Минуле століття стало добою кардинальних змін в багатьох сферах суспільного життя, не стала виключенням і геополітична ситуація у світі, події Першої та Другої світових війн стали фундаментом для кардинальних змін в питаннях колоніальної політики та сферах розподілення влади на територіях Африканського та Азійського континентах.

Основними причинами процесу деколонізація були і зародження в країнах колоніях національно-визвольних ідей, зародження ідей національної ідентичності та самобутності, ослаблення подіями світових війн країн метрополій, та відсунення питань колоній на другий план, а інколи навіть нездатність військовими методами побороти прояви визвольних рухів .

Світові війни та акцентування уваги на зародженні біполярності світу та початку міжблокового протистояння у світі (Холодної війни), дало поштовх для послаблення колоніального правління на територіях Азійського континенту, та деяких регіонах Близького Сходу, в наслідок цього незалежність отримали Індія, Пакистан, Бірма(М’янма), Йорданія.

Країни Африканського континенту знаходилися в колоніальному положенні ще більший проміжок часу, деякі країни отримали незалежність у 50 роках, але саме 60 роки стали точкою тотального процесу деколонізації на африканському континенті.

Початком великого визволення колоніальних країн цієї доби став приклад Алжиру, Франція протягом 8 років вела бойові дії на території Алжиру, та була виснаження цим, і в кінцевому моменті надала незалежність країні.

Проте Франція як країна яка на цей момент мала контроль над більшістю країн Західної Африки (14) не хотіла втрачати повністю вплив над даними територіями, хоча і розуміла, що після прикрих для неї події в Алжирі чи аналогічних події в Індокитаї вона не здатна військовими важелями впливу стримувати визвольні процеси, тоді на поміч прийшла закулісна політика.

Саме за допомогою політичного та економічного впливу Французька республіка і досі здійснює контроль над багатьма нібито незалежними країнами Африканського континенту, а відносини Франції та країн Африки і по нині є одним з найбільш важливих векторів зовнішньої політики країни.
Про те на мою думку треба вдатися до історичної ретроспективи та загострити увагу на подіях зародження такого тіньового контролю.

Велику роль в питаннях встановлення французького контролю над колишніми колоніальними територіями відіграв французький політик та один з засновників розвідувальних служб Франції Жак Фоккар, саме він був ініціатором розроблення та подальшого впровадження проекту «ФРАНСАФРИКА», системи політичних, військових, розвідувальних заходів які мали на меті надати Франції особливий статус в вирішенні усіх важливих питаннях на континенті.

Даний проект був розроблений під повним контролем та заохоченням тогочасного президента Франції Шарля де Голля.

Проект «Франсафрика» мав на меті задовольнити переважно політичні, економічні та сировині пріоритети та потреби Франції за рахунок встановлення опіки та підтримки діючих, дуже часто авторитарних режимів правління, в обмін на переважне право видобутку корисних копалин, природних ресурсів, та ринків збуту товарів.

Треба зазначити, що даний проект був повністю договірним форматом відносин, тобто і одна і інша сторона мала чіткі обов’язки та переваги, від таких тісних відносин.

Сам механізм був побудований на встановленні відносин з діючими президентами країн, переважно диктаторського формату, надання їм військової підтримки, та методами матеріального підкупу.

Першою сходинкою в цьому алгоритмі відносин було безпосереднє підписання договорів про військове співробітництво між Францією та Африканськими країнами, і таким чином встановлення політико-юридичного фундаменту відносин.

Дані договори були двох типів, перший тип включав в себе повну оборону Францією країни яка виступала контрагентом договірних відносин, при чому як від внутрішніх так і від зовнішніх загроз, а саме це і потрібно було авторитарним місцевим режимам, для боротьби у середині держави з опозицією, договори такого типу були підписані з 10 країнами.

Інший тип це договори про встановлення військово-технічної допомоги, шляхом поставок військової зброї, військової техніки та інших військових ресурсів.

Цікавим моментом є факт того, що подібний формат відносин Франція встановлювала не тільки зі своїми колишніми колоніями с Західної Африки, але і з країнами які були колоніями Португалії, Бельгії, таким чином розповсюджуючи свій вплив на всі частини Африканського континенту.

Після підписання вищевказаних договорів в даних країнах відразу створювалося Бюро військової допомоги, яке координувало безпекові відносини.

Підтримуючим фактором реалізації даного проекту була постійна присутність в залежних африканських країнах невеликих військових контингентів Франції, або підконтрольних не офіційних формувань, саме тоді почали зароджуватися сучасні Приватні Військові Компанії, саме на них покладалися завдання де не повинна була падати тінь на регулярні французькі військові формування.

Наступною сходинкою в системі відносин була повна політична опіка, тобто тотальна та всебічна підтримка діючих тогочасних президентських режимів в країнах союзниках.

Саме завдяки такій опіці до влади у Габоні прийшов Омар Бонго, який правив країною з 1967 до 2009 року, натомість Габон який є п’ятою країною у світі по запасам урану поставляв її виключно у Францію, як для цивільних так і військових потреб.

Політичну підтримку протягом всякого свого політичного життя отримував і Гнасингбе Эйадеми, який прийшов до влади у Того у 1967, і правив країною протягом 38 років.

Система відносин яка була покладена в основу проекту «ФРАНСАФРИКА» була дуже розкритикована світовою спільнотою у 90 роки 20 століття, саме тоді Франція у відкриту підтримувала декілька дуже тоталітарно-авторитарних африканських режимів, які призвели до загибелі великої кількості населення.

Багато журналістів, переважно американських видань в той час називала Францію основною перешкодою для встановлення демократії в Африці.

Перш за все мова йде про пасивну підтримку Францією та активну підтримку підконтрольних Францією країн режиму ліберійського польового командира Чарльза Тейлора, який згодом став президентом країни, також як приклад можна привести підтримку президента Заїру (Конго) Мобуту Сесе Секо у 1997 році, коли він був усунений від влади.

Подій нашого часу, тобто 21 століття повністю дублють модель поведінки Франції минулих часів, для розповсюдження свого політичного впливу, закріплення своєї військової присутності у регіоні та отримання переваги при процесі розподілення природних ресурсів Франція готова втручатися у геополітичні події на континенті, як для підтримки своїх ставлеників, так і для вирішення своїх власних безпосередніх питань.

Яскравим прикладом є втручання у внутрішні справи Малі, у 2013 році, звісно тоді постало питання про посилення неспокою у регіоні, і цей факт нібито зняв відповідальність з Франції, хоча для багатьох цікавим фактом було те, що туареги які підняли повстання проживають на територіях Малі та Нігерії саме в тих місцевостях з яких саме Франція безпосередньо отримує уранову руду та нафту, після її видобутку.

Якщо підбити підсумок то можна сказати, що популярна у 20 столітті і досі актуальна у наш час система відносин яка отримала назву «ФРАНСАФРИКА» є системою двосторонніх відносин, за якою Франція забезпечує свою політичну та економічну присутність у регіоні, а країни контрагенти в цих нібито договірних відносинах отримують як військову так і матеріальну підтримку, з боку Французької Республіки.

І дивлячись на сучасну тенденцію посилення таких відносин ми можемо стверджувати, що дане положення справ влаштовує і одну і іншу сторони.