Gripen, Rafale, F-16: що потрібно Україні для утримання парку з 250 бойових літаків

Повномасштабна війна змусила Україну переглянути стан своїх Повітряних сил і розпочати планування масштабного переозброєння. Президент Володимир Зеленський заявив, що Україні необхідно до 250 сучасних винищувачів, аби переоснастити Повітряні сили та забезпечити паритет у небі.

Наразі ж український авіапарк налічує лише кілька десятків застарілих радянських МиГ-29 і Су-27, які значно поступаються за характеристиками новітнім бойовим літакам Російської Федерації.

Згідно із заявами президента Зеленського, Україна веде переговори щодо трьох основних типів бойових літаків — американських F-16, шведських JAS 39 Gripen та французьких Dassault Rafale.

Загальний запит сформовано на близько 250 нових винищувачів, які поступово мають стати основою модернізованих Повітряних сил ЗСУ.

Серед них Gripen уже визначено одним із пріоритетів: між Україною та Швецією підписано лист про наміри щодо розвитку української авіації, що відкриває шлях до постачання великої кількості цих літаків.

Очікується, що перші шведські машини можуть прибути вже у 2026 році.

Попередньо узгоджено постачання від 100 до 150 винищувачів Gripen E, і компанія Saab заявила про готовність відкрити в Україні лінію фінального збирання, подвоївши свої виробничі потужності.

Решту парку планується доукомплектувати коштом інших типів. Понад 80 винищувачів F-16 різних модифікацій уже пообіцяли передати союзники:

• Нідерланди — 24

• Данія — 19

• Норвегія — 12

• Бельгія — 30

• ще 10 машин — для використання як джерело запчастин.

Також тривають перемовини з Францією щодо закупівлі винищувачів Rafale. Однак їх виробництво розписане на роки вперед і потребує окремого фінансового рішення.

Таким чином, перспективний «мікс» із F-16, Gripen та Rafale має забезпечити Україні збалансований авіаційний флот із 250 бойових літаків, який виведе Україну на рівень провідних європейських повітряних сил. Для порівняння: Повітряно-космічні сили Франції мають близько 183 сучасних винищувачів — 105 Rafale та 78 Mirage 2000, а Туреччина експлуатує понад 230 винищувачів F-16 — один із найбільших парків цих літаків у світі після США.

Таким чином, флот із 250 бойових машин відповідає рівню держав середньої величини, здатних вести інтенсивні бойові дії та контролювати великий повітряний простір.

Для обслуговування таких флотів країни на кшталт Франції чи Туреччини утримують розвинену інфраструктуру військових аеродромів, навчальних центрів, а також тисячі кваліфікованого персоналу.

У їхніх повітряних силах зазвичай експлуатується кілька типів літаків, об’єднаних в ескадрильї та крила. Наприклад, Франція базує винищувачі на кількох ключових авіабазах по всій території країни, підтримуючи 10–15 ескадрилей постійної бойової готовності та окремі навчальні підрозділи.

Подібного підходу доведеться дотримуватися й Україні: флот у 250 літаків — це не одна чи дві бригади, а фактично реорганізація Повітряних сил у масштабі, співставному з провідними ПС Європи.

Перехід на західні винищувачі потребує суттєвої модернізації авіаційної інфраструктури України. Необхідно підготувати злітно-посадкові смуги, ангари, склади озброєнь і паливні сховища відповідно до стандартів НАТО.

Зокрема, винищувач F-16 чутливий до стану покриття злітної смуги, адже має лише один двигун і не розрахований на злети з пошкоджених або імпровізованих смуг. На відміну від двомоторних МіГ-29 чи Су-27, F-16 є більш уразливим до потрапляння сторонніх предметів у двигун. Тому для його базування злітні смуги повинні бути в ідеальному стані — перед вильотами проводяться ретельні перевірки та очищення покриття.

Натомість JAS 39 Gripen показав кращу пристосованість до польових умов: ці літаки можуть злітати з коротких ділянок шосе й навіть із ґрунтових майданчиків, потребуючи мінімального наземного забезпечення. Президент Зеленський наголошував, що Gripen здатен сідати на автомагістралі й використовувати всі наявні в Україні західні типи ракетного озброєння без суттєвих доопрацювань.

Це значно знижує вимоги до аеродромної мережі: шведські винищувачі можуть розосереджуватися по території країни, злітаючи з тимчасових майданчиків, що підвищує живучість авіації в умовах ракетних загроз.

Окремий виклик — розгортання систем технічного обслуговування та постачання запчастин. Сучасний винищувач — це складна високотехнологічна система, яка потребує розгалуженої логістики, ремонтних баз і кваліфікованого персоналу для підтримки боєздатності.

За оцінками ПС США, для забезпечення постійної справності 12 винищувачів необхідно до 250 технічних фахівців. До складу такої команди входять авіамеханіки, інженери з двигунів і авіоніки, озброєнці, спеціалісти з обслуговування крісел катапультування, рятувального спорядження тощо.

Україна має підготувати сотні, а можливо, й тисячі таких спеціалістів, створивши навчальні центри для технічного персоналу за стандартами західних країн. Частину цього навантаження візьмуть на себе міжнародні партнери: вже анонсовано, що Міжнародна коаліція оборони України забезпечить постачання обладнання та запасних частин, необхідних для повноцінної експлуатації винищувачів F-16 протягом усього їхнього життєвого циклу.

Швеція, у свою чергу, розглядає можливість фінансування виробництва винищувачів Gripen для України, зокрема за рахунок заморожених російських активів.

Крім того, компанія Saab готова локалізувати в Україні процес збирання літаків. Це не лише прискорить постачання, а й дасть Україні можливість створити власну інфраструктуру авіабудування та самостійно обслуговувати флот у довгостроковій перспективі.

Безпека баз — ще один критично важливий аспект. Нові літаки доведеться розміщувати на захищених аеродромах, обладнаних укриттями (ангарами, капонірами), системами протиповітряної оборони та засобами протидиверсійного захисту.

Росія, ймовірно, розглядатиме такі об’єкти як пріоритетні цілі, тому поруч із місцями дислокації ескадрилей чергуватимуть зенітно-ракетні комплекси, здатні прикривати летовища від ударів крилатих ракет чи дронів-камікадзе.

Досвід країн НАТО демонструє, що для підвищення живучості авіації в умовах постійної загрози необхідні розосередженість і мобільність. Саме тому Україна, найімовірніше, запровадить практику оперативного маневрування літаків між різними аеродромами, використання запасних польових смуг та швидке розгортання польового забезпечення.

Вже зараз українські інженери готуються обслуговувати західну техніку в польових умовах — зокрема, опановують техпроцедури встановлення західного озброєння на радянські кріплення, що раніше могло займати місяці.

З переходом на західні зразки озброєння ці сумісні труднощі зникнуть. Утім, постане нове завдання — наростити запаси авіаційного озброєння (керованих ракет, авіабомб тощо), а також паливно-мастильних матеріалів за стандартами НАТО. Це вимагатиме створення окремої інфраструктури та відповідного фінансування.

Також, цілі у 250 боєздатних літаків неможливе без відповідної кількості підготовлених пілотів. Традиційно на один бойовий літак у ПС планується більш ніж один льотчик — для ротації, проведення навчань і компенсації бойових втрат. Отже, Україні доведеться підготувати сотні нових пілотів протягом найближчих років.

Наразі навчання українських льотчиків на західну авіаційну техніку відбувається за кордоном. Перші групи вже проходять підготовку на винищувачах F-16 у США (на базі 162-го крила Національної гвардії Аризони), а також у навчальних центрах у Румунії та Данії.

Курси є інтенсивними: перенавчання досвідченого пілота винищувача на F-16 займає орієнтовно 6–9 місяців, тоді як повний цикл підготовки молодого льотчика може тривати до півтора року.

Президент Володимир Зеленський зазначав, що на освоєння винищувача Gripen потрібно менше часу — приблизно 6 місяців для пілота з бойовим досвідом. Саме це є однією з причин, чому Gripen розглядається як зручніший у навчанні та швидший у впровадженні варіант для України порівняно з F-16.

Однак обмежитися навчанням невеликих груп пілотів за кордоном недостатньо — у перспективі Україна має створити власну систему підготовки авіаційних кадрів.
Передусім необхідно оновити парк навчально-тренувальних літаків, щоб зростаюча кількість курсантів могла якісно відпрацьовувати базові навички ще до переходу на бойову техніку.

Дотепер основною навчальною платформою залишався чесько-радянський L-39 «Альбатрос». В умовах переходу на західні зразки логічним кроком стане закупівля сучасних тренувальних літаків, таких як L-39NG, M-346 Master чи аналогічні моделі.

За словами представників компанії Aero Vodochody, L-39NG є оптимальним варіантом для України, адже базується на вже знайомій платформі, але має сучасну авіоніку та новий двигун. Це дозволить значно підвищити ефективність підготовки пілотів до рівня, необхідного для роботи на західних винищувачах.

Крім тренувальних функцій, ці літаки здатні виконувати й легкі бойові завдання — наприклад, у боротьбі з безпілотниками чи легкою бронетехнікою, що особливо актуально в умовах війни. Проте головна перевага — підвищення пропускної здатності навчальних програм.

Україна має потенціал створити в себе повноцінний навчальний центр, залучаючи інструкторів із країн НАТО. Паралельно триватиме підготовка українських льотчиків за кордоном — доти, доки національна система не запрацює на повну потужність.

Важливо розуміти, що підготовка до польотів на нових літаках — це не лише пілотаж, а й перехід на нову тактику повітряного бою за стандартами НАТО. Українські льотчики опановують англомовну авіаційну фразеологію, взаємодію з союзними силами, сучасні методики ведення повітряного бою та застосування високоточного озброєння.

Після базового курсу (приблизно 60–90 годин нальоту) на Заході пілоти продовжують вдосконалювати навички в Україні — за допомогою тренажерів, у складі бойових підрозділів та через спільні навчання з партнерами.

Зокрема, для F-16 вже створено Європейський навчальний центр F-16 у Румунії, де формуються повноцінні українські ескадрильї для бойового злагодження.
Крім того, частина літаків, які передають Україні, призначені саме для навчання — йдеться про двомісні модифікації F-16, а в перспективі й Gripen, які будуть активно використовуватись у тренувальному процесі.

Не менш важливою є підготовка нельотного складу: штурманів, керівників польотів, офіцерів бойового управління, інженерів авіаційної служби.
Масштабне розширення повітряного флоту вимагатиме збільшення набору курсантів у профільні військові виші та залучення фахівців із суміжних технічних галузей.

Деякі країни-партнери вже надають українцям можливість проходити підготовку у власних авіаційних академіях. Таким чином, кадровий вимір переозброєння є не менш важливим за технічний: Україна потребує нового покоління авіаторів, здатних ефективно керувати і застосовувати сучасний флот літаків.

Висновок:

Варто зауважити, що для воюючої країни цей процес є неминучим. Підтримка парку радянських винищувачів можлива ще протягом 10–20 років. Утім, модернізація Повітряних сил України має відбутися — за умови, що держава буде справді готова до впровадження нових типів винищувачів, реорганізації структури та відмови від радянських уставів.

Очевидно, що цей процес потребує часу й значних фінансових ресурсів, проте він є критично необхідним. Після повномасштабного вторгнення Росії Україна стала значно ближчою до європейських країн і дедалі більше залежить від їхнього озброєння. Саме тому перехід до нових стандартів є обов’язковим і має бути реалізований упродовж найближчих років.