Белград не просто вибірково підходить до оцінювання участі Сербії та сербів у війнах на території Хорватії та Боснії і Герцеговині у першій половині 1990-х рр. Наукова спільнота, провладні дослідники за підтримки керівництва країни «стирають» цілі сторінки новітньої сербської історії, коли тітовська федеративна Югославія розпалася на окремі республіки. Таке «забуття» позбавляє Сербію відповідальності за цілу низку злочинів проти цивільного населення та породжує міфологічне писання сучасної історії.

Так, у Сербії взагалі «забули» про проведення примусових мобілізацій у 1991 – 1995 рр., коли Белград віддав накази Югославській Народній Армії (ЮНА) воювати проти Словенії, Хорватії та БіГ. Тодішнє і сербське, і федеративне керівництво (станом на 1992 р. існував урізаний варіант Югославії у складі Сербії та Чорногорії) стверджували, що захищають сербське населення від знищення в колишніх югославських республіках. І якщо Словенія через свій моноетнічний склад уникла масштабної війни, то Хорватія та БіГ не змогли. Туди відсилали і військовослужбовців, що станом на 1991 р. перебували у ЮНА, і резервістів, і мобілізували чоловіків призовного віку. Ці процеси подавалися під гаслом захисту Югославії і сербів. Мілошевич та його поплічники твердили, що призов йде добровільно, бо велика кількість чоловіків різного віку була патріотично налаштована і готова воювати за Югославію. Але її вже не існувало. У 1992 р. припинила існувати і ЮНА.

То куди ж проводили мобілізації військовозобов’язаних? До Збройних сил Сербії, керівництво яких стверджувало, що держава ні з ким не воює. І тривалий час тема мобілізації до армії, яка начебто не була на території Хорватії і БіГ, була закритою. Про неї почали говорити декілька років тому, завдяки дослідженням працівників Мережі неурядових організацій Youth Initiative for Human Rights, регіональні офіси якої є у Хорватії, Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговині та Косово.

Одним із проєктів під назвою Rat u Srbiji розкриває роль Сербії та Збройних сил Сербії у війнах 1991 – 1995 рр. Ц і воєнні злочини, і створення концентраційних таборів, і парамілітарні формування, і насильницькі мобілізації до ЮНА, Збройних сил Сербії, сепаратистських державних утворень Республіка Сербська Країна (створили хорватські серби у Хорватії) та Республіка Сербська (створена боснійськими сербами у БіГ).

Серед тих, хто примусово був відправлений служити, були переміщені особи з Боснії і Герцеговини, Хорватії; біженці з республіки колишньої Югославії; призовники з Хорватії, Словенії, Чорногорії, Сербії, Косова, які не хотіли йти на війну.

У такий спосіб керівництво Сербії та ЮНА намагалися вирішити проблему нестачі військовослужбовців-сербів, чорногорців, представників національних меншин, які не хотіли служити у армії. Але говорити про це відкрито Белград забороняв. Хто міг, той тікав від мобілізації. Дуже нагадує те, що зараз відбувається в рф, де росіяни тисячами тікають від війни. москва, як і Сербія, не збирається визнавати, що її громадяни не «насичені» патріотизмом і не хочуть добровільно записуватися до збройних сил.

Серби організовували декілька хвиль примусових мобілізацій, особливо серед біженців і ВПО, піддаючи їх тортурами та відправляючи до спеціальних таборів.

Частину дослідження про примусові мобілізації, перекладеного з сербської мови, читайте нижче.

МОБІЛІЗАЦІЙНА КРИЗА 1991-1992

Вже з самого початку війни у 1991 р. виникало кілька питань – хто з ким воює, чому ЮНА воює на територіях Хорватії та Словенії, чиєю ЮНА є армією, чи офіційно Сербія перебуває у стані війни? 2 липня 1991 року, під час 10-денної війни у Словенії, кілька сотень батьків призовників увірвалися до Скупштини Сербії з гаслами “зрада”, “поверніть нам дітей”, “назовні, назовні”, “ви нездатні”. Батьки, в основному матері військовослужбовців, сформулювали кілька вимог до сербської влади:

1. Вивід військовослужбовців-сербів зі Словенії та Хорватії;
2. Створення резервного складу ЮНА старше 30 років;
3. Відправлення резервістів замість молодих військовослужбовців до Словенії.

