіду і реалізований у цій сфері. Хотілось використати свій досвід і знання для безпеки України, себе, близьких і всього того, що мене оточує.

Хотів знайти фах, у якому зможу максимально себе застосувати, і це зайняло довгий час. Були моменти, коли я вже думав, що треба прийняти будь-яке рішення, але швидке. Втім, вистачило терпіння знайти правильне місце. Я волонтерив у військовій частині півроку, і коли з’явилось місце приєднатися як військовослужбовець — одразу погодився.

Чи все було добре на шляху до початку служби?

Коли отримав рекомендаційний лист від частини, пішов до ТЦК та СП у Києві, де стояв на обліку. Там був реальний хаос: я прийшов в рекрутинговий центр у момент, коли дві військовослужбовиці мали прийняти мої документи.

Одна звільнилась того ж дня і передавала посаду іншій — яка потім пішла в СЗЧ. Її мала замінити третя, яка захворіла. Вже її мав замінити хлопець, який теж не виходив на зв’язок. Їхній керівник був у розшуку й узагалі не відповідав. У результаті мої документи застрягли там на місяць.

Ви якось повідомляли про ситуацію свою частину?

Я сказав частині, в якій зараз служу, що виникла проблема і, схоже, нічого не виходить. Вони допомогли мені перевестись в інший ТЦК в іншому районі. Там я ще раз подав необхідні документи і чекав, коли мене направлять на базову підготовку.

Як загалом ставились у ТЦК та СП до вас?

Оскільки йдеш на контракт — ставлення, мабуть, інше. Приносиш документи, проходиш ВЛК і просто очікуєш відправлення на навчання. Воно відбувається раз на місяць, коли сформують команду.

Як відбувалась ваша ВЛК?

Коли проходив ВЛК, на підставі наданих мною медичних документів мені дали обмежену придатність. Причому це було у форматі: хочеш — отримуй, не хочеш — ні. Я подумав: нехай буде. Все-таки це об’єктивно — якщо лікарі так бачать стан здоров’я.

Це якось вплинуло у подальшому?

Потім я прочитав, що для тих, в кого обмежена придатність, може бути окреме навчання — 30-денне замість 51-денного. Але як це на практиці — не знав і не мав уявлення, тому готувався максимально, розраховуючи на 51 день.

Скільки чекали після ВЛК?

Чекав місяць — і це занадто багато часу, щоб просто підготуватись. Я вже переглянув усе по кілька разів: аптечку перебирав разів вісім, речі, рюкзак.

Коли настав день відправки і ви прибули до «Десни» — що відбувалось потім?

По приїзду нас усіх зібрали для оформлення контрактів. На місці питали: «Ви хочете до демобілізації, на три роки, на десять?» Я вирішив — до демобілізації, тому що ідентифікував себе як айтішника, а не військового, і не бачив себе людиною, яка будуватиме військову кар’єру.

Після підписання нас усіх вивели, під’їхала машина. З неї вийшов чоловік, який справляв враження людини з великим бойовим досвідом. Коли ми вантажились і через те що допомагав іншим залазити в кузов, мені не вистачило там місця і я сів спереду поруч із ним. Кажу: «Ви не проти, що я тут сяду?» Він відповів: «Ну, якщо совість дозволяє». Я відчув холодок. Пояснив, що там немає місця. Він: «Ну, окей».

По приїзду нас вишикували. Вийшов інструктор і сказав: «Відкрийте сумки». Він підходив, діставав речі й коментував — виглядало як шоу. У мене було дві книжки: «Позивний хаос» і «Зоряний десант» — я десь чув, що це гарні книжки для БЗВП. Інструктор дістав їх, засміявся і каже: «Думає, буде читати». Так проходило у всіх. Потім нас розподілили по бліндажах і почали видавати речі. Так ми познайомились зі старшиною.

Старшина — харизматичний чоловік за п’ятдесят, але дуже швидкий і енергійний. Добре роздає «прочуханки». Він видавав речі: довго, бюрократично, по одному підходу, сто разів пояснював, що робити і що не робити, лаявся на того, хто щось робив не так.

Зрештою ми отримали зимові речі, згодом — літню польову форму і чомусь мило. Кожна видача супроводжувалась цілою процедурою: зібратись у правильному порядку, шикуватись по взводу. Багато таких речей, які спочатку видавались дивними, але згодом знаходили своє пояснення.

