У 1952 р. кібернетика була оголошена в СРСР «лженаукою», оскільки на думку радянських партійних босів вони мала на меті замінити на полі бою класово свідомих бійців на бездушні автомати.

Але, шкода від відставання СРСР у розробці та випуску мікроелектроніки стала у 1960 р. зрозумілим та очевидним фактом навіть для вищого радянського керівництва.

Відкинувши ідеологію, СРСР став надолужувати втрачене десятиліття. Шлях зворотного інжинірингу, коли отримані оперативним шляхом зразки далеко не найновіших американських виробів засвоювалися у виробництві протягом кількох років призводив до загального технологічного відставання на 5-10 років, при тому що в США розвиток галузі йшов не меншими темпами ніж зараз.

В 1960 р. СРСР відправив на стажування в США вчених та інженерів, але події Кубинської кризи не сприяли бажанню американців вчити своїх прямих противників, і результатом місії стали лише вивезені в СРСР зразки монолітних схем TI SN510 зразка 1961 р. (використовувалися в 1962-1963 рр. на перших космічних модулях США[1]). Навіть маючи рішення партії та уряду СРСР запустити їх аналог у виробництво протягом 3 місяців, створений у 1962 р. Зеленоградський центр електроніки засвоїв їх виробництво аж у 1967 р., а останні вироби з використанням вкраденої раритетної вже на той час схеми датуються 1990 роком.

Якщо в США щонайменше 80% зразків нової мікроелектроніки з’являлося для забезпечення потреб цивільного ринку, то в СРСР ринок взагалі не існував, що зокрема прирікало галузь на роботу за реактивним принципом, за браком конкуренції ніяк не спонукаючи до розвитку.

У звіті ЦРУ від 1972 р. «USSR seeks to build advanced Semiconductor Industry with embargoed western machinery» прямо вказується, що СРСР станом на 1971 р. не спромігся засвоїти технологію інтегральних мікросхем та відстає від США щонайменше на 10 років.

Відкрита закупівля зразків за кордоном для СРСР була закрита, оскільки створений у 1949 р. Coordinating Committee for Multilateral Export Controls (координаційний центр з експортного контролю, з 17 найрозвиненіших держав світу) прямо забороняв експорт в СРСР продукції подвійного призначення. В умовах коли 99% мікроелектроніки в СРСР використовувалося для військового призначення, під заборону потрапляла практична вся продукція.

Найгірше ситуація складалася з виробничими потужностями. Якщо зразки мікроелектроніки можна було бодай вкрасти, то отримати фотолітографічні прецизійні верстати для друку мікросхем для Зеленограду виявилося неможливим: жодна держава світу, навіть відносно лояльні Швеція чи Швейцарія не наважилися піти проти згаданого центру експортного контрою, тому повторити історію «успіху» ВАЗ із застарілими, але все ще прийнятними «Ладами» не вийшло.

Навіть у випадках, коли СРСР власним розумом та талантом одиничних фанатиків був спроможний створити відносно сучасний продукт (наприклад, перший в СРСР мікропроцесор Юдицького був доведений до промзразка у 1976 р., всього через 6-8 років після появи американських аналогів), в дію вступали збочені механізми планової економічної системи. Юдицький мав впливових ворогів на вищому рівні, наприклад міністра електронної промисловості, – в результаті його процесор не отримав подальшого розвитку та не був доведений до дійсно сучасного монокристалічного виконання, а у 1980-1982 рр і зовсім був забутий на користь клонів Intel.

Подальший розвиток виробництва мікропроцесорів в СРСР йшов вже винятково шляхом клонування вкрадених зразків. З 18 процесорів та сопроцесорів, що масово вироблялися за часів СРСР, 17 були неліцензійними клонами. І лише один, виробництво якого було розпочато аж в 1990 р. випускався за ліцензією. З 10 мікроконтролерів часів СРСР – 10 вкрадені, так само як і всі множителі, арифметичні розширювачі, тощо. Ця статистика стосується лише найбільш розповсюджених моделей, а фактично меншими серіями випускалися ще десятки найменувань неліцензійних виробів.

Для обходу обмежень у постачанні виробничих ліній, виробництво найчастіше розгорталося в країнах СЕВ.

