Україна – це щит для Румунії. Інтерв’ю з головним редактором Defense Romania Тудором Куртіфаном

Тудор Куртіфан — головний редактор провідного румунського медіа, присвяченого питанням безпеки та оборони — Defense Romania. Він також є послідовним другом і прихильником України. Militarnyi високо оцінює фаховий рівень румунських колег та ту роботу, яку організував Тудор. Саме тому, після завершення президентських виборів у Румунії, ми вирішили запропонувати нашим читачам концентровану, достовірну інформацію про румунські реалії. Адже Румунія — надзвичайно важлива для нас країна. Значно важливіша, ніж це може здатися, якщо судити лише за обсягом уваги в українському інформаційному просторі.

Тудоре, у Румунії щойно завершилия президентські вибори. Наскільки важливими були питання національної безпеки та оборони під час виборчої кампанії? На яких позиціях стояли кандидати та якою була реакція суспільства? Що означають результати виборів для вашої національної та регіональної безпеки?

Це була надзвичайно напружена кампанія. Ставки були високі, особливо після того, як ми скасували вибори в листопаді минулого року. Хоча питання безпеки належать до повноважень президента, під час кампанії багато обговорювали економічну ситуацію та інші внутрішні проблеми, які радше стосуються уряду, ніж президентської влади.

Втім, у другому турі, коли до фіналу вийшли центрист і проєвропейський мер Бухареста Нікушор Дан та популіст Джордже Сіміон, тема безпеки відіграла вирішальну роль. Вона фактично стала головною темою кампанії Нікушора Дана, особливо з огляду на те, що Джордже Сіміон отримав підтримку проросійського кандидата Келіна Георґеску, який переміг у першому турі минулорічних виборів, але які згодом були скасовані.

Нікушор Дан – переможець президентських виборів у Румунї

Суспільство виявило великий інтерес і серйозні побоювання — не стільки щодо можливого виходу Румунії з ЄС чи НАТО, що й так було б неможливо, скільки щодо ізоляціонізму та ризику потрапляння країни в орбіту впливу Росії. Нікушор Дан зумів перетворити другий тур президентських виборів на своєрідний референдум про проєвропейський курс Румунії та її єдність із європейськими союзниками — і саме ця ставка, на щастя, виявилася виграшною.

Наскільки питання військової допомоги Україні розділяє румунське суспільство? Чому дехто виступає проти підтримки нашої країни?

Я вважаю, що ситуація дійшла до такого рівня через брак комунікації з боку румунської влади та неправильну стратегію. Румунія — єдина країна, яка від самого початку неспровокованого російського вторгнення зберігала в таємниці обсяги військової допомоги, наданої Україні. Переконаний, що це рішення виходило від колишнього президента Клауса Йоганніса. Але воно лише підживило численні теорії змови.

На тлі складної економічної ситуації в країні — яка, м’яко кажучи, не оптимістична — багато хто живе з уявленням, що допомогу Україні можна було б спрямувати на внутрішні потреби. Це абсолютно хибне переконання. На щастя, більшість розуміє, що Україна фактично виконує роль щита — як для самої Румунії, так і для Республіки Молдова, яка залишається надзвичайно чутливою темою для румунського суспільства.

До цих чинників додається також «втома від війни». Але хочу наголосити: на початку повномасштабного вторгнення в Румунії був створений гуманітарний хаб, і румуни зустрічали українців з відкритими обіймами. Це відчуття солідарності з Україною досі живе в румунському суспільстві.

Іноді ми чуємо риторику про нібито можливість того, що Румунія може “повернути” собі певні українські території. На вашу думку, наскільки поширений цей ресентимент в румунському суспільстві сьогодні? Що його підживлює — і що потрібно, щоб його подолати?

Ви зачепили дуже чутливе питання. Значна частина антиукраїнської риторики в Румунії спирається на наратив «втрачених територій Великої Румунії» періоду 1918–1940 років — частина з них нині входить до складу України. Вимагати у 2025 році, щоб історія переважала міжнародне право — це, безумовно, абсурд. І надзвичайно небезпечно підігрівати ревізіоністські настрої — особливо в контексті, коли в самій Румунії діють крайні угорські групи, які ставлять під сумнів належність Трансильванії, регіону, за який Румунське королівство вступило у світову війну.