Один із перших разів, коли старшина зайшов до нашого бліндажу, він подивився на мене й каже: «Солдат, упор лежачи». Я ліг. «20 віджимань». Я віджався. «Ти знаєш, чому?» Я відповів: «Тому що ви запропонували». Ззаду почувся сміх. Він якось пом’явся і пішов. Виявилось, я віджимався за те, що тримав руки в кишенях — так не можна. Мені пояснили пізніше. Я одразу відчув, що є багато правил, яких я не знаю.

Як проходило розподілення на взводи?

Нас розподілили: три взводи хлопців і один — дівчат. Якась логіка за віком була, але не до кінця послідовна — у нашому взводі були й хлопці по 18–20 років, і за 50. Шестеро-семеро мали досвід строкової служби — це дуже відчувалось, адже вони розуміли, що таке армія.

Ми обрали «замка». Я запропонував ту людину, бо вона вже виконувала цю роль ті кілька днів. Він сказав слова, які мене переконали: «Я хочу, щоб ми прослужили БЗВП так, щоб потім залишились хорошими друзями і могли завжди зустрітись: у місті, селі, будь-де». Хороша політична агітація і мене це підкупило.

Ті, хто служив раніше, іноді намагались нав’язати порядки, які вони пам’ятали 10-30 років тому. Через деякий час ми більше дізналися що від нас очікують і вийшли на спільний ритм.

Загалом ті, хто служив раніше, однозначно казали, що з тих часів усе кардинально змінилось на краще. Армія просто інше середовище з іншими правилами і до них треба було звикнути. Але переважна більшість речей мала свою причину.

Наприклад, як мені згодом пояснили про руки в кишенях — це шкідлива для солдата звичка, адже він має завжди бути готовий до застосування зброї. На навчаннях ліхтарик із білим світлом вночі небезпечний — краще з червоним або взагалі без нього. Переміщатись двійками — тактично правильно: важливо вміти контролювати де твій напарник і чітко казати куди навіщо і на який час ти відійшов. Щоб у випадку чого напарник почав шукати і встиг допомогти якщо є потреба. Ходити строєм на кухню — форма злагодження, вміння щось зробити разом.

Як було з харчуванням у «Десні»?

Для себе я визначив основні показники оцінювання: за весь час я жодного разу не отруївся і ніколи не був голодним. Так само у всіх в нашому взводі. Це показник. Їжа може набриднути, але її вистачало й вона була досить збалансована.

У нас були каші, борщі, супи, салати, іноді йогурти, мандарини, апельсини, яблука, часник, цибуляі. Були дні без салатів — і тоді побратими казали: «Як же так, що нема салатів?» Тобто це було виключенням.

Коли їздили на полігон — кухня теж приїжджала. Були поодинокі випадки, коли щось закінчувалось — через прорахунки з порцією або через те, що хтось підходив пізніше через заняття. Один день із курячими ніжками ми назвали «Десна KFC» — роздавали по п’ять штук, і вистачало всім.

Як відбувалась підготовка — чому навчали, як довго, як наряди впливали на заняття?

Інструктори були або майже всі з бойовим досвідом: морська піхота, ССО, Третя штурмова. Вони були дуже налаштовані передати знання по максимуму, відходили від формальщини. При цьому дисципліна для них була важлива — вони не терпіли байдужості.

Заняття були досить різноманітними. Зараз використовується система «сітка», але в ній є системні проблеми: вона розбиває солдатів не на цілі взводи, а на 5–6 груп, які ходять по колу. Буває, що практичне заняття проходиш першим, а теорію з нього — в кінці. Виходить нелогічно. Інструктори теж казали, що їм це не подобається — комфортніше було б взяти один взвод і провести повний цикл: спочатку теорія, потім практика.

Щодня проводився АПД — це аналіз проведених дій. Інструктори приходили й питали: «Що сьогодні пройшли? Що незрозуміло? Є зауваження, питання?» Вони підкреслювали, що найдурніше питання — те, яке не задане. Атмосфера була відкрита.

Заняття включали: тактику, стрільбу (до 1000 патронів, стріляли з ПКМ, Grot, Вінчестера), медицину (MARCH — дуже детально, різними способами накладали турнікети собі й один одному, евакуація поранених), роботу з дронами (три повноцінні заняття — як ховатись, як дрон бачить, аналіз відео), вивчення РЕБ-систем, моделей дронів наших і ворожих, психологічні смуги, обкатку танком, страйкбольні тактичні заняття.