В результаті, все це дозволяло хоч і з відставанням на 5-10 років, але забезпечувати найбільш критичні потреби СРСР в мікроелектроніці для військових цілей. Зрозуміло, відставання у 20 років в цивільних виробах взагалі мало кого цікавило.

Злам ситуації відбувся в 1990-х рр., коли Імперія Зла раптово самозруйнувалася і для Росії відкрився світ західних технологій: Захід пропонував продукцію неймовірної різноманітності, недосяжної для РФ якості, і, через ефект масштабу виробництва, – в десятки разів дешевше ніж навіть собівартість виробництва вітчизняних компонентів (в кінці 80-х вихід придатних до користування компонент при виробництві мікросхем високої інтеграції в СРСР складав мізерні 10%, у той час як в США – 85%). Як результат – навіть ті умовно «вітчизняні» компоненти що був здатний виробляти в галузі мікроелектроніки російський ВПК з природних причин пішли з ринку, їх виробники були або зруйновані або перепрофільовані, а відповідні НДІ залишилися як соціальні годівнички для старіючих інженерів, що стрімко втрачали кваліфікацію та конкурентоспроможність. Ті, хто був здатний не те що створювати, а бодай працювати з новітніми зразками – були з радістю прийняті на Заході.

Здавалося б, 90-і були прекрасною нагодою закупити, користуючись потеплінням відносин, обладнання для виробництва на Заході. Оскільки потужності в ЧССР, НДР, Польщі, Болгарії (за часів холодної війни маскувалися під спільні із західними країнами підприємства для випуску продукції для Заходу ж) стали недоступними, а СРСР так і не оволодів технологіями різки кристалів, то полікремній низької якості продовжував вироблятися на досанкційному американському обладнанні зразка 70-х рр, відсутні були САПР для проектування мікросхем, навіть, 100% апаратури для контроля якості мікросхем було японського виробництва, тощо. Тобто, навіть в принципі говорити про те що у СРСР колись була самодостатня електронна промисловість є нонсенсом.

Утім, зіграла елементарна економічна ефективність, і на російських літаках, ракетах, авіоніці, радарах, підводних човнах, з’явилися зразки електроніки з американським, японський, тайванським маркуванням.

В результаті, станом на 2005 р. частка елементної бази російського виробництва на цивільному ринку складала не більше 5%, а у воєнній номенклатурі коливалася від 10 до 35%, за рахунок того, що де-не-де було припустимим використання ще радянських комплектуючих[2].

На цей же час припадає путінське «вставання з колін», разом зі зміною риторики на антизахідну, агресією в Грузії у 2008 р. та першими розмовами про повернення санкційної політики.

Превентивно з’являється «Стратегія розвитку електронної промисловості Росії на період 2007-2011 рр.», «Концепція розвитку електронної компонентної бази», які формально орієнтуються на економічну доцільність, але навіть вже тоді російські спеціалісти говорять про нерентабельність організації в РФ мікроелектронного виробництва через вкрай малий ринок всередині країни і недоступність зовнішнього[3].

Наступною стає Федеральна цільова програма «Розвиток електронної компонентної бази і радіоелектроніки на 2008-2015 рр.» [4], базові положення якої передбачають виробництво надвеликих інтегральних схем (НВІС), зміну підходу до їх проектування, тощо.

Як заведено в РФ, декларації та програми лишалися лише гарною підставою для фінансування НДКР у величезних масштабах. В результаті, НДКР як НДКР розробляв, але якось воно не склалося, як, наприклад з мікросхемами FRAM-пам’яті…

Нарешті, у 2014 р. почалися не теоретично можливі, а реальні проблеми, із поступовим введенням санкцій та поверненням заборони на торгівлю компонентами подвійного призначення. Навіть станом на 2022 р. до повернення обмежень 80-х ще далеко, але наприклад обладнання для виробництва мікроелектроніки Росії вже не продають. А враховуючи надзвичайно агресивну риторику, з одночасною деградацією дипломатії РФ до рівня, який був неприпустимим навіть при СРСР, повне закриття каналів постачання не є неймовірним, благо критично важливе обладнання наразі виробляють у світі всього кілька країн, які за «дивним» збігом обставин всі належать до «Вільного світу». Розраховувати на Китай, який сам неочікувано виявився відкинутим на периферію світового виробництва тих же процесорів, і навіть в теорії не здатний наздогнати Захід у виробництві сучасних процесорів – недоцільно.