Тож варто спитати себе: кому вигідна така риторика? Ми всі знаємо відповідь. Подібні деструктивні наративи — це частина великої гібридної війни, яку веде Російська Федерація з метою дестабілізації демократичних суспільств. Це те, що я називаю «віпонізація історії».

Поясню коротко. Росія не є популярною країною в Румунії — і не може бути. Історично території Румунії зазнали 12 російських вторгнень, а комуністичний режим, встановлений на радянських штиках, залишив глибокі рани. І оскільки Росія не може постати в Румунії як реалістична політична альтернатива, її пропаганда намагається підірвати довіру до Заходу, розпалюючи націоналізм. Саме тут з’являється історичний реваншизм, слава Великої Румунії, та конспірологічні теорії про те, що Румунія нібито стала колонією ЄС і США. Хоча факти говорять протилежне: з моменту вступу до ЄС ВВП Румунії потроївся, країна отримала понад 100 мільярдів євро фондів і внесла назад 30 мільярдів у бюджет Союзу.

Парадокс у тому, що риторика про утиски прав румунської громади в Україні, яку активно експлуатують сьогодні, взагалі не звучала у публічному просторі за останні 35 років. Вона з’явилася лише два роки тому — на тлі повномасштабної війни. Як я вже казав, Румунія стала частиною гібридної війни, яку Росія веде проти Заходу.

Щоб подолати цю історичну образу, потрібен час — і системні інвестиції в культуру та освіту.

Кандидат Келін Георґеску вів відкрито антинатовську кампанію, просуваючи свої меседжі переважно через TikTok. Наскільки серйозно румунські експерти та політики сприймають загрозу втручання з боку Китаю? Чи все ще домінує уявлення, що подібною діяльністю займається лише Росія?

До моменту скасування виборів і до того, як TikTok почав активно просувати Келіна Георґеску, у Румунії взагалі не обговорювалося питання китайського втручання. Навіть сьогодні більшість зосереджена на російському впливі, тоді як Китай, у кращому разі, розглядається лише як допоміжний фактор у реалізації російського плану.

Секретні служби публікували звіти, в яких прямо зазначалося, що у виборчий процес втручалася Росія. Відтоді суспільство дедалі активніше вимагає розсекречення та оприлюднення доказів. Особисто я не маю сумнівів, що за кампанією Келіна Георґеску стояли російські мережі.

З іншого боку, Георґеску задекларував нуль лей виборчих витрат. Я маю досвід участі в кількох виборчих кампаніях і добре знаю, що таке політична кампанія. Неможливо перемогти у президентських виборах без жодного фінансування. Влада зобов’язана простежити джерела коштів. Усе, що пов’язано з Келіном Георґеску, просякнуте фальшем.

Повномасштабна війна в Україні триває вже понад три роки. Це надзвичайно прозорий конфлікт — ми бачимо, як діють обидві армії, а Україна відкрито ділиться бойовим досвідом із партнерами. Які уроки з цієї війни винесли румунські військові? Які дискусії та реформи відбуваються в оборонному керівництві країни — і чи втілюються вони на практиці?

Вважаю, що всі дуже уважно спостерігають за тим, що відбувається в Україні, і намагаються засвоїти максимум уроків. Безумовно, війна суттєво вплинула на Румунію. Наприклад, наші стратеги ще донедавна вважали, що артилерійська війна в Європі вже неможлива. Бойові дії в Нагірному Карабасі лише зміцнили переконання, що війни ХХ століття залишились у минулому. Але Україна показала: це не так. Сучасна війна — це поєднання новітніх систем і «класичних» методів ведення бою.