Медична підготовка була на рівні — навіть кращому, ніж на цивільному дводенному курсі, який я проходив два роки тому. Кожну літеру MARCH пройшли детально. Це справді якісно.

Єдине, що втомлювало фізично — щоденний марш 4 км на полігон і назад. Не те щоб чомусь навчило, але ходьба з повним спорядженням — це, як казали інструктори необхідність на сучасному полі бою.

Чи навчали керувати дроном, пояснювали принцип роботи пульта?

Пояснювали принципи, показували дрони наочно. Але безпосередньо керувати — ні. Як пояснював один інструктор-пілот: просто не вистачало батарей і ресурсів для цього.

Чи мобілізовані проходили такий самий курс?

Наш потік був суто контрактниками. До нас, за словами інструкторів, були мобілізовані, після нас — знову мобілізовані. Інструктори казали, що ми за п’ять днів показували кращі результати, ніж мобілізовані за місяць. Також зазначали, що мобілізовані часто деморалізовані й намагаються втекти — замість навчання доводиться слідкувати за ними.

Які вправи були зі стрільби?

Спочатку познайомились зі зброєю – це чотири основи: правильне положення тіла, дихання, прицілювання, натискання спускового гачка. Стріляли стоячи, сидячи, лежачи, на різних дистанціях.

Далі вправи ускладнювались: стрільба лежачи, коли поруч теж стріляють; вогнева і маневрена група; зачистка окопів у парі — один зачищає, другий тримає, потім міняються під час перезарядки. Для мене це була особлива вправа — не просто стрільба в ціль, а про довіру. Були вправи з переміщенням, зміною положення, стрільба вночі, по рухомих мішенях, по тарілках (тренування на дрони) з ПКМ і Вінчестера.

З гранатами — тільки імітація, але в різних положеннях: сидячи, лежачи, з окопів, стоячи. Під час тактичних занять використовували страйкбольні гранати. З гранатометів не стріляли — це, як пояснювали інструктори, вже спеціалізоване навчання в конкретній частині.

Чи був якийсь адаптаційний період на початку?

Нульовий і перші два дні у нас були лекції: правила ведення війни, міжнародне гуманітарне право, гуманітарні теми. Говорили відверто — інструктори пояснювали, що в програмі стоїть, але заодно розказували, як воно є насправді.

Взагалі дуже важливим моментом було те, що інструктори не просто вичитували матеріал. За програмою їм дозволено 15% часу присвятити власному досвіду — і вони завжди розповідали конкретні особисті історії. Це був живий досвід, а не сухий матеріал.

Командир нашого взводу з самого початку зазначив: якщо є будь-який конфлікт чи непорозуміння — він має знати першим, до того як це розростеться. З часом я зрозумів, що це дуже важливо. Ми зі зброєю, багато хто тримає її вперше, умови стресові і правильна атмосфера довіри є критично важливою частиною адаптації. Думаю, це навіть важливіше, ніж прочитати список абстрактних гуманітарних правил.

Як було з побутом — душ, вода, умови проживання?

Перший період навчання майже весь час був сніг, часто -20, -25 і нижче. У бліндажі була пічка, яку ми топили по черзі цілодобово — здебільшого було тепло. Іноді я спав у шапці, але це через екстремальні температури, не через погано облаштоване житло.

Води на початку не було — ні холодної, ні гарячої. Я реально купався в снігу. Спочатку це здавалось по-спартанськи прикольним, потім усі почали хворіти. З душем передбачалось: чотири взводи — раз на чотири дні. Але коли не було світла — не було й душу. Іноді мив голову питною водою, бо іншої не було. Використовував серветки.

Наприкінці навчання налагодили систему: вода є і холодна, і гаряча навіть без світла — від буржуйки нагрівається. Душова — окрема будівля зі приблизно 15 кабінами. Туалет — польові кабіни, влітаєш і вилітаєш при -25.

Я пояснював це собі так: найбезпечніше місце — те, де є нормальна інфраструктура. Але де війна — туди й прилітає. І от старшина, інструктори намагаються зліпити з того, що є, щось придатне для навчання і для нас. Краще зосередитись на навчанні й допомагати там, де можеш.

Як щодо телефонів?