Отже, в РФ… терміново було прийнято чергову програму розвитку, на черговій нараді у 2018 р. Путін оголосив що на розвиток мікроелектроніки виділяється сумарно на 5 років 97 млрд. руб. при обсязі внутрішнього ринку – 120 млрд. руб. [5]

Оскільки закони економіки в РФ тимчасово ще працюють, закономірно, що виділений кошт було засвоєно, та відрапортовано про збільшення в 3,5 рази виробництва для цивільного ринку, що нібито дозволило підняти частку елементної бази російського виробництва на ринку аж до 12%. Звичайно, нові «виробництва» як основну новацію вводили перефарбовування та перемаркування західної продукції, та її продаж по завищеній у кілька разів ціні.

Як, наприклад, з «російським» 28 нМ процесором «Байкал 1000», який виготовляється… на заводі тайванської TSMC[6]. Навіть російські експерти відверто заявляють, що налагодити повний цикл виробництва процесорів 28 нМ в РФ абсолютно неможливо. Це в той час як ІВМ ще минулого року представила процесор 2 нМ[7] (саме такі процесори необхідні для розвитку технології штучного інтелекту), 5 та 7 нМ вже виробляються серійно.

Для грубого розуміння значення цих самих «нанометрів»: 100 нМ – це процесори, що використовуються в «Томагавках» розробки 80-х рр. 40 нМ – це перша модифікація «Джавеліна», БПЛА «Predator», тощо (скажу одразу: 40 нМ РФ також не здатна виробляти, наразі йдеться лише про туманні перспективи засвоєння 65 нМ[8]). 7 нМ – це вже ройові технології дронів, мініатюрна керована зброя (7 нМ той же Китай наприклад засвоїти у виробництві не може, максимальна мініатюризація досягнута в КНР на власному обладнанні – 55 нМ[9]).

Але, давайте поки забудемо про технології та економіку та повернемося до нормативної бази в РФ. Згідно з постановою уряду РФ №719 від 17 червня 2015 р. (час коли стало остаточно зрозуміло, що санкції реальні) з 1 січня 2022 р. для того щоб виріб вважався виробленим в Росії, він має містити не менш як 90% електронних компонентів, вироблених на вказаній території.

При тому, що згідно зі звітом «Стан технічного рівня вітчизняної електронної компонентної бази для радіоелектронної апаратури озброєння, воєнної та спеціальної техніки на 2019 р.» [10] виробництво власної елементної бази в РФ виглядає в наступний спосіб:

Нагадаю: навіть там де досягнуто показник у 40-60% – це у більшості випадків замаскована продукція провідних виробників. У кращому випадку – як зі згаданим процесором «Байкал».

Взагалі, необхідність переведення всіх електронних пристроїв, що виробляються в РФ, на вітчизняну елементну базу викликала неоднозначну реакцію. Від неприкритого жаху та розгубленості у професіоналів до радісного підраховування ґешефту у зацікавлених осіб.

Розглянемо як приклад фейковий «прорив» у російській мікроелектроніці – ще один процесор, серія «Ельбрус», які позиціонуються як серверні, і такі, що знаходяться на сучасному світовому рівні.

Корені проекту «Ельбрус» сягають ще далекого 1979 р., та багатопроцесорного комплексу «Ельбрус-1». Справедливості заради, цей комплекс був все ж творчім розвитком західних систем, а не копіював його напряму, і був зрештою задіяний в багатьох військових системах. Надалі, в 90-х з’являється компанія МЦСТ що складається в основному з розробників першого «Ельбрусу», з проектами вже процесорів. З початком активного імпортозаміщення в компанію вкладаються величезні державні і недержавні кошти, оголошується про розробку лінійки процесорів що мають забезпечити широкий діапазон потреб – від процесорів для смартфонів до серверних процесорів і, головне, для бойової техніки. Одночасно невідомо звідки в РФ з’являється півсотні дизайнерських бюро, що займаються розробкою архітектури процесорів. Здавалося б, звідки? Де були всі ці талановиті люди? Чому з таким розумом вони не працюють в Силіконовій долині? Тут все просто: є гроші, і їх треба засвоїти, а розробка архітектури процесорів предмет темний, і дослідженню компетентних органів підлягає складно. Тим часом розробка іде повним ходом. Нарешті, оголошено про створення високопродуктивного процесора «Ельбрус-8» з розмірністю 28 нМ, засвоєння технології 16 нМ, та скорий перехід на 6 нМ (!).