У Румунії довгий час не інвестували в артилерію чи танкові підрозділи. Після вторгнення Росії в Україну ця стратегія змінилася. Румунія закупила першу партію з 54 самохідних гаубиць K9 Thunder, а також партію танків M1 Abrams. За нашою інформацією, ведуться переговори щодо подальших закупівель, зокрема й щодо моделі K2 Black Panther, як це зробила Польща.

Велика увага також приділяється аналізу використання безпілотників. Те, чого досягла Україна в цій сфері — справді вражає. Не маючи ані підводного, ані надводного флоту, ви зуміли відтіснити російські кораблі з Чорного моря. З огляду на те, що Військово-морські сили Румунії мають серйозні проблеми, зокрема зі старим обладнанням, ця українська історія вивчається тут дуже ретельно.

І нарешті, хоч і обережно, після вторгнення Росії Румунія почала процес відновлення резерву Збройних сил. Наразі ці кроки є радше символічними, але важливо, що процес розпочато — адже резерв у нинішньому вигляді застарілий і, на жаль, неготовий до сучасних викликів.

Як румунське суспільство сприймає дедалі активнішу мілітаризацію сучасної епохи? Чи свідчать соціологічні дослідження про готовність румунів зі зброєю в руках захищати свою батьківщину? Чи існують труднощі з набором добровольців до збройних сил? І чи ведеться публічна дискусія про можливе повернення до обов’язкової військової служби?

Починаючи з 2014 року, коли Росія розпочала війну проти України, після саміту НАТО в Уельсі, Румунія була однією з перших країн, які почали виділяти на оборону 2% ВВП. Нещодавно новообраний президент Нікушор Дан оголосив про поступове підвищення цього показника до 3,5%. Цей курс не викликав жодної помітної критики з боку суспільства.

Втім, у питанні повернення до обов’язкової військової служби існує сильний опір. Я не вірю, що це рішення може бути реалізоване в найближчому майбутньому — не лише з політичних причин, а й тому, що нинішня логістика та інфраструктура для цього просто непридатні.

Натомість справді існують проблеми з рекрутингом. Зазвичай зі збройних сил виходить більше людей, ніж приходить. І це — серйозна проблема. У Румунії зараз активно обговорюють запуск програми добровільного резерву з фінансовими заохоченнями. Це важливо, адже, як я вже згадував, слабкість резерву — одна з найвразливіших ланок обороноздатності країни.

Яку роль відіграє оборонна промисловість Румунії в процесі переозброєння її збройних сил? Що країна наразі здатна виробляти для власних потреб, і які найбільші контракти перебувають у процесі реалізації?

Усі оборонні контракти — чи йдеться про тендери, чи про міжурядові угоди (G2G) — передбачають відновлення румунської оборонної промисловості шляхом офсетних угод і локалізації виробництва. Проблема полягає не в приватних компаніях, які працюють досить ефективно, а в державних підприємствах, багато з яких стали заручниками політичних інтересів. Щоб провести справжню модернізацію галузі, потрібна серйозна реформа. І зробити це можливо лише за підтримки іноземних технологічних партнерів.

На сьогодні в Румунії існує потенціал для виробництва бронетехніки, бойових машин, боєприпасів, включно з калібром 155 мм. Зараз здійснюються інвестиції в різні виробничі майданчики, і в найближчі місяці має розпочатися серійне виробництво 155-мм снарядів.

Однак реформа має починатися з основ. Наприклад, нині Румунія імпортує порох із Сербії та Китаю — що виглядає абсурдно й становить критичну вразливість. У комуністичну епоху в країні працювали три порохові заводи, нині вони в занепаді, але ведуться спроби їх відновлення.

Серед основних контрактів, що реалізуються, можна виокремити:

• Piranha 5 — бронетехніка, яка виробляється на території Румунії;

• K9 Thunder — САУ південнокорейського виробництва. Компанія Hanwha планує збудувати в Румунії завод для їх локального виробництва;

• Cobra II — контракт на 1059 колісних бронемашин 4×4, з яких 800 виготовлятимуть у Румунії;

• F-16 Fighting Falcon — закуплено 32 винищувачі у Норвегії, 18 уже поставлено. Після виконання контракту Румунія матиме три ескадрильї F-16 (усього 49 літаків);

• Patriot — із 7 запланованих ЗРК вже поставлено 4, один із них передано Україні;

• F-35 Lightning II — підписано угоду на постачання 32 винищувачів п’ятого покоління. Це стане найдорожчим оборонним контрактом в історії Румунії. Перші поставки очікуються після 2030 року.

