Військовослужбовець 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ Владислав Молодих 41 добу провів у заваленому підвалі на бойових позиціях.

Про цей випадок розповіла служба зв’язків із громадськістю Командування ДШВ ЗСУ.

Спроби штурму росіян щоразу залишалися без успіху. Окупанти застосовували гранати, дрони, РПГ.

«Постійно штурмували, закидували гранатами, дрони ці бл@ські були скрізь, – розповідає десантник про важкий місяць утримання бойової позиції. Один росіянин спробував підійти максимально близько до підвалу, поклав його, він упав прямо біля входу. Так він там і згорів від великої кількості гранат, які росіяни продовжували закидувати, і дронів», – згадує військовослужбовець.

Однак, Владислав разом зі своїм пораненим побратимом Ігорем мужньо тримали оборону.

«Перші три доби я не спав, постійно чатував біля входу. Ігор, побратим, був пораненим у руку і ногу, стріляти не міг. Пізніше, після постійного голоду, вирішив вибратися. Блукав тим сектором, але його таки знайшли наші дронами», – згадує Владислав.

Підвал, де була позиція українського десантника, постійно засипало сміттям та уламками від знищеної поруч хати. Пізніше, після невдалих спроб штурмів, росіяни просто засипали підвал сміттям.

«Певний час ще було маленьке віконечко, звідти я ще міг кошмарити росіян. Поклав як мінімум шістьох. Вони постійно кричали, щоб я здавався», – каже Владислав

Останні два тижні перебування у підвалі були найважчими. Сухпайки закінчилися. Але найбільше хотілося пити: «Дуже хотів води. Пив талий сніг. Так і вижив».

Через 41 добу підземного полону на позицію вдалося пробратися побратимам Владислава. Кілька тижнів його вважали зниклим безвісти.

«Спочатку кричали в підвал через сміття. Він відгукнувся, але не виходив, називали його позивний. Коли виліз, був схудлий, чорний від окопних свічок і глини. Ледве стримував сльози, коли нас побачив», – розповідає події того дня побратим «Герич». Перше, що попросив, – води і сигарету. Казав, що в полон здаватися не планував і відстрілювався до останнього. Мужик», – розповіли у ДШВ.

«Дочекався, – сміється чоловік, – коли вже вивезли медеваком, дали подзвонити мамі. Вона одразу впізнала, сльози і крики. Головне – ніколи не здаватися. Все можна пережити».