От тільки у грудні 2021 від використання «Ельбрусів» категорично відмовляється Сбербанк Росії, цитуємо слова представника Сбербанка А. Жбанкова: «Технічні висновкі дуже прості: дуже слабко для порівняння з Intel Xeon – замало пам’яті, мало ядер, мало частоти. Функціональні вимоги катастрофічно не виконано…. Навіть близько не може бути розмови про експлуатацію в банку»[11].

На цьому фоні особливо кумедно виглядає новина, про те що відбраковані «Ельбруси» надійшли у вільний продаж в якості магнітів на холодильники[12]:

Ціна, до речі, чимала. В такий спосіб МЦСТ цілком здатна відбити бодай частину витрачених державою на їх підтримку грошей.

Ну і окремо нагадаємо: в РФ немає і в принципі не може в найближчі 30 років з’явитися технологічних можливостей для виробництва процесорів з такою розмірністю. Тому від російського в «Ельбрусі» лише глючна архітектура, а сам процесор вироблений в Тайвані світовим лідером Taiwan Semiconductor Manufacturing Company[13].

Звичайно, якщо наприклад Ф-16 виробляється на потужностях турецьких виробників – він не перестає бути американським літаком. Але, Турція не накладе санкції на США, і USAF не лишиться без винищувачів. А от лишити Росію навіть без «Ельбруса» США все ще здатні в один хід.

Провал проектів «Ельбрус» та «Байкал» наразі визнаний навіть в РФ. Не дивлячись на істерики керівництва МЦСТ[14], приймається рішення про відтермінування переходу на російські мікропроцесори, поки що на рік. Але наприкінці грудня 2021 в США заявляють що розглядають норми російського законодавства про імпортозаміщення як порушення правил ВТО, і розглядаються варіанти «притягнення до відповідальності» Росії[15]. Цілком ймовірно, що через рік МЦСТ доведеться переробляти архітектуру процесорів вже під розмірність 55 нМ, яку можуть забезпечити китайські товариші по державному капіталізму.

Можна подумати, що це комерційний сектор, але у воєнному напрямку все не так погано.

Утім – ні. Давно відомо, і не потребує додаткових аналізів та доказів, що ВКС РФ використовують масово некеровану зброю (показовим є нещодавні випробовування новітнього STEALTH-БПЛА «Охотнік» з некерованою ФАБ-500 зразка 1962 р.) саме через надзвичайну дороговизну елементної бази, яка спеціалізовано виробляється в умовах малих серій та високого відсотку браку, а також через технологічну неспроможність виробництва номенклатури мікроелектроніки для створення мініатюризованих «розумних» боєприпасів. Саме тому кабіна досить сучасного фронтового бомбардувальника Су-34 броньована, а вага броні більша в 1,4 рази за аналогічну на штурмовику Су-25 – бо він змушений здебільшого працювати з висот, досяжних для бригадних сил та засобів ППО, не використовуючи і 10% закладеного в нього потенціалу.

Ще гірша ситуація з БПЛА. Як ми вже писали[16], аналіз збитих на Донбасі російських БПЛА показав, що у «Орлана» GPS-трекер китайського виробництва, стартер-генератор PTN78020 – американського Texas Instruments Inc., японський двигун SAITO, контролер польоту від європейського концерну STMicroelectronics, модуль телеметрії від американської Microchip. У «Елерона» мікроконтролер від того ж STMicroelectronics, фотообладнання – начинка з фотомильниць Sony та Olympus (детально можна ознайомитись у звіті CAR, а також на сайті “Военное обозрение“).

Можливо, ситуація краща в стратегічних озброєннях?

