Також читайте та обговорюйте цей матеріал на сторінці Science Technology Ukraine – Сайнс Технолоджі Україна у Facebook.

Перша частина циклу матеріалів в нас на сайті.

Якби не найголовнішою задачею при створенні будь-якої бойової машини є бронекорпус. Варіант рамної конструкції навіть не розглядаємо – він хоч і дешевший, але робить машину набагато важчою у порівнянні з машиною із несучим корпусом, що для бойової машини неприпустимо.

Отже, перше питання – матеріал. Було б надзвичайно спокусливо вибрати броньовий алюміній: жорсткість алюмінію, навіть з урахуванням у три рази меншого, ніж у сталі модуля пружності, майже у вісім разів більше жорсткості сталі і майже в три рази більше жорсткості титану. Машина вийшла б набагато легша, що значно поліпшило б умови її плаву. Але така броня набагато дорожча і сама по собі, і за рахунок технології її зварювання, тобто корпус коштуватиме чималенькі грошики.

Ще одна вада – надзвичайна складність ремонту та неможливість щось приварити безпосередньо у військовій частині, «в полі». Звичайний сталевий корпус можна «підлатати» на будь-якому СТО, будь-де, де знайдеться «зварка» та електрика. Втім, це дає також можливість за необхідності приварювати кронштейни під позаштатну зброю або додатковий захист. Але, з погляду на «зоопарк» неграмотних саморобних варіантів додаткового захисту початку війни, можна зробити висновок, що часто-густо подібні рішення є швидше вадами, аніж здобутками.

Слід зауважити, що головною перепоною для впровадження алюмінієвого бронекорпусу є відсутність виробництва українського броньового алюмінію. (Автор залишає право читачам виправити його.)

Хоча і є певні напрацювання у розробці протимінних екранів зі сплавів АМг5, АМг61, 5083, 5456, але, як видно з маркування – використовуються російські та американські марки алюмінію. Будувати ж виробництво, яке критично залежне від імпортних матеріалів – щонайменше нерозумно. Тож попри те, що США виробляє понад 300 сортів броньового алюмінію – цей варіант для нас неприйнятний.

Тож лишається сталева броня. На часі розроблена і навіть виробляється українська броньова сталь марки 71, яка має досить високі захисні властивості. Але в багатьох випадках українські виробники для своїх машин купують польську, фінську або бельгійську броню. В чому справа? «Диявол, як то кажуть, у деталях». Прокатний стан, який катає броню, дістався нам в спадок від СРСР і був сконструйований таким чином, щоб мати можливість виробляти як сталь для народного господарства, так і броню військового призначення. Це значно позначається на якості броні – такій продукції притаманна низька стабільність по товщині, плоскопаралельності і розмірності, броньові листи інколи не прямокутні, а за рахунок бокових «напливів» мають дещо подібну до прямокутників форму. Подібні «додатки» неможливо використовувати для виробництва бронекорпусів, але, позаяк прокат продається на вагу, платити за них таки приходиться, що здорожує вартість кінцевого продукту.

Також слід зауважити, що сталь 71 вимагає «чемного» до себе поводження, точного дотримання техпроцесів зварювання та термообробки і не пробачає застосування до себе принципу «нічого, і так згодиться»: скандал з тріщинами в бронекорпусах БТР-4 у всіх на слуху.

Значно підвищити рівень захисту за досить незначним приростом ваги можна за рахунок використання решітчастих екранів, причому, якщо поєднувати їх з відсічними екранами, які виконуватимуть також функцію дестабілізації вражаючого елементу – можна значно підвищити захист як від кумулятивних, так і від кінетичних боєприпасів.

Україна має чисельні наукові напрацювання, які можуть застосовуватись для підвищення захисту бронетехніки, втім з них промислово використовуються хіба лише комплекси динамічного захисту. Решта – комплекси активного захисту, дисперсно-керамічна броня, енергопоглинаючі протимінні конструкції, різноманітні балістичні композити існують в якості наукових розробок і для свого впровадження в конструкцію серійних машин потребують досить значних коштів.

Підсумуємо: створення бронекорпусу для сучасної української БРМ (а зрештою, і для низки машин «сімейства») – задача цілком реалістична, втім потребує акценту на заохочення та відтворювання прошарку кваліфікованих виробничих та конструкторських кадрів (одвічна проблема української оборонки) та сталого фінансування. Позаяк про сподівання на державне фінансування годі й чекати – вирішальна роль у даній царині могла б належати інвесторам. Але інвестиційний клімат – це вже галузь, яка лежить далеко за рамками цього циклу статей.