Таким чином, Румунія поступово переходить від моделі «країни-споживача» до країни-виробника і партнера в євроатлантичному оборонному ланцюгу постачання.

Якою є політика Румунії щодо закупівель оборонної продукції за кордоном? Чи існує чітко визначена стратегія? Що має вирішальне значення — ціна, дипломатичні відносини, технічні характеристики чи інші чинники?

Визначальну роль відіграють дипломатичні відносини та стратегічне партнерство зі США, які є головною опорою безпеки Румунії. У таких контрактах, як F-16, Patriot, HIMARS або Piranha 5, політичний фактор безумовно мав ключове значення.

Коли йдеться про тендерні процедури, вирішальними факторами є ціна та залучення румунської оборонної промисловості до виробничого процесу.

На жаль, тендери є складними та тривалими. Багато з них скасовуються, компанії оскаржують рішення в судах, і часто процедуру доводиться починати заново. Саме тому контракти між урядами (G2G) виглядають набагато ефективнішими — вони позбавлені таких процедурних труднощів і дозволяють швидше реалізовувати критично важливі закупівлі.

У яких напрямах, на вашу думку, існує найбільший потенціал для оборонної промислової кооперації між Україною та Румунією? Що ми реально могли б спільно розробляти чи виробляти? На вашу думку, що Румунія могла б придбати в України — і навпаки, що Україна могла б виграти від закупівель у Румунії?

Співпраця між Україною та Румунією у військовій сфері вже працює. На 86-й авіабазі в Борча, де розташований єдиний у Європі центр підготовки пілотів F-16, нині проходить навчання група українських пілотів разом із румунськими колегами. Так само в Румунії тренується український персонал для керування штурмовими катерами. Ідеально було б підняти цю співпрацю на вищий рівень — до рівня кооперації оборонних промисловостей.

Однією з великих можливостей є ініціатива Readiness 2030. Очікую, що в найближчі роки Румунія дедалі більше орієнтуватиметься на європейські компанії. І партнерство з українською оборонною промисловістю цілком може стати виграшною картою.

Ми могли б спільно розробляти дрони та боєприпаси — і румунська промисловість могла б отримати багато переваг завдяки бойовому досвіду, який напрацювала українська сторона. Україна, безперечно, є лідером у сфері дронів, і Румунія могла б серйозно виграти від доступу до цих технологій. Особливо йдеться про морські дрони — це нова зірка на полі бою, і Румунія точно потребує таких рішень.

Ще один перспективний напрям — системи “Нептун” та ракети, які вже довели свою ефективність. Така співпраця могла б істотно підсилити Військово-морські сили Румунії.

Україна, своєю чергою, могла б купувати боєприпаси румунського виробництва. Також є перспективи у сфері бронетехніки, яку в Румунії виготовляють спільно з іноземними виробниками. Крім того, Румунія має потужну кораблебудівну галузь. У майбутньому Україна цілком могла б замовляти бойові кораблі, які будувалися б на румунських верфях.

Це могло б стати платформою стратегічного партнерства, де обидві сторони отримують доступ до технологій, досвіду та нових ринків.

Чи має Румунія ще військову техніку в резерві, яку можна було б безпосередньо передати Україні — наприклад, бронетехніку або артилерійські системи?

На жаль, усе, що було передано Україні, за винятком системи Patriot, залишається засекреченим. Це ускладнює оцінку наявної техніки. Хоча Румунія офіційно не повідомляла про передачу озброєнь, на фронті вже зафіксовано румунське озброєння — зокрема, плаваючі бронетранспортери TAB-71, 122-мм реактивні системи залпового вогню APRA-40, кулемети, а також гранатомети AG-7 та AG-9.