Розглянемо ситуацію з комплексом «Сармат» (також відомий як «Сатана-2»), а точніше ракетою 15А28. Як це буває, секретна інформація про зрив льотних випробувань була викрита через виток матеріалів судового розслідування[17][18]. Отже, за матеріалами справи, розробник комплексу АО «НПО автоматики імені академіка Н.А. Семіхатова» (далі НПОА) замовило АО «Науково-дослідний институт командних приборів» (далі НІІ КП) виконання ДКР на виготовлення комплексу командних приборів (ККП) та блоку датчиків кутових швидкостей (БДКШ). Згідно з договором, НІІ КП мало розробити та виготовити 6 комплектів ККП та БДКШ для льотних випробувань, зокрема ККП до 30062017. Додатковими угодами до договору терміни неодноразово переносилися, аж до 2020 р., але станом на 2021 р. було виготовлено тільки 3 комплекти ККП та створено виробничій зачин для виробництва БДКШ. Під час судового розгляду, НІІ КП посилається на те, що при випробовуванні електронних приладів виникла потреба у закупці додаткової елементної бази. Враховуючи відсутність конкуренції на ринку вказаних елементів (у т.ч. через введені санкції щодо РФ) придбання потребує додаткового часу.

Через вказані об’єктивні причини, сторонами було узгоджено зниження характеристик точності відносно первинного технічного завдання, через відсутність вітчизняної елементної бази з необхідними характеристиками. Доведення характеристик до параметрів технічного завдання можливе при умові появи в 2022 р. покращеної вітчизняної елементної бази.

Іншими словами, якщо покращення російської бази в 2022 р. не станеться (а причин та передумов для цього немає), то ракети «Сармата» ніколи не відповідатимуть їх технічному завданню.

В результаті, за домовленістю сторін від квітня 2021 р. було прийняте рішення про проведення льотних випробувань з відхиленням від умов технічного завдання.

Зазначимо, що мова йде про найбільш пріоритетний для РВСН РФ проект, причому йдеться про ракету важкого класу, яка не потребує мініатюризації елементної бази чи надсучасних процесорів. По суті, мова йде про технологічний рівень 30-40 річної давнини, і навіть у даному випадку Росія через санкції нездатна самостійно виготовити датчик кутових швидкостей.

До речі, вище ми говорили все ж про технології високого рівня, про сучасні процесори, про виготовлення прецизійного обладнання для їх виробництва. Такі вироби не вміють робити навіть такі розвинуті країни як Франція чи ФРН (щоправда, і не мають в тому потреби через кооперацію). Але, показовою є стаття росіянина Т. Захарова[19] (спеціаліст в галузі електронного обладнання, що зокрема безпосередньо займається імпортозаміщенням елементної бази). В статті мова йде зокрема про досить елементарні та прості компоненти, такі як оптичні реле, мікросхеми, навіть резистори та кварцові резонатори. Висновок автора, дослівно: «Стратегія імпортозаміщення незрозуміла. До чого ми йдемо? Що хочемо отримати? Ясно як день, що замістити все і повністю як в СРСР – неможливо. … Виробляти електроніку просто вже нема для кого. Що робити з жахливим відставанням – незрозуміло. … Враховуючи описані проблеми, я просто не уявляю як це (імпортозаміщення) буде виглядати і що з тим робити».

Згаданий автор наводить велику кількість конкретних прикладів проблем, з якими стикався в спробах імпортозамістити іноземну продукцію російськими аналогами (варто ознайомитися зі статтею за посиланням), але виділяє системно наступні проблеми російського ринку та виробництва: 1. Відсутність інформації. Маркетинг російських виробників знаходиться на рівні СРСР (це мабуть єдине що вдалося зберегти в електронній промисловості РФ зі старих часів); 2. Терміни постачання. У порівнянні з досанкційними часами, коли будь-який компонент можна було отримати за два тижні, наразі на деякі вироби треба записуватися (!) на постачання за рік і більше; 3. Ціни. Російські компоненти в 20-100 разів дорожчі за іноземні; 4. Надзвичайно низька якість та культура виробництва російських виробників, яка, зокрема, технологічно унеможливлює автоматизоване збирання готових виробів.

Що далі? Навіть на ура-патріотичних кремлівських ресурсах вже публікуються відкрито матеріали про те, що імпортозаміщення електронних компонент провалене та перетворилося на профанацію.

Наприклад, існує цілий електронний каталог[20] «вітчизняних» електронних компонентів, рекомендованих для імпортозаміщення. Він охоплює всі сфери виробництва та послуг, від побутової техніки до квантових технологій.

На кожний виріб є зображення, назва. Наприклад, потрібна нам аналогова мікросхема приймально передавального тракту. Отримуємо:

Або, радіаційно-стійкий фотоприймач:

В каталозі все добре. Виробник, призначення, характеристики. На платах – російське маркування.