Матері військовослужбовців сербської національності, яких призвали до ЮНА, наголошували, що якщо цю вимогу неможливо виконати, то на допомогу необхідно залучити іноземні миротворчі сили. Вони мали забезпечити припинення вогню.

4. Припинення відправки призовників з Сербії до Словенії та Хорватії.
5. Притягнення до відповідальності генерала Велька Кадієвича, тодішнього федерального секретаря народної оборони.

Матері створили само(ініціативний) комітет, учасниці якого вимагали, аби усі перераховані вище пункти були виконані упродовж 24 годин. Це виконання мав гарантувати, як пропонував комітет, президент Сербії Слободан Мілошевич, який на їхній заклик мав негайно прибути до Скупштини.

Тієї ж ночі (2 липня) мобілізовані військовослужбовці з Сербії вирушили на кордон Воєводини (автономний край у складі Сербії) та Хорватії. Наступного дня мешканці Лозниці (місто у Сербії, недалеко від кордону з Боснією і Герцеговини) заблокували там мобілізованих резервістів. Загальне занепокоєння в ЮНА та слабкий відгук на мобілізацію в Белграді ще більше поглиблювали кризу.

Після десяти днів війни в Словенії в червні 1991 р. було прийнято рішення про виведення ЮНА. Однак мобілізація тривала. На деякі кордонах Сербії військовозобов’язаних чоловіків зупиняли і повертали назад, незважаючи на наявність діючих паспортів. У середині липня 1991 р. резервісти в Панчево, які перебували там у відпустці, організували в місті демонстрації. Вони жалілися на нервові розлади і невизначеність, вимагали пояснити, чи існує ЮНА, чи борються лише вони за країну, чи є резервісти з інших республік Югославії.

У липні 1991 року федеральний секретар з народної оборони і генерал ЮНА Велько Кадієвич підписав наказ про звільнення недієздатних офіцерів з ЮНА, про застосування до дезертирів законів військового часу, що означало віддачу їх під військовий суд, а також припинення класичної мобілізації на користь добровільної, разом зі звільненням “осіб, які коливаються, дезертирів та тих, хто не хоче воювати”.

Упродовж наступних місяців в Сербії негативний наратив щодо несербського населення у СФРЮ ставав все сильнішим, передусім завдяки політиці Соціалістичної партії Сербії і Слободана Мілошевича, тодішнього президента країни. Однак це не пришвидшило початок масової мобілізації до армії.

У вересні 1991 року, коли вже тривала війна в Хорватії, кілька тисяч резервістів повернулися додому: близько 2 тис. з них, які походили Крагуєвця, повернулися туди з Шида, міста, розташованого всього за кілька кілометрів від кордону з Хорватією. Ще 600 резервістів з Вальєво повернулися додому, залишивши Герцеговину.

20 вересня 1991 року розгубленість і страх забрали перше життя. Мірослав Міленкович, будівельник і один з резервістів з Горного Мілановця, у Шиді застрелився, коли він знаходився між двома групами резервістів. Одна група залишила зброю і не хотіла воювати; друга група резервістів озброїлася і готувалася вирушати в Товарник (Хорватія).

Однією з пам’ятних подій мобілізаційної кризи, а також усієї війни, стало 23 вересня 1991 р., коли резервіст із Вальєва, Владимир Живкович, привіз танк з кордону біля Шида, де він був розташований, і припаркував його перед Федеральним парламентом Югославії в Белграді. У такий спосіб він висловив протест проти військових конфліктів на території колишньої Югославії. Через цей вчинок його арештувала військова поліція як дезертира і засудили до року ув’язнення.

У жовтні 1991 року повстання резервістів розпочалися у багатьох містах Сербії: в Кікінді, Новому Саді, Лесковці, Великій Плані, Свілаєнці… У Ніші майже 400 резервістів колективно відмовилися їхати на фронт в Хорватію; чотири резервних офіцери вивели 67 військовослужбовців з Бача і повернули їх назад до Аранджеловця; приблизно 500 громадян угорської національності з Суботиці втекло до Угорщини через страх насильницької мобілізації; резервісти з Чачака заблокували Ібарську магістраль; майже 150 військовослужбовців з загальної кількості 200 з Далья відійшли з фронту; 200 резервістів повернулися до Тополі.