Телефони забирали. По неділях давали по кілька годин. Наприкінці давали більше. Дивна річ: багато хлопців говорили і я теж відчув, що коли не користуєшся телефоном тиждень-два, а потім береш його до рук, відчуваєш щось дивне. Може, скучив за домом, може, новини нагнітають. Чесно кажучи, мені особисто було б краще і без телефону — більше зосереджуєшся на навчанні. До того ж безпека: не треба переконувати людей не фотографувати і не розповідати зайвого.

Як дізнавались новини, якщо телефонів не було?

Кожен ранок о шостій або близько того шикувались, і виходив інструктор або керівник навчального центру та зачитував програму дня й новини у форматі зведення Генштабу. Формалізовано, але ми щодня були в курсі. Обов’язково була хвилина мовчання.

Через тиждень один із побратимів запропонував купити радіо. Його замовили по Новій пошті та по отриманню поставили радіо «Армія FM» — і всі полюбили цю хвилю. Прокидались під неї. Також купили годинник із термометром — показував температуру всередині. Усе це залишили наступному потоку.

Як контролювалась підготовка — були якісь заліки чи екзамени?

Як вже казав, поточний контроль був постійним. Якщо хтось просідав — це було видно, і до нього приділяли увагу. Офіційних проміжних іспитів не було.

Наприкінці КТЗ (контрольно-тактичне заняття), де все відпрацьоване поєднувалось: стрільба, полоса перешкод (зроблена за участі Благодійного фонду «Повернись живим»), евакуація. Два дні зі страйкбольною зброєю в окремому місці: штурм будівлі, оборона бази, вилазки, роль ДРГ, виставлення постів, розтяжки — інструктори атакували нас, використовували машини, тактику ДРГ, ми їх ловили. Перша ніч — контроль виділеної території з постами. Багато цікавих ситуацій.

Останній день командир о 6 ранку закидав бліндаж срайкбольними гранатами та треба було швидко зібратись і бігти на виконання завдань. Під час КТЗ зійшов сніг, і всі ходили мокрі від ранку до вечора. Але нас, мабуть, трохи пожаліли: нічні завдання в таких умовах скоротили, щоб не захворіли перед відбуттям у частини.

Ви проходили БЗВП на загальних засадах, хоча мали обмежену придатність?

Так. Коли прийшли, нам сказали: «Обмежена придатність — не важливо, всі займаються на рівних». Сама «обмежена придатність» специфічне поняття, причини в людей дуже різні: хтось з епілепсією, хтось з тиском, хтось з грижею, хтось зі спиною. Усі проходили однаково. Єдина поступка: на марші до полігону і назад можна було йти без броніка. Я від цього не відмовився просто вирішив не перевіряти межі.

Як зі здоров’ям під час навчання?

Одна з найнеприємніших речей. Ми хворіли — хтось більше, хтось менше. Були хлопці з підозрою на запалення легень. Лікар казав: «Можливо, запалення, треба зробити флюорографію» і вони три рази підряд ходили 4 км до лікарні, але кожного разу поверталися ні з чим: то апарат не працює, то ще щось. Одного хлопця таки забрали до лікарні, інших «замок» лікував сам і вони якось вичухались.

У мене одного разу температура піднялась до 39. Лікар дав пачку «Німісілу» і щось від кашлю плюс один лікарняний. Я пропив, трохи полежав і через день був у формі.

Що б ви додали наприкінці?

Тварини на базі коти й собаки. Спочатку собаки нас кусали: у туалет ходили двійками, бо за нами ганялись три пси. Потім подружились і вони не пропускали жодного походу на полігон. Їздили з нами машинами. Один взвод навіть тримав кота — він жив із ними в бліндажі й приходив спати щоночі в інше ліжко.

Ми знайшли гітару і поспівали разом. У нас була стройова пісня — командир сказав: «Або виберете самі, або я виберу вам Могилевську». Ми вибрали «Маруся, раз-два-три» і «Ой, на горі та женці жнуть». Якийсь час ходили з цими піснями — було веселіше. Один із хлопців три роки співав у козацькому хорі й чотири у церковному то він і ставив нам стройову.
Загалом — так, був хаос, втома, хвороби, злість від незвички. Але в цілому — цікаво. Ми досі всі на зв’язку, переписуємось, пересилаємо фото, дякуємо інструкторам. Залишились справді хороші стосунки. І це важлива нагода побачити суспільство ширше, зустріти дуже різних людей — таких, яких у жодному іншому місці не зустрінеш. І побачити себе в нових умовах. Це важливий досвід.