Утім, розробники каталогу забули підчистити хвости (точніше, навіть розробку каталогу було профановано). При введені в рядок пошуку літер «США» – система ненавмисно видає справжнього виробника виробу, наприклад:

І не тільки США. Можна розважатися, і проводити експерименти з китайськими або тайванськими виробниками, тощо.

При детальній перевірці  – 90% продукції виявиться виготовленою за кордоном, і з російського має лише позначення. Згадаємо тут процесори «Байкал» та «Ельбрус», і скільки в них насправді російського.

І це зрозуміло. В умовах коли Путін видав наказ імпортозамістити, а зробити це неможливо ні технологічно, ні фізично, ні економічно – приходиться якось викручуватися. Втім, працювати це буде лише до тих пір, поки згаданий на початку статті Координаційний комітет з експортного контролю (він, щоправда, припинив свою діяльність у 1994 р., але скільки того діла його відновити), або аналогічна, хай навіть просто американська, а не міжнародна організація, не скажуть STOP як експорту в Росію електронних компонент, так і їх виробництву в розвинутих країнах.

Надалі у РФ є два виходи: або стати залежною вже не від Заходу, а від Китаю, і орієнтуватися на ті ж процесори розмірності 55 нМ, не намагаючись гратися в штучний інтелект, ройові технології, мініатюризацію боєприпасів, і при тому розуміти що Китай може робити будь-які закладки в електронні компоненти, які росіянам прийдеться використовувати навіть в РВСН, або знати своє місце технологічного карлика, і зайняти відповідну позицію відносно цивілізованих країн.

Джерела:

[1] https://www.computerhistory.org/siliconengine/aerospace-systems-are-first-the-applications-for-ics-in-computers/
[2] Концепция и стратегия развития электроники России. Круглый стол, приуроченный к десятилетию журнала «ЭЛЕКТРОНИКА: Наука, технология, бизнес» // ЭЛЕКТРОНИКА: Наука, технология, бизнес. 2006. № 3.
[3] Мартынов В. «Взгляд изнутри» на развитие российской электроники // ЭЛЕКТРОНИКА: Наука, технология, бизнес. 2005. № 4.
[4] Федеральная целевая программа «Развитие электронной компонентной базы и радиоэлектроники» на 2008–2015 гг. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://fcp.economy.gov.ru/cgi-bin/cis/fcp.cgi/Fcp/ViewFcp/View/2010/246/ (дата обращения: 09.2018)
[5] Совещание о перспективах развития гражданской микроэлектроники. Москва, Кремль 20 марта 2018 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.kremlin.ru/events/president/news/57098 (дата обращения: 09.2018).
[6] https://habr.com/ru/post/584868/
[7] https://vc.ru/future/243238-ibm-sozdala-pervyy-v-mire-2-nm-processor-i-uzhe-podgotovila-testovye-obrazcy
[8] https://habr.com/ru/news/t/595327/
[9] https://topwar.ru/188386-amerikanskaja-strategija-krushenija-kitaja-kak-za-odno-desjatiletie-slomit-vtoruju-jekonomiku-mira.html
[10] «Реалии современного пути развития военной радиоэлектроники». А.С. АФанасьев, Д.В. Матюхин. Опубликована в журнале «Вооружение и экономика» №3(57) / 2021 г, Российская академия ракетных и артиллерийских наук (РАРАН).
[11] https://www.cnews.ru/news/top/2021-12-13_sberbank_vyyavil_katastroficheskoe
[12] https://habr.com/ru/news/t/595091/
[13] https://habr.com/ru/news/t/595327/
[14] https://stimul.online/articles/interview/s-russkim-protsessorom-napereves/
[15] https://www.rbc.ru/economics/22/12/2021/61c269229a7947b0aadb099b
[16] https://informnapalm.org/ua/analiz-informatsiinykh-operatsii-bpla/
[17] https://kad.arbitr.ru/Card/8b8c115c-1982-4e2c-96d2-b98301377429
[18] https://kad.arbitr.ru/Card/4dee6d95-5d78-4963-ba76-253024f6ea16
[19] https://bmpd.livejournal.com/4465267.html
[20] https://katalog-rek.ru/catalog/