У листопаді 1991 року сталося повстання на військовому полігоні Пасульянські лівади (парафія Парачин), де Крагуєвачський полк відмовився йти на фронт; до нього приєдналися резервісти з Великої Плани, Свілаєнця, Тополі та Смедерева. 18 листопада 1991 р. батьки резервістів із Крагуєвця протестували та вимагали повернути своїх синів додому.

У січні 1992 року відбулось найбільше повстання резервістів до того часу: в Сокобані, Заєчарі, Неготині, Ніші. У той час  700 резервістів із Горного Мілановця відмовилися їхати на війну до Східної Славонії. Голова міської ради міста Сокобань приєднався до них та пообіцяв, що ніхто не буде йти на фронт в Хорватії, до оголошення, що Сербія перебуває в стані війни. З закінченням існування СФРЮ припинила й існування ЮНА.

Примусова мобілізація внутрішньо переміщених осіб з Боснії та Хорватії 1993-1995

Приблизно 500 тисяч внутрішньо переміщених осіб сербської національності у період з початку війни до закінчення війни в Хорватії та Боснії і Герцеговині покинули ці дві країни та переселилися в Сербію. Більшість з них залишила свої домівки з травня по вересень 1995 року, після військово-поліцейських операцій Хорватії “Блискавка” і “Буря” (1995 р.).

Протягом періоду з 1993 по 1995 рік, з підтримкою державних органів – Збройних сил Югославії та поліції Сербії – здійснювалися примусові мобілізації внутрішньо переміщених осіб.

З 1993 року Сербія офіційно не брала участі у збройних конфліктах на території колишньої Югославії, а з травня 1992 року вже не існувала Югославська Народна Армія, тому не здійснювалася класична мобілізація, як на початку військових конфліктів з літа 1991 року до травня 1992 року.

Примусовою мобілізацією внутрішньо переміщених осіб була порушена Конвенція про права біженців, а також Закон про біженців Республіки Сербії. На засіданнях Верховної ради оборони Федеральної Республіки Югославія (ФРЮ) державне і військове керівництво усвідомлювало це і намагалося легалізувати свої дії на наступні роки.

На 16-му засіданні Верховної Ради Оборони у Белграді 25 грудня 1993 року присутні були президенти Сербії і Чорногорії Слободан Мілошевич і Момір Булатович, а також президент ФРЮ Зоран Лілич, начальник Генерального штабу Збройних Сил Югославії) Момчило Перишич, міністр оборони ФРЮ Павле Булатович і начальник Військового кабінету Президента ФРЮ Славко Кривошия. На цьому засіданні Момчило Перишич згадував про термін військової служби військовозобов’язаних осіб і рекрутів, які прийшли з території Республіки Сербська та Республіки Сербська Країна.

Як він зазначає, “тут є багато проблем, оскільки вони не можуть служити в Збройних силах Югославії, і там багато людей не зареєстровані, і багато з тих, хто має реєстрацію, але не мають громадянства”. Його пропозиція полягає в тому, щоб усі ті, хто не бажає повертатися в Республіку Сербську та Республіку Сербська Країну, могли пройти реєстрацію і стати військовослужбовцями в Збройних силах Югославії. Перишич вважав, що це могло бути 3 265 резервістів та 19 765 військовозобов’язаних.

Слободан Мілошевич називав військовозобов’язаних осіб військовими дезертирами та пропонував направити їх на службу до Армії Республіки Сербська. Він також називав їх злочинцями, які хочуть “прогулятися по Белграду та Сербії, в той час як добровольці (сербські) відправлялися боротися за них”. Оскільки Збройні Сили Югославії не могли затримувати внутрішньо переміщених осіб, Перишич пропонував, щоб замість нього це робила поліція Сербії та поліція Чорногорії. Дозвіл на це він отримав від Слободана Мілошевича та Моміра Булатовича.