Оскільки інформація засекречена, важко сказати, чи є надлишки певних систем. У 2023 році Румунія зняла з озброєння винищувачі MiG-21 LanceR, які нині перебувають на зберіганні. Проте це — застарілі літаки, і навряд чи вони становлять інтерес для України в умовах сучасної війни.

На мою думку, Україна могла б отримати користь від бойових машин піхоти MLI-84. Румунія цього року запускає масштабну програму оновлення бойової техніки вартістю близько 3 мільярдів євро. Відповідно, потенційна передача MLI-84 Україні можлива лише в майбутньому, після надходження нових машин.

Також існує ймовірність, що на складах усе ще зберігається радянське озброєння. Якщо це так — його цілком можна було б передати Україні. Особисто я був би радий, якби новий уряд і новообраний президент Румунії розсекретили інформацію про військову допомогу Україні — щоби ми могли чітко розуміти, чим і в яких обсягах Румунія вже допомогла, і що ще може запропонувати.

Чорне море стало простором стратегічних битв. Як Румунія переосмислює майбутнє морської сили в регіоні — особливо після того, як Чорноморський флот Росії фактично втратив боєздатність через успішне застосування Україною морських дронів?

Чорне море має вирішальне значення для безпеки Румунії, і Україна виступає щитом не лише для себе, а й для наших інтересів. У цьому контексті я хочу ще раз підкреслити: Румунія не лише може, а й має скористатися досвідом України у сфері морських дронів.

Особливо зважаючи на те, що в регіоні Neptun Deep у румунському секторі Чорного моря зосереджені запаси природного газу обсягом близько 100 мільярдів кубометрів. За прогнозами, після виходу на пікові обсяги видобутку Румунія стане найбільшим виробником природного газу в Європейському Союзі і чистим експортером енергоносіїв. Це, звісно, суперечить інтересам Російської Федерації.

Я переконаний, що захист критично важливої офшорної інфраструктури можливий лише за умови вивчення уроків, які дала Україні ця війна.

Морські дрони — це саме та технологія, яка має величезний потенціал для Румунії, і співпраця з Україною в цій галузі в рамках Чорноморського регіону могла б суттєво посилити бойові спроможності ВМС Румунії.

Румунські суднобудівники останніми роками досягли помітних успіхів. З іншого боку, Україна в майбутньому неминуче зіткнеться з масштабним викликом відбудови власного флоту. Які можливості існують для співпраці в цій сфері, і які переваги Румунія може запропонувати як країна-виробник?

Найбільш «обділеною» складовою структури Збройних сил Румунії сьогодні є Військово-морські сили. Чорне море — це закрите море, і ми бачимо, що Туреччина, згідно з Конвенцією Монтре, фактично контролює доступ до нього через Босфор і Дарданелли. У цьому сенсі флот потребує відновлення не лише в Україні, а й у Румунії. І ми можемо пройти цей шлях разом.

Справді, у Румунії є кілька сучасних суднобудівних верфей, які випускають військові кораблі. Найбільш наочний приклад — це верфі в Галаці, де компанія Damen уже збудувала понад 40 бойових кораблів для різних країн, зокрема членів НАТО — таких як Нідерланди, Німеччина, Португалія. Йдеться про складні кораблі — від десантних платформ і вертольотоносців до фрегатів, корветів, суден забезпечення та патрульних кораблів (OPV).

Парадокс у тому, що жоден корабель для ВМС Румунії не був збудований на цій верфі в Галаці. Натомість політичне рішення було ухвалене на користь закупівлі патрульних кораблів у Туреччини — попри те, що Румунія має власні потужності. Це — окрема дискусія.

Повертаючись до вашого запитання: так, я переконаний, що румунська суднобудівна галузь може відіграти ключову роль у відновленні українського флоту — і водночас у модернізації флоту самої Румунії.

У нинішніх умовах тісна співпраця та наявність сильних флотів обох країн у Чорному морі є вкрай важливими — проти такого агресивного й непередбачуваного ворога, як Росія.