Леонід Матюхін, речник АТО і безпосередній учасник кримських подій у лютому-березні 2014 року, завершив написання книги спогадів про ті дні.

Наводимо кілька уривків з неї. Можливо знайдеться меценат, який допоможе побратиму видати книгу хоча б символічним тиражем.

… з 27.02.14 по 1.03.14 в частині відбувалася тривожна метушня. Отримували боєкомплект, сухпай, майно та іншу лабуду по моброзрахунках. Все це тягнули в парк БМ (близько 1 кілометр від житлового містечка в Перевальному). Там споряджали техніку, закладали продукти, коротше копошилися. До вечора 28.02.14 після команди “це все херня, славно потренувались” потягнули все в зворотному напрямку. 29.02.14 здавали на склади (при тому, що вже повним ходом тривало захоплення військових частин і адмінбудівель). Домовився з Юрою Бичком (начальник служби РАО бригади), що 30 мм і 7,62 мм зі стрічок виймати не буду, гемора до хрена і знову може надійти команда «відставити». Так і вийшло…

… зранку 1.03.14 було тихо. Близько 11:00 всіх зібрали на КП бригади. Дали нарешті команду “Фас”. Помчали знову все тягнути в парк. Справа йшла швидше (добре, стрічки не розряджали). Цілий день вовтузилися в парку. В районі 16:00 Стороженко надав танковий і тиловий батальйони, а так само роту снайперів і сказав обороняти парк. Я запропонував не зациклюватися на парку, а виставити блокпости на трасі Сімферополь-Ялта і на підступах до частини та височинах в районі Перевального. Стороженко відповів, що не можна. На моє обурене “якого…” сказав, що, мовляв земля цивільна. Натомість дав команду майструвати на боксах бійниці з ящиків і мішків з землею. Бідні бійці. Вони ішачили без перерви на перекур або навіть їжу. Драбина одна на весь парк. Коротше, снайпери повинні були жити на дахах. Як притягли матраци, сухпай та воду, бійці полізли вгору. У парку ішачили всі, навіть ті, хто зазвичай шарився. Жук (замкомбрига) бігав контролював (відверто заважав) поки я на нього не рикнув. Він образився і пішов геть. До 23:00 мій гірсько-піхотний батальйон і танкова рота були готові якісно виконувати будь-яке поставлене завдання в ситуації, що склалася, і тільки чекали наказу. Але знову надійшла команда “славнопотреніровалісь”. Ближче до 00:00 подзвонив Стороженко і сказав усіх повернути в казарму. На моє чергове “якого?!!!” кинув слухавку. Передзвонив Жуку, той сказав що все нормально – це наказ зі штабу. Залишив охорону, відправив народ спати в казарму. Прийшов у штаб, там – тільки чергова зміна. 1.03.14 підійшло до кінця…

“Льоня, терміново скажи Сторожу, що Березовський СУКА”.

2 березня після наради, коли Стороженко отримав команду від Березовського розрядити всю зброю, мені подзвонили з Севастополя. Якщо не помиляюся, це був Гліб Деак. У слухавці я почув: “Льоня, терміново скажи Сторожу, що Березовський СУКА”. Додзвонившись до комбрига, адже знайти його не зміг, я передав інформацію зі штабу. У відповідь почув: “Та задовбали вони вже мене всі”. В результаті боєкомплект з танків вивантажили. Зброю то здавали на склад, то знову отримували, то заряджалися, то розряджалися. Один із підрозділів, а точніше гірсько-піхотний батальйон, відмовився здавати зброю. Офіцери прийшли на нараду з автоматами, але комбриг обставив усе так, як ніби нічого не сталося, нікого він не збирав і не викликав. Але про цю ситуацію краще розповість Юра Головашенко, який не раз пропонував вивести бригаду на полігон, провести навчальні стрільби. Адже з юридичної точки зору в нас не було ні надзвичайної ситуації, ні воєнного стану, а отже, жили ми за законами мирного часу.

Розповідати про інформаційну боротьбу, ту брехливу машину, з якою ми зіткнулися, можна багато. Проте, як не дивно, наша біда здебільшого була в тому, що нас не вчили брехати. Всю інформацію, яку видавали в ефір, ми завжди ретельно перевіряли. Наші ж опоненти, ймовірно, просто сиділи за комп’ютерами і писали все, що заманеться. Так, за їхньою інформацією, вже від початку подій ми кілька разів вступали в бойові зіткнення, була стрілянина, загиблі й т. ін. Ми дивувалися, чому військами в Криму ніхто по-справжньому не керує, не дає жодної виразної команди, чому територією України вільно гуляють люди зі зброєю, обступивши всі наші військові частини. Чітко висловив свою позицію генерал Ігор Воронченко. Ще рік тому я йому говорив, що він ніколи не стане генералом, тому що бігає вранці, підтягується на перекладині, розмовляє з підлеглими однією мовою. Я жартував, що для генерала він занадто стрункий. Але, на щастя, я помилився. Пам’ятаю, журналісти з каналу «Україна» Андрій Кузаков і Владислав Смелянець приїхали пізно ввечері і ми записували звернення генерала перед першим КПП. Ігор Олександрович сказав: “Упродовж трьох діб частини військ берегової оборони приведені у вищий ступінь бойової готовності. Ми взяли під охорону військові об’єкти, бази та склади, де зберігається зброя у зв’язку з тим, що в Автономній Республіці Крим склалась така напружена ситуація. Я, як військовий, розцінюю це як гарно сплановану нашою “дружньою” країною військову операцію. Десь місяці за два до цього я розглядав подібних п’ять варіантів, і ось один із них, як по маслу, проходить зараз. Але ми втримаємось, на жодні провокації піддаватися не будемо і чесно виконуватимемо Присягу, яку дали народу України… Я хочу повторити слова Наполеона, сказані ще у 18 столітті. Штиками можна зробити все, але на них не можна сидіти”.

Розумію, що коли все пройде, на арені з’являться дядьки з великими зірками, які могли б, змогли б, а якби я, а якби мені… Але, на жаль, не призначали, а може бути, і не було в Україні в той час Міністра оборони, якому повірила б армія і за яким пішли би всі і до кінця…

…Мінімум раз на тиждень командири військових частин збиралися в Перевальному на нараду, де приймали рішення, що робити далі. І що б хто не говорив, кого б не звинувачував, як би не применшував наші сили в Криму, я скажу свою думку. Практично всі військові частини готові були виконувати єдиний наказ, єдині завдання, але з Києва отримували лише “Тримайтеся, ви герої”.

Чи треба говорити, що 20 з гаком років офіцерів вчили головного принципу – не приймати рішень самостійно. Недовіра до вищого керівництва зростала постійно, оскільки ті приїжджали у війська, щоб перевіряти, карати, говорити, як треба. У той час, як бойові частини не отримували зовсім ніякої нової техніки та озброєння. Навіть звичайний марш на 50-100 кілометрів був справжнім випробуванням для будь-якого механізованого батальйону. Машини ламалися часто тут же, не від’їхавши від військової частини і декількох кілометрів. Практично сто відсотків молодшого офіцерського складу та більша частина старших офіцерів, вдалим закінченням служби бачили отримання житла. Якщо з кимось із щасливчиків така фантастична подія і траплялася, то дізнавалася про неї практично вся країна, оскільки вручати ключі військовим прибував, як мінімум, сам Міністр оборони. Армія безквартирних військових весь час збільшувалась, в той час, як вищі ешелони командування не уявляли або просто забули, як це – постійно жити на зйомних квартирах і, природно, розмовляли з підлеглими на різних мовах…

…Приблизно через півроку недалеко від Донецького аеропорту в селі Піски я зустрів людину в рясі. Це був капелан, який приїхав в Україну з Росії. На питання: “А чому Ви, росіянин, прийшли допомагати українським військовим?” він коротко відповів: “Просто я впевнений, що нарешті настав час, коли пора хохлам ставати українцями”. А, може, й справді, пора?