На наступному засіданні Верховної Ради Оборони, яке відбулося 10 січня 1994 року в Белграді, Момір Булатович запропонував урядам Республіки Сербської і Республіки Сербської Країна направити листи уряду ФРЮ про перевід усіх військовозобов’язаних осіб Збройних сил Республіки Сербська та Війська Сербської Країни, оскільки в іншому випадку печатка ЗСЮ матиме великі наслідки, а міжнародні гуманітарні організації можуть припинити надсилання гуманітарної допомоги біженцям.

Те, що було домовлено на цьому засіданні Верховної Ради Оборони, почало реалізовуватися на практиці. Вже на початку 1993 року Європейська організація з безпеки та співробітництва (ОБСЄ) повідомляла про збройні банди у Воєводині, які купляли внутрішньо переміщених осіб з Республіки Сербська Країна на вулицях, наповнювали вантажівки і відправляли на передову. Спеціальний доповідач Комісії ООН з прав людини Тадеуш Мазовєцький та його співробітники повідомляють про групу в 500 боснійських сербів, які у березні 1993 року приїхали до приймального центру в Сремській Мітровиці, де всі здатні до військової служби чоловіки були відправлені на фронт. Також Мазовєцький зазначав, що працівники приймального табору мали знати про цей інцидент.

Масові затримання та вивезення внутрішньо переміщених осіб з Хорватії та Боснії і Герцеговини почалися в ніч з 11 на 12 червня 1995 року за допомогою сил МВС Сербії та за сприяння Збройних Сил Югославії. Поліція мобілізувала внутрішньо переміщених осіб зі статусом біженців, з постійним місцем проживання, а також громадян Федеративною Республіки Югославія, які деякий час працювали в Боснії та Хорватії; внутрішньо переміщених осіб, яким недавно виповнили 18 років і отримали повістки на військову службу в Збройні Сили Югославії; а також чоловіків, які за своїм станом здоров’я були звільнені від військової служби згідно з військовою книжкою, виданою в Республіці Сербська Країна.

Заява МВС Сербії спростувала факт масової мобілізації в країні, а також про те, що здійснювався контроль за особами, які не є громадянами країни та не мають зареєстрованого місця проживання або постійного проживання. Таким чином встановлено, що певна кількість осіб з Республіки Сербська Країна та Республіки Сербської незаконно проживали у Сербії, “займалися вчиненням злочинів, правопорушень, підбурюванням громадян та провокуванням бійок та іншими правопорушеннями”.

Внутрішньо переміщених осіб вивезли з приймальних та колективних центрів, приватних будинків, робочих місць, вулиць, закладів громадського харчування, учнівських та студентських гуртожитків, біженських колон, випускних. У цій наймасовішій хвилі мобілізації було затримано від 2 тис. до 4 тис. осіб, які були доставлені проти їх волі до поліцейських відділків та інших об’єктів в Сербії, після чого їх відправили на фронт у Боснію і Герцеговину або на територію Республіки Сербської Країна.

Серед цих об’єктів був об’єкт МВС на вулиці Волгіна в Звєздарі (Белград), куди привозили ВПО з Хорватії та Боснії і Герцеговини. За свідченнями декількох свідків їм не дозволяли повідомляти родинам або вони не знали, що з ними відбувається.

Після затримання і доставки в поліцейські відділки, пожежні частини Сербії по всій країні (у Прокуплю, Смедереві, Чачаку, Панчево, Лесковці, Ягодині) використовувалися для збору примусово мобілізованих внутрішньо переміщених осіб.

Найбільший збірний центр був у пожежній частині Сремської Митровиці, звідки ВПО транспортували до кордону і передавали військовим і поліцейським органам Республіки Сербська і Республіки Сербська Країна.

Одним з найвідоміших таборів для примусово мобілізованих осіб був Навчальний центр Добровольчої гвардії Сербії в Ердуті (Східна Славонія, Хорватія), під командуванням Желька Ражнатовича Аркана. Примусові мобілізації особливо посилилися після операції “Буря” в серпні 1995 року, під час якої з Хорватії втекло приблизно 200 000 сербів.

У цей період (серпень-вересень 1995 року) МВС Сербії передало Добровольчій гвардії Сербії приблизно 5 000 внутрішньо переміщених осіб. Після прибуття в табір бойовики армії Аркана принижували внутрішньо переміщених осіб, називали “зрадниками сербського народу” та “п’яницями”. Переміщених осіб примушували здавати особисті документи, після чого складалися списки всіх, хто був доставлений у табір. Далі бранців відправляли на стрижку «під нуль», а далі – відпочивати.

Кожного ранку в таборі починалось з виконання гімну, підняття прапора та виступу Желька Ражнатовича. Після цього внутрішньо переміщені особи виконували важкі фізичні вправи. Ті, хто витримували важкий ритм, піддавалися покаранням.

Після завершення навчання та відбуття покарання, велика кількість внутршньопереміщених була відправлена на позиції Армії Республіки Сербська Країна у Східній Славонії та Баранії і Армії Республіки Сербської у Боснії і Герцеговині. За даними Фонду гуманітарного права, принаймні 54 внутрішньо переміщені особи загинули або зникли без вісти після повернення на територію, де відбувались збройні конфлікти. Деякі з них були затримані ворожими арміями (Армія Боснії і Герцеговини та Хорватська армія) та були обміняні тільки у грудні 1996 року, коли їм вдалося повернутися до своїх родин.

Ситуація з примусовою мобілізацією внутрішньо переміщених осіб та їх використанням у збройних конфліктах в Хорватії та Боснії і Герцеговині стала частиною більш широкого контексту війни на Балканах у 1990-х роках. Ця практика супроводжувалася численними порушеннями прав людини та міжнародними нормами, включаючи Конвенцію про права біженців та інші міжнародні договори. Багато внутрішньо переміщених осіб стали жертвами примусової мобілізації, тортур, неправомірного утримання та зловживання.

Ця ситуація також свідчить про складні політичні та військові динаміки в регіоні, а також про спроби різних сторін легалізувати свої дії та підтримати збройні конфлікти. Міжнародна спільнота звертала увагу на такі порушення та намагалася надавати гуманітарну допомогу та підтримку постраждалим.

P.S. Закон про зобов’язання Федеративної Республіки Югославія, який наразі має виконувати Сербії, передбачає можливість відкриття судової справи проти осіб, які цивільним особам нанесли душевний та фізичний біль, залякували тощо. До цього закону звернулися працівники однієї з найбільших у Сербії неурядових організацій Фонду гуманітарного права, створеного сербською правозахисницею Наташею Кандич. Дослідники цієї організації зробили дослідження, опитали свідків та підготували справу проти осіб, які примусово відправили 8 біженців до війська. Справа була відкрита у квітні 1996 р., а вже у грудні того ж року було оголошено вирок. У примусовій мобілізації біженців, які шукали притулок і захист на території Сербії, звинувачувалося керівництво МВС Сербії. Серед злочинів, які приписували обвинуваченим, були примусове відправлення до пункту збору майбутніх солдатів, знущання там над ними, примусове транспортування на фронт, тортури, приниження.

Спроби відкрити подібні справи після 2000 р. були відхилені Верховним судом Сербії, посилаючись на те, що у інформації та свідчень закінчився термін давності.

За допомогою Фонду гуманітарного права була доведена у судах та під час слідчих дій відповідальність Сербії і встановлені зобов’язання сербської влади виплатити компенсації біженцям, яких примусово мобілізували до війська, та родинам біженців, яких відправили на фронт, а вони там загинули. Також працівники Фонду гуманітарного права довели, що Сербія порушила власний Закон про біженців. Зокрема, це стосується ст. 1 документу, де йдеться про захист осіб, які втекли на територію держави у період з 1991 по 1998 рр. Порушив Белград і міжнародну Конвенцію про біженців 1991 р., яку Сербія підписала як правонаступниця Югославії.

Вже тільки за порушення цих законів – національного та міжнародного рівнів – можна було притягнути до відповідальності Желька Ражнатовича, але цього ані МТКЮ, ані сербський суд так і не зробили.

Головне фото – скріншот титульної сторінки проєкту Zona odgovornosti, про примусові мобілазації в Сербії, Республіці Сербській Країні та Республіці